– Ти у своєму розумі? Ти гроші, які ми п’ять років відкладали, витратив на житло для своєї коханки, яка від тебе при надії? Ти, в тому числі й мої гроші спустив на якусь… У мене просто слів нема! Як ти міг…
…Тринадцять років Ганна прожила із чоловіком. Ігоря вона любила без пам’яті, просто через те, що він є.
Любила його вічно розпатлане каштанове волосся і цю особливу, трохи втомлену посмішку, яка завжди з’являлася, коли він дивився на їхнього восьмирічного сина, Мишка. Життя в їхньому маленькому містечку текло розмірено, мало що змінювалося з роками.
…Ігор з’явився рівно о двадцять першій тридцять. Останнім часом він регулярно затримувався на роботі, але Ганна донедавна значення цьому не надавала – працює коханий, на благо сім’ї намагається.
Він голосно грюкнув дверима, стягнув із себе піджак, який чомусь пах не звичним запахом його одеколону, а чимось солодким, квітковим. Аня відчула це одразу.
– Привіт, – кинув він, цілуючи дружину в верхівку, – втомився, як пес! Тяжкий день сьогодні був.
– Привіт. Вечерятимеш? Ходімо, я тебе нагодую.
– Ні, дякую. Мені б у душ.
Він пройшов повз, і Аня раптово відчула невиразну тривогу. Знову від їжі відмовився. Може, хтось є на боці? Ігор почав пізніше приходити, телефон завжди був при ньому.
І, якщо раніше він залишав його на тумбочці, то тепер мобільний телефон завжди тримав або в кишені, або, що гірше, клав екраном вниз, попередньо за блокувавши. І будь-який дотик до нього викликав у Ігоря нервову реакцію.
– Ти сьогодні пізно, – сказала вона, підводячись і прибираючи кухоль, – багато роботи було?
Ігор уже стояв у дверях ванної кімнати.
– Так, Аню. Ти ж знаєш, кінець кварталу. Звіти. Суцільна тяганина.
– А чому ж від тебе так дивно пахне? – питання вирвалося несподівано різко.
Ігор завмер. Ганна зрозуміла, що це питання застало його зненацька.
– Чим пахне? – Він спробував виглядати недбалим, але його плечі напружилися.
– Квітами. Якийсь солодкий, квітковий аромат. Це не твій одеколон.
– А це, напевно, у когось із колег духи їдкі. Олена з бухгалтерії сьогодні новими хвалилася, – відмахнувся він, – від неї, мабуть, смерділо.
– Не затримуй мене, Ань. Я справді втомився.
– Олена з бухгалтерії, – подумала Ганна, повертаючись на веранду, – ну так, ну так…
Цей запах переслідував її вже другий тиждень. Спочатку вона намагалася переконати себе, що це просто збіг, що його колеги такі ж люди, і вони користуються косметикою.
…Мрія їхньої родини знаходилася у додатку Ощадбанку, на депозиті, який вони разом з Ігорем відкрили п’ять років тому.
Мрія про свою квартиру для Михайла, на яку планували накопичити до його повноліття. Подружжя відкладало кожну зайву гривню.
Ігор – зі своєї зарплати інженера на місцевому заводі, Ганна – зі своїх скромних прибутків від приватних замовлень на шиття.
Вони відмовилися від відпустки на морі п’ять років поспіль, не купували нову машину, економили на всьому, окрім розвитку Мишка.
На цю мить там мало бути близько півтора мільйона – значна сума для їхнього містечка, майже гарантія того, що син зможе вступити в пристойний університет в обласному центрі й не буде тулитися в гуртожитку.
Грім гримнув несподівано. З Ганною розрахувався клієнт, до гонорару він за оперативність додав і чайові. Ганна відразу пішла в банк – хотіла трохи покласти на рахунок.
Вона й сама не розуміла, чому не провела онлайнову операцію. Напевно, просто хотілося прогулятися та змінити обстановку – погода стояла чудова.
Працівник банку, молода дівчина Світлана, з якою вони були знайомі вже багато років, усміхнулася їй черговою усмішкою.
– Здрастуйте, Ганно Павлівно. Чим можу допомогти?
– Здрастуйте, Світлано. Мені потрібно перевірити баланс на нашому накопичувальному рахунку. І, якщо можна, я хотіла б поповнити його на невелику суму.
– Звісно. Ваш паспорт, будь ласка.
Ганна простягла документ. Пальці Світлани застукали по клавіатурі.
– Так… – простягла вона, хмурячи брови, – Ганно Павлівно, у вас тут… пусто.
– Що означає пусто? – Ганна не зрозуміла.
Вона подумала, що Світлана, мабуть, помилилася.
– Рахунок абсолютно порожній. Нуль гривень.
Ганна відчула, як підлога йде в неї з-під ніг. Вона міцно вхопилася за край стійки.
– Світлано, це неможливо. Ви впевнені? Ви перевірили усі дати? Ми відкривали його п’ять років тому, він, на ім’я Ігоря Вікторовича, мого чоловіка. Я щомісяця його поповнюю!
– Так, Ганно Павлівно, – Світлана, мабуть, зрозумівши, що справа серйозна, перейшла на тихіший, співчутливіший тон.
– Я дивлюся виписку щодо руху коштів. Остання велика транзакція була два тижні тому. Зняття готівкою. Сума дуже велика.
