– Ти віддала мій будинок чужому мужику? – голос Катерини надломився, пішов угору, став свистячим. – Ти мене викинула, як собаку! Я все життя орала на тебе – а ти ось так?
Тамара сиділа на табуреті, руки на колінах. Пальці звично розгладжували тканину фартуха – складку до складки, від центру до країв. Вона не підвищила голос і навіть не встала.
– Ти орала на мене? Коли?
Катя стояла з папером у руці, і не рухалася, потім вона жбурнула конверт на підлогу, схопила куртку з вішалки й вийшла в ніч. Двері брязнули об одвірок, і з карниза знову посипалася штукатурка – дрібна, біла пилюка, як сніг.
Тамара підняла конверт, обтрусила його і поклала назад у скриньку.
…Автомайстерня стояла на головній вулиці – єдиній, по якій ходив автобус. Вивіска, колись синя, вигоріла до сірого, але літери ще читалися.
Руслан, господар, був мужик небагатослівний, міцний, з важкими руками та звичкою щоранку протирати ключі ганчіркою – хоч через годину вони забрудняться знову.
Катя прийшла до нього під ранок. Вигляд у неї був відповідний: червоні очі, м’ята куртка, залишки червоного лаку на нігтях. Вона спитала, чи немає роботи.
Руслан оглянув її без особливої цікавості.
– Почерк нормальний?
– Нормальний.
– Накладні розбереш? Цифри, назви, артикули?
– Розберу.
Помічниця пішла в декрет, бухгалтерію запускати не можна – навесні перевірка. Руслану потрібна була будь-яка людина, здатна відрізнити один папірець від іншого.
Катя підходила. Він призначив їй невелику зарплату, виділив підсобку – комірчину з розкладачкою, електричним чайником та запахом мастила.
Катя погодилася, бо вибору не було…
Через три дні до Тамари прийшов Федір. Сів на кухні, клацаючи мультитулом, і сказав:
– Сусіди кажуть, що вона у Руслана. Живе при майстерні.
Тамара мовчала. Стояла біля вікна і дивилася на подвір’я, на паркан, який треба було фарбувати ще у вересні, на яблуню з голими гілками, на сіре небо.
– Вона доросла, – сказав Федір. – Нехай якось сама.
Тамара кивнула, але не обернулася. Федя допив чай і пішов, акуратно прикривши двері.
За тиждень зателефонували із сільради.
– Тамара Петрівна? Ваша дочка подала заяву на приватизацію частки у будинку. Як зареєстрований член сім’ї. Ми їй відмовили – будинок оформлений лише на вас. Але попереджаємо: вона може звернутися до суду.
Тамара поклала слухавку і повільно опустилася на табурет. Вона не рухалася кілька хвилин, дивлячись на стіну, на вицвілий календар із краєвидом.
Потім важко, через силу, піднялася, підійшла до машинки, опустилася на стілець і почала шити. Голка била швидко, тканина летіла під лапкою, рядок лягав прямо і жорстко. Вона шила до третьої ночі.
Федір сидів поруч, на стільці біля дверей, – прийшов увечері й не пішов. Не питав нічого. Просто сидів, підперши голову рукою, і мовчав.
Іноді вставав, підливав їй чай. Тамара брала кухоль, не відриваючись від машинки, робила два ковтки й ставила назад. Пальці працювали самі.
Минуло три тижні. Потім ще тиждень. Січень перетік у лютий – сірий, морозний, з інеєм вранці. З сільради надійшла письмова відмова на заяву Катерини.
Законних прав на будинок вона не мала. Його приватизували давно, Катя тоді була дитиною, і в документ її не вписали.
А потім Руслан оголосив ремонт. Плановий – перестилав підлогу, міняв ворота, тягнув проводку заново. Майстерня зачинялася на десять днів.
– Після двадцятого приходь, – сказав він Каті, не відриваючись від ключів, які протирав ганчіркою. — Поки що тут не можна перебувати. Будівельники все розкриють.
Він не задумався, куди вона піде. Катя вийшла з майстерні з сумкою, в якій лежали паспорт, телефон із тріщиною через весь екран, зарядка та гроші – півтори зарплати, накопичені за ці тижні. Небагато. На вулиці віяв морозний вітер, забираючись під куртку, щипав щиколотки.
