– Ти тут словами не грай! Вина твоя в тому теж є, що вона так вчинила. І якщо ти залишиш ситуацію як є – ти мені не син!
– Чудово! Значить – я тобі не син! І в старості за тобою нехай доглядає твоя люба Даша! – Легко погодився Микита.
Крім матері, до справи приєдналися і родичі, і багато друзів Микити. Всі чомусь були впевнені, що хлопець нікуди не дінеться…
Колись давно Микита чув потішну приказку: ніколи не давайте людям третього шансу, бо вони «віддячать» так, що ви потім не захочете нікому надавати й першого.
Суть цієї приказки була зрозуміла і дитині: на перший раз ще можна пробачити якийсь промах, навіть досить серйозний, списавши все на випадковість, несприятливий збіг обставин, та просто на приступ недолугості, що елементарно накотив.
Але повторна дія говорить вже про систему поведінкових алгоритмів у людини.
І рано чи пізно ці алгоритми знову дадуть знати, так що де другий «промах», там і третій, і п’ятий, і так до нескінченності.
Микита бачив на власні очі підтвердження цієї теорії. Його мати прощала батькові все: постійні гулянки з друзями та повернення додому на бровах.
Огидну поведінку стосовно неї в не тверезому вигляді, постійне хамство і спроби замахуватися, хоч до фізичного впливу справа так і не дійшла, хоч у чомусь пощастило.
Чого не було для повного комплекту – так це купи коханок, але тут уже невідомо, може й були вони та батько добре маскувався.
– Люблю я його та й родина у нас. Якщо вже вибрали один одного – залишається тепер разом жити до кінця днів своїх, – зітхала мати, вкотре ковтаючи валеріанку після батьківського «концерту».
Микита дуже швидко зрозумів, що справа не в коханні – мати терпить батька через добрі гроші, які той приносить в будинок.
Через те що поза його «загулами» вона ні в чому не знає відмови, через те, що, як його не стало, за заповітом майже все його майно залишилося дружині.
Микиту батько теж не образив – за життя машину подарував, за заповітом квартиру відписав, але й та квартира, де вони жили, і всі накопичення дісталися матері, мабуть, компенсацією за все, перенесене у шлюбі.
От тільки чи можна таке компенсувати?
Сам для себе Микита вирішив, що не допустить такого бардака у своєму житті й знайде людину, з якою йому буде добре. Яку не треба буде «терпіти» заради якихось сумнівних переваг. І яку він, Микита, справді любитиме.
Такою людиною, здавалося, стала Даша. З дівчиною Микита познайомився на святкуванні дня народження друга у спільній компанії. Проговорили усю ніч, на ранок прокинувся з нею в одному ліжку.
Звичайно, в голові майнула думка, що якщо вона так легко погодилася на близькість із практично незнайомцем, то можливо вона до цього слабка, але хто він такий, щоб судити, враховуючи, що сам так само затяг у ліжко дівчину, з якою тільки вчора познайомився?
До того ж моральна сторона питання доречна лише за наявності відносин, а Даша, як і він сам, була абсолютно вільною. А значить – про зраду не йшлося і про мораль можна було не розголошуватись.
Микита й не став. Натомість – запропонував Даші переїхати до нього жити. Так, можливо, він поквапився, але, в принципі, у них і так відносини почали розвиватися в якомусь швидкому темпі, то чому б і не з’їхатися?
Тим більше що Даша не заперечувала. Як потім дізнався Микита, вона була з багатодітної родини й тому раділа будь-якій можливості втекти з дому.
А Микита мав окрему однокімнатну квартиру, де можна було знайти трохи особистого простору за потреби.
Дівчина працювала адміністратором у стоматологічній клініці. Микита ж доучувався на останньому курсі інституту та паралельно працював.
Попереду маячила армія. І саме тоді стосунки Даші та Микити вперше дали тріщину.
– Яка ще армія? Тобі ж двадцять три роки вже, а служити у вісімнадцять йдуть, – засмутилася Даша, коли вперше зайшла розмова про те, що Микита повинен швиденько збігати та віддати борг Батьківщині протягом року.
– Ну так у мене відстрочка через вищу освіту була.
– І чому ти про це ніколи не говорив?
– Я думав, що ти знаєш, – знизав плечима Микита.
– Тоді нам краще розлучитися.
– Як це? – Він подивився на Дашу, застигши, як олень у світлі фар.
Не те що б він малював собі в голові картини з сім’єю та п’ятьма дітлахами, але якось все одно планував, що найближчі п’ять років мінімум вони з Дашею точно будуть разом.
Якщо, звичайно, він за цей термін їй не набридне, що малоймовірно, адже у них знайшлося багато спільних інтересів та захоплень, та й у побуті вони ніколи не лаялися через дрібниці – здавалося, що й приводів для сварок не виникало. І тут таке…
– Та розумієш… Я так не можу. Це ж рік без хлопця, та я збожеволію за цей термін…
Коротко кажучи, Даша виявилася тією самою, що не може жити без чоловіка. І за відсутності постійного партнера приголубити могла усіх без розбору.