– Яка саме сума? – Ганна ледве видавила ці слова.
– Один мільйон чотириста дев’яносто тисяч гривень. Знято позаминулого вівторка. Депозит Ігор Вікторович закрив.
Позаминулого вівторка… Ігор прийшов додому того дня пізно, сказав, що затримався на нараді.
– Дякую, Свєта. Мені потрібна повна виписка з усіх операцій за останній місяць. Терміново…
…Ганна покинула банк, хитаючись. Вона не пам’ятала, як дісталася машини. Півтора мільйона. Ігор зняв все…
Коли Ігор повернувся, Аня сиділа на кухні, за столом, на якому лежала видрукована виписка, складена рівно навпіл. На її обличчі не було жодного сліду сліз, тільки крижаний спокій, який часто передує катастрофі.
Ігор увійшов, кинув ключі на полицю, втомлено потираючи перенісся.
– Привіт. Як справи?
– Сядь, Ігорю, – сказала Ганна. Її голос був низьким і рівним, зовсім не схожим на її звичний тон.
Ігор здивовано глянув на неї. Він оглянув стіл, помітив папери. На його обличчі повільно з’явилася тінь розуміння.
– Що це? – спитав він, не сідаючи.
– Сядь! Поговорити треба.
Він повільно опустився на стілець навпроти.
– Ань, я не розумію, про що ти.
– Не вдавай, Ігорю! Ти все чудово розумієш! Я сьогодні була у банку. Рахунок порожній. Один мільйон чотириста дев’яносто тисяч. Вони зникли позаминулого вівторка.
Ігор опустив погляд на свої руки, що лежали на столі. Він не намагався заперечувати.
– Звідки ти дізналася?
– Ти думаєш, це має значення? Що ти зробив із грошима, Ігорю?
– Я… Я… Ань, я купив житло.
– Купив житло? Де? Для кого?
Ігор глибоко зітхнув. Він підвів очі, і в них було не каяття, а скоріше легка радість і якась гірка рішучість.
– Для неї.
– Для кого “для неї”? – Ганна не кричала, вона говорила так, ніби обговорювала погоду.- Ігорю, назви ім’я!
– Соня. Софія…
Ганна мовчки дивилася на чоловіка. Ігор, зіщулившись під її поглядом, почав говорити:
– Анюто, я не розумію, як так вийшло… Пам’ятаєш, торік ми з колективом на три дні їздили на турбазу? Ну, коли шеф буквально змусив нас зібратися всім разом, щоб командний дух підтримати? Я там із Сонею познайомився…
Ігор замовк, а Аня рівним голосом вимагала:
– Далі. Викладай все.
– Отож… Сонька мені сподобалася відразу. Я так нею захопився… Ань, ти домашня, затишна, спокійна, а вона ураган. Я з нею молодим почував себе.
– Звичайно, їй було всього дев’ятнадцять, коли ми познайомилися. Вона ганяє на байку, у неї все тіло у татуюваннях, пірсинг є. Я голову втратив, Ань… З тобою мені добре, але більше, як з другом, адже я за стільки років до тебе звик…
У Ганни навіть голосові зв’язки заклякли. Так хотілося заплакати, нахльостати чоловіка по пиці, перебити на кухні весь посуд… Але вона стрималася. Не можна перед зрадником втрачати обличчя.
– Далі розповідай.
– Ми з нею деякий час не спілкувалися. Вона мене сама покинула, сказала, що я їй набрид. Я так мучився, Ань. Місця собі не знаходив, мучився, зустрічі з нею шукав.
– Дзвонив, принижувався, благав дозволити побачити її хоч на хвилинку. А вона з якимось молодим роман закрутила.
– Я вже відійшов, Ань. Ось, їй-богу, забувати почав, на тебе звертати увагу став. Пам’ятаєш, ми сім місяців тому відпочивати їздили?
– А потім Сонька мені сама зателефонувала, ми зустрілися і по-новому закрутилось. А потім, як обухом по голові – в положенні… Ань, я не зміг її з дитиною кинути, розумієш?
– Сонька з матір’ю посварилася, та її з хати вигнала. Я не міг допустити, щоб моя дочка по кутках блукала!
Аня встала з-за столу і підійшла до вікна:
– Значить, доньку від коханки ти бережеш, а сина від дружини не шкода? Молодець, що ще сказати! Ми з тобою вчинимо так: завтра ж ти підеш до нотаріуса і перепишеш свою половину нашої трикімнатної на Мишка.
– Коли він підросте, я квартиру цю розміняю, і мій син матиме окреме житло. Як ти житимеш, мене вже не хвилює. Вранці я подам на розлучення, і тільки спробуй мені вставляти палиці в колеса! Я тебе, Ігорю, в порошок зітру! Я тебе на все місто ославлю!
Звісно, Ігор аж до засідання суду намагався повернути дружину. Аню він чатував біля будинку, дзвонив їй щодня, писав зворушливі повідомлення, але вони залишалися без відповіді.
Пара розлучилася. Коханці Ігор теж виявився не потрібен. Дівчинка, яка з’явилася рівно в термін, ніби дочкою йому й не була – про це красномовно говорив азійський розріз очей. Тож, залишився наш герой-коханець, як щось смердюче на цідилку. Ось така історія…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