Вона дійшла до автобусної зупинки. Лавка була крижана – холод миттєво проник через джинси. Катя дістала телефон і почала гортати контакти. Імена миготіли на розбитому екрані, але жодне з них не означала нічого надійного.
Першою вона зателефонувала Олені. Колишня подруга, з колишнього життя, з того міста, з тих клубів і тих вечірок, де всі називали одне одного «сонечко» і присягалися у вічній дружбі. Олена відповіла швидко.
– Олено, це я. Мені треба переночувати. На тиждень, максимум десять днів. Майстерня зачинилася на ремонт, мені ніде…
Олена вислухала. Потім заговорила, обережно підбираючи слова, щоб відмова не прозвучала. як відмова:
– Катю… ну ти ж розумієш, у мене Сергійко, він таке не зрозуміє. І взагалі, після тієї історії з Костянтином за тобою такий хвіст тягнеться. Мені проблеми не потрібні. Ну ти не ображайся, гаразд?
Катя натиснула на відбій. Пальці були червоні від холоду, ледве гнулися. Вона подихала на них, потерла руку об руку.
Другий дзвінок був тітці у райцентрі, двоюрідній сестрі матері. Вони бачилися раз у житті, на якомусь дні народження, і Катя навіть не пам’ятала до ладу ні її обличчя, ні голосу.
– Катюша, ти доросла жінка.Мати тебе ростила сама, як батька не стало. Надірвалась на тобі. А що ти з нею зробила? Я від людей чула… Сором. Ні, не прийму тебе. Не тому, що шкода кімнати – бо не зможу Тамарі потім дивитися в очі.
Катя опустила телефон на коліна. Екран мигнув і згас – батарея сідала. Вона сиділа на лаві й дивилася перед собою.
Хуртовина завивалася біля ніг, вітер тріпав волосся – шапки не було, Катя носила тільки каптур, але зараз забула його накинути.
Старий, жовтий автобус, із запітнілими вікнами прийшов за розкладом. Двері роз’їхалися з натужним шипінням. Водій глянув на неї запитально.
Катя не зайшла. Автобус постояв, пирхнув і поїхав.
Вона сиділа і думала… якщо це можна назвати думкою. Це було швидше відчуття – важке, глухе, як камінь, що впав на дно.
Їй було за тридцять. У неї не було ні професії, ні кута, жодної людини на світі, яка б сказала «приїжджай».
Олена відмовила, бо Катя була проблемою. Тітка відмовила, бо Катя була соромом. Руслан навіть не задумався, бо для нього Катя була ніким.
Єдина людина, яка завжди відчиняла двері, не ставлячи запитань, – це та жінка, на яку Катя подала заяву до сільради. Та, яку вона назвала зрадницею. Та, у якої вона намагалася забрати будинок.
Катя сиділа довго. Вітер стих, хуртовина вляглася. Стемніло. Ліхтар на зупинці спалахнув каламутним жовтим світлом, і тіні лягли на сніг довгими косими смугами.
Потім вона підвелася, взяла сумку і пішла, але не до матері. Спершу в магазин. Купила хліб, пачку чаю, цукор та пакет молока. Касирка подивилася на неї з цікавістю – Катю в селищі знали, – але нічого не сказала.
Тамара відчинила двері й побачила дочку з кам’яним обличчям. Куртка навстіж, волосся мокре від снігу, в руці – білий пакет з магазину.
Тамара не відсторонилася. Стояла в отворі, однією рукою тримаючись за одвірок. Катя поставила пакет на поріг повільно та акуратно – так ставлять річ, яка може розбитися.
– Я принесла… ось. І якщо тобі потрібна допомога, я можу. Різати, прасувати, що скажеш.
Тамара подивилася на пакунок. Хліб, чай, цукор, молоко.
Пауза стояла довга. Важка. У ній умістилося багато – і сім місяців мовчання, і ножиці, встромлені в підлогу, і конверт із нотаріальною печаткою, і крик про «мій будинок», і штукатурка, що сипалася з карниза.
