Телефон на кухонному столі завібрував так наполегливо, ніби від цього повідомлення залежала доля світу.
Я витерла руки об рушник і взяла його, краєм ока глянувши на екран. Сповіщення з банку. Напевно, прийшла зарплата Кирила.
Я відкрила застосунок — просто, щоб переконатися, — і завмерла. Цифри на екрані складалися в суму, яка ніяк не могла бути на моєму рахунку.
Ніколи. Сума з п’ятьма нулями — така, що одним махом могла б закрити іпотеку і ще залишити на подорож.
Серце пропустило удар, а потім забилося швидко-швидко, віддаючись у скронях. Помилка? Збій системи? Я оновила сторінку.
Сума не зникла. Навпаки — дивилася на мене з екрана, як доконаний факт. У деталях операції було зазначено: «Переказ від Кирила В.». Від мого чоловіка.
Я знайшла його у вітальні. Він сидів на дивані, втупившись у свій телефон і щось швидко набирав. Обличчя бліде, на лобі виступив піт.
— Кириле? — покликала я так спокійно, як тільки могла.
Він здригнувся і підвів на мене винуватий, наляканий погляд.
— Так, люба?
— Ти нічого не хочеш мені сказати? — я підійшла ближче, показуючи йому екран свого телефона. — Що це за гроші?
Він подивився на цифри, і його обличчя, здавалося, втратило останній колір. Він проковтнув слину, намагаючись натягнути усмішку, але вийшла жалюгідна гримаса.
— А… це. Сюрприз!
— Сюрприз? — я примружила очі. — Кириле, у нас ніколи не було таких грошей. Звідки вони? Ти вліз у борги? Узяв кредит?
— Та ні, що ти! Це… премія. Річна. Просто… цього року вона вийшла велика, — заговорив він швидко, спотикаючись на словах, і не піднімав на мене очей.
Брехня. Примітивна, незграбна, така, що викликала відразу. Кирило завжди брехав огидно, мов актор без таланту на сцені шкільного гуртка. У цей момент у нього задзвонив телефон. На екрані — «Мама». Він сіпнувся, щоб скинути виклик, але я перехопила його руку.
— Візьми. Не змушуй маму хвилюватися.
Він з приреченим виглядом натиснув кнопку й увімкнув гучний зв’язок — ніби хотів довести свою невинність.
— Так, мамо, привіт.
— Кирилчику, ну що там? — з трубки лунав бадьорий голос Світлани Іванівни. — Вийшло? Я вже всім подругам похвалилася, який у мене син — золото! Уявляєш, Галка з третього під’їзду аж позеленіла від заздрощів!
Кирило кинув на мене розгублений, панічний погляд.
— Мам, я трохи зайнятий, давай пізніше…
— Ой, що там пізніше! Просто скажи — так чи ні? Салон же до вечора працює, треба встигнути оформити! Ти ж обіцяв!
Я дивилася на чоловіка, і холодні пазли складалися у єдину картину. Його дивні розмови вечорами. Затримки на роботі. Економія на усьому, попри те, що нам обом підняли зарплату. І ця «премія», велика, як у казці. Все стало на свої місця.
— Кириле, — голос Світлани Іванівни став нетерплячим. — Ти чого мовчиш? Гроші в тебе?
Я повільно похитала головою, дивлячись йому просто в очі. Усередині підіймалася темна хвиля холоду й люті.
І справа навіть не в машині. І не в грошах. А в тому, що він зробив усе це за моєю спиною.
Ось так. Мій чоловік таємно збирав гроші на авто для мами, але помилково переказав їх мені.
— Ні, мамо, — відповіла я замість нього, і мій голос був несподівано твердим. — Грошей у нього немає. Вони вже у мене.
На тому кінці запала тиша. Навіть крізь динамік я майже відчувала, як вона намагається переварити почуте.
— Олено? Це ти? А де Кирило? Що значить — у тебе?
— Саме те, що я сказала, — не зводячи погляду з побілілого чоловіка, промовила я. — Гроші на моєму рахунку.
Кирило беззвучно ворушив губами, благаючи припинити. Потягнувся до телефона, але я відступила на крок.
— Оленко, якась помилка, — у голосі свекрухи з’явився сталевий відтінок. — Кирило збирав ці гроші для мене. Це мій подарунок. Ти не маєш права їх просто так узяти.
— Чому ж? Переказ був на мій особистий рахунок. Юридично це вже мої кошти. А оскільки ми в шлюбі — то наші спільні. Але точно не ваші, Світлано Іванівно.
Я сама здивувалась своїй холоднокровності. Кожне слово — точне, мов хірургічний розріз.
— Ти… ти що собі дозволяєш?! — заверещала вона. — Ти крадеш мої гроші?! Мій подарунок?! Я зараз приїду і…
— Приїжджайте, — спокійно відповіла я й натиснула «завершити виклик».