Як тільки їй вдалося досі не вляпатися в наслідки на кшталт якогось захворювання чи небажаної дитини – знає лише хтось нагорі, хто напевно захищав увесь цей час молоду дівчину від проблемних ситуацій.
Микиті нічого не залишалося крім, як прийняти її пропозицію. Власне, і приймати нічого не довелося – його поставили перед фактом, що ось, мовляв, якщо тебе рік не буде – адьос, амігос, я йду.
З одного боку – заздрив він увесь цей рік тим хлопцям, до яких дівчата приїжджали на побачення і на яких чекали, з іншого…
З іншого боку, бачив він і тих, хто від друзів і родичів дізнавався про зради коханої, сам при цьому зберігаючи їй вірність і будуючи найсерйозніші плани.
І це було, на думку Микити, набагато гірше. Йому принаймні не доводилося переживати за порядність партнерки, оскільки такої не було.
І самому не треба було морочитися питаннями вірності. Пішов у звільнення, погуляв, з ким хотів і скільки хотів – і жодних докорів сумління.
Повернувшись додому, він дізнався, що Даша так собі нікого й не знайшла на постійній основі. Зустрілися знову у спільній тусовці, слово за слово – і ось уже дівчина перебирається назад у його квартиру.
Хтось із друзів, звичайно, застерігав хлопця, мовляв, некрасиво якось виходить, вона на тебе з армії не чекала, гуляла, скільки заманеться, але Микита легко відбивав усе тим, що він теж цей рік не в режимі целібату провів.
А якщо стосунків не було – значить, і зради не було. І може навіть краще, що Даша так вирішила – ні їй, ні йому страждати не довелося.
А потім до Микити підійшла жінка, старша за них років на двадцять і показала фотографії, розповівши про те, що його дівчина за його спиною розважалася з начальником.
І тут би розійтися та кинути, адже це – справжнісінька зрада, але Даша при розборі польотів заплакала і почала пояснювати, що інакше, як «через диван» гарне місце на її роботі не отримати, що любить вона Микиту, а начальник – це лише необхідність.
І що було в них все це лише двічі, а більше вона ніколи й ні з ким…
І ось тут би послати її Микиті, та тільки ніби важіль у мізках перемкнувся, коли її сльози побачив, та почув – «я не хотіла, він мене змусив».
Адже справді буває таке, що до молодих дівчат чіпляються чоловіки, наділені владою.
Погодишся – будеш при хорошому місці, а не погодишся – вилетиш із роботи з вовчим квитком, а вже причину, щоб причепитися, знайдуть…
І він Дашу вибачив.
Простив – а потім уже друг йому скинув фотографії, де Даша сидить обійнявшись і цілується з незнайомим Микиті хлопцем. Характер відносин у цих двох ну явно був не братсько-сестринським і далеко не дружнім.
Тут уже Микита виправдань слухати не став – зібрав її речі, викликав таксі й відправив дівчину додому, сказавши, що більше нічого з нею не матиме спільного.
А за кілька днів до нього прийшла мати. І розповіла, що Даша намагалася урвати собі віку і зараз у лікарні.
– Не можна так, синочку. Переживає вона за тебе. Ну зрадила, ну з ким не буває.
– А якщо на таке пішла, то її життя на своїй совісті. Хіба не простіше буде…
– Простіше буде що, мамо? Терпіти зрадницю тільки тому, що вона може пігулок наковтатися? Чи жити з людиною, для якої поняття вірності та чесності – порожні звуки?
– Чи, може, мені треба перебувати на одній території явно з нестабільною психічно дівкою, якій сьогодні спаде на думку пігулок нажертися, а завтра – з виделкою на мене кинутися?
– Ти тут словами не грай! Вина твоя в тому теж є, що вона так вчинила. І якщо ти залишиш ситуацію як є – ти мені не син!
– Чудово! Значить – я тобі не син! І в старості за тобою нехай доглядає твоя люба Даша, – легко погодився Микита.
Крім матері, до справи приєдналися і родичі, і багато друзів Микити. Всі чомусь були впевнені в тому, що хлопець нікуди не подінеться, прийме зрадницю назад і матиме типову «нормальну» родину.
Та тільки Микита зрештою продав квартиру і поїхав із міста, не залишивши нікому адреси.
Як склалася доля Даші, йому невідомо, та й дізнаватись не хочеться. Знає хлопець чітко лише одне, що бажання давати перший шанс, те що відбулося, у нього не відбило, тобто від жінок зовсім сахатися не став.
А ось третього шансу точно нікому не даватиме. Та й щодо другого теж дуже подумає…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