– Заходь, – нарешті, майже прошепотіла Тамара.
Вона обернулася і пішла в кімнату. За спиною – швейна машинка, стіл, завалений тканиною. Замовлення на штори для клубу, де багато вікон, роботи на тиждень. Тамара сіла за машинку і показала:
– Ось лекало, ось крейда, ось лінійка. Ріжеш тут. Не тут, а тут. Рівніше. Ще рівніше. Добре.
Вони працювали мовчки до півночі. Тамара кроїла, Катя різала по розмітці, подавала тканину, прибирала обрізки.
Ножиці в її руках клацали невпевнено – вона тримала їх надто високо, і Тамара один раз мовчки переклала їй пальці правильно. Катя здригнулася від дотику, але руку не відсмикнула.
Жодного слова про будинок. Жодного слова про заповіт. Жодного слова про сільраду. Жодного слова про минуле. Тільки “тут ріж”, “подай”, “прибери” – і стрекотіння машинки, що заповнювало тишу.
Коли Катя почала збиратися, Тамара запитала:
– Куди ти йдеш?
– Розберуся.
Тамара помовчала. Потім сказала, не обертаючись, дивлячись на тканину під лапкою:
– У твоїй кімнаті холодно, я не топила. Але ковдра тепла.
Катя постояла у дверях. Секунду, дві, три. Потім зняла куртку та повісила на гачок.
Десять днів вони жили поряд. Вранці Тамара розтоплювала піч, варила кашу. Катя вставала згодом, виходила мовчки, сідала за стіл.
Вдень вона шукала підробіток – розносила продукти із магазину пенсіонерам, чистила сніг біля пошти.
Платили мало, але вона поверталася з грошима, клала їх на кухонний стіл і нічого не казала. Увечері різала тканину.
Мовчання між ними було іншим – не ворожим, а буденним. Так мовчать люди, які роблять одну справу: не тому, що нема чого сказати, а тому, що слова тут зайві.
Коли майстерня відчинилася, Катя пішла до Руслана. Тамара не тримала, стояла біля вікна і дивилася, як дочка йде вулицею, засунувши руки в кишені, сутулячись на вітрі. Але того ж вечора Катя повернулася, щоб допомагати. І наступного – теж.
За тиждень Тамара запропонувала за чаєм:
– Якщо хочеш, переїдь. Дорога туди-сюди лише час жере. Але правила ті ж самі: працюєш, допомагаєш, не підвищуєш на мене голос.
Катя сиділа над кухлем, обхопивши його обома руками. Пара підіймалася тонким струмком, і крізь пару обличчя дочки здавалося розмитим, не чітким – як стара фотографія, яку надто довго тримали на світлі.
– Гаразд, – сказала Катя.
Одне слово. Без «дякую», без «вибач». Просто – «гаразд». Але Тамара почула у ньому те, чого не було раніше: не вимогу, не претензію, а згоду.
Маленьке, тендітне, як перший рядок на новій тканині, – кривуватий ще, невпевнений, але рядок. Катя переїхала.
У березні потеплішало. Сніг осідав, на доріжках виступив бруд, і Федір ходив у гумових чоботях, залишаючи глибокі рубчасті сліди.
Тамара закінчувала штори – останні дві штуки з великого замовлення. Катя прасувала готові полотнища в сусідній кімнаті: праска стукала об дошку мірно, ритмічно, і цей стукіт вплітався в стрекотіння машинки, як другий голос у пісню.
За вікном Федя лагодив хвіртку. Тамара поправила хустку. Рядок йшов рівно, нитка лягала слухняно, тканина ковзала під лапкою.
Вона подумала: може, з Катьки ще й вийде людина. А може, й ні. Час покаже, але заповіт вона поки що не змінюватиме. Може це жорстоко стосовно дочки? Можливо! А з іншого боку, – і правильно!
Поводитися треба гідно, а не вештатися десь сім місяців, начхавши на матір! А Федір, він гарний, роботящий!
Заповіт, – не дарча, в будь-який момент можна змінити, якщо зрозуміє недолуга свою помилку. А ні, – світ не без добрих людей…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайку!