Кирило дивився на мене так, ніби побачив привида.
— Олено, що ти наробила? Навіщо ти з нею так? Вона ж моя мати!
— А я — твоя дружина! — сказала я, вже не стримуючи емоцій. — Дружина, яку ти обманював! Дружина, з якою ти разом заробляєш гроші, а витрачаєш — із мамою!
Він опустив голову.
— Це були мої підробітки… Я думав, ти не помітиш…
— Не помічу? — я гірко засміялася. — Ти мені відмовляв у відпустці, казав, що в нас немає коштів. Ми їли курку замість м’яса, бо «треба економити». Я третій сезон ношу одне й те саме пальто, бо ми, бач, збираємо на перший внесок. А ти збирав на машину. Для мами!
Я відкрила банківський застосунок і, не вагаючись, переказала всю суму на свій накопичувальний рахунок, доступ до якого мала лише я. Звук підтвердження операції пролунав, як грім.
— Що ти робиш? — прошепотів Кирило, витріщившись на екран.
— Захищаю наші інтереси. Інтереси нашої сім’ї. Мої та твої. А не твоєї мами і Галки з третього під’їзду.
Він схопився за голову.
— Вона мене вб’є… Вона вже їде. Олено, прошу, давай просто повернемо гроші — і забудемо.
— Ні, — твердо відповіла я. — Забути не вийде. Ми з тобою ще довго про це говоритимемо.
Але спочатку я хочу почути, як ти поясниш своїй мамі, що її мрії не здійсняться.
У двері подзвонили. Короткі, різкі, владні дзвінки — без сумніву, це вона.
Кирило сіпнувся. Дивився на двері, ніби на шибеницю. А я, навпаки, відчула прилив сил. Туман образи розвіювався. Я підійшла й відчинила.
Світлана Іванівна стояла на порозі — обличчя червоне, очі — блискавки.
— Де він?! — прошипіла вона, відштовхнувши мене й влетіла в квартиру. — Кирило!
Він стояв посеред вітальні, згорбившись під її поглядом.
— Мамо, заспокойся…
— Заспокойся?! — вона ткнула в мій бік. — Вона вкрала мої гроші, а ти мені «заспокойся»?! Олено, негайно поверни все! Інакше викличу поліцію!
— Викликайте, — знизала я плечима. — Буде цікаво подивитися, як ви доводитимете, що ці гроші — ваші. У вас є розписки? Договір? Подарункове підтвердження?
Вона завмерла. Я ж зазвичай мовчала. Усміхалась. Поступалась. А тепер говорила впевнено й твердо.
— Ти… Ти завжди його ненавиділа! — вистрілила вона. — Ти заздрила, що в нього є мати, яка його любить!
— Я ніколи не ненавиділа вашого сина, Світлано Іванівно. Я його кохаю. І заради нашого спільного майбутнього я економила. Але він, виявляється, будував майбутнє з вами.
Я повернулась до Кирила. Він мовчав, переводячи погляд із мене на матір.
— Кириле, скажи їй! Скажи їй, щоб повернула мої гроші! Ти ж чоловік, чи хто?
Він відкрив рота, потім закрив. Я бачила: у ньому боролися страх і совість.
Я вирішила — йду до кінця.
— Знаєте, я навіть вдячна вашому синові. Його помилка відкрила мені очі. І на ці гроші у мене вже є план.
— Який ще план? — недовірливо спитала вона.
— Завтра ми закриваємо іпотеку. Решту витратимо на ремонт. І нарешті поїдемо у відпустку. Ми — разом. Бо наша родина цього потребує.
Я подивилася на Кирила.
— Це не просто гроші, Кириле. Це вибір. Або ти обираєш маму й її машину — і я подаю на розлучення. Або — нас. І тоді ми починаємо з нуля.
Запала тиша. Світлана Іванівна чекала, що син, як завжди, буде на її боці.
Кирило підняв голову. Подивився на матір, потім на мене. В його очах не було більше страху. Лише втома й… полегшення.
— Мамо, — сказав він тихо. — Лєна має рацію. Це наші гроші. Ми витратимо їх на нашу сім’ю.
— Що?
— Вибач, — повторив він голосніше. — Але машини не буде.
Свекруха завмерла, а тоді її обличчя перекосилося від люті.
— Я знала! Вона тебе приворожила! Ти проміняв рідну матір на цю…! — вона не закінчила. Розвернулась і гримнула дверима так, що стіни здригнулися.
Ми залишились удвох. Я очікувала сліз, докорів. Але Кирило просто підійшов до мене.
— Пробач мені, — прошепотів. — Я був дурнем. Я боявся її розчарувати і майже втратив тебе.
Я не відповіла. Лише стояла й відчувала, як напруга відпускає. Не знала, чи зможемо все виправити.
Але точно знала: сьогодні я виграла більше, ніж просто гроші. Я повернула себе. І своє гідність.
