Ірина слухала і не могла повірити своїм вухам. Вони сиділи в маленькому кафе біля метро – звичайне місце, де вони з мамою зустрічалися кілька разів на місяць за кухлем чаю.
Осінній дощ барабанив по вікнах, у залі пахло свіжими булочками та кавою. Але весь цей затишок в одну секунду звалився, коли мама сказала свою геніальну новину.
– Ірочко, я тут подумала, – казала та, помішуючи ложечкою у кухлі. – Віка ж заміж виходить, так? Хлопцю своєму обіцяла. А жити їм нема де.
– Винаймати квартиру – гроші на вітер. От я й вирішила: відпишу їм свою двокімнатну. Нехай живуть, та будуть щасливі. А я до тебе переїду. Адже в тебе трикімнатна, місця вистачить.
– Я ж тиха, мені багато не треба. З онуками посиджу, борщу наварю. Добре ж, правда?
Мама посміхалася. Вона чекала, що Ірина зараз заплескає в долоні від радості, скаже: “Звичайно, матусю, переїдь!” Але Ірина мовчала.
Вона сиділа, стиснувши руками гарячий кухоль, і відчувала, як усередині все холоднішає, ніби її занурили у крижану воду.
Все життя вона була слухняною дочкою. Вчилася добре – мама раділа. Вийшла заміж вдало – мама пишалася. Народила двох дітей, вибилася у люди, купила квартиру.
А Віка? Молодша сестричка, улюблениця, якій все прощалося? Та, тільки-но школу закінчила, працювала то там, то там, хлопців міняла, як рукавички.
І ось тепер їй квартира. А Ірині – мама у доважок. Як постоялець на довічне проживання.
– Ти що мовчиш? – стрепенулась мати.
– Я думала, ти зрадієш. Вікторії допомога потрібна, вона ж молодша. А ти в мене сильна, завжди справлялася.
Ірина повільно підвела очі. Вони не мали ні посмішки, ні тепла. Тільки холодний розрахунок, як у бухгалтера, який перевіряє баланс.
– Мамо, – сказала вона тихо, але твердо. – Я правильно розумію? Ти віддаєш Віці квартиру, яка по справедливості мала дістатись нам обом?
– Ти позбавляєш мене моєї частки спадщини? А натомість пропонуєш мені… тебе. Щоб я тебе утримувала до кінця твоїх днів? Так?
Обличчя матері змінилося в одну мить. Посмішка зникла, брови насупились, губи стиснулися в тонку лінію.
– Ти про що?! Яка спадщина, я ще жива! Як ти можеш думати про гроші, коли мова про сім’ю, про щастя твоєї рідної сестри!
– Ти мені зобов’язана всім! Я тебе на світ привела, виховала! Ірина встала. Вона дістала з сумки гаманець, відрахувала кілька купюр і поклала на стіл поруч із недопитим чаєм.
– Ти маєш рацію, мамо. Ти правильно вирішила. Тільки у твоєму плані є один нюанс. Мене у ньому немає. Вона розвернулась і пішла, не озираючись.
Мати залишилася сидіти з відкритим ротом, дивлячись їй услід. Вдома Ірину зустрів чоловік Олег. Він одразу зрозумів по її обличчю, що трапилося щось серйозне.
Вона розповіла коротко, без зайвих емоцій, про квартиру для Вікі. Про переїзд матері до них. Про те, як її просто поставили перед фактом. Олег вислухав і посміхнувся. Зло, без радості.
– Ну й план! Виходить, сестричка отримує квартиру, а нам пропонують твою маму на повне забезпечення. Геніально!
– Я сказала, що мене в цьому плані немає, – відповіла Ірина. Олег кивнув і стиснув її руку.
– Правильно. Це наш дім. І тільки ми вирішуємо, хто в ньому житиме. У цей момент задзвонив телефон. “Мама” – висвітлилося на екрані.
Ірина ввімкнула гучний зв’язок.
– Ти що собі дозволяєш?! – заверещав голос із динаміка. Ти встала і пішла, коли я розмовляла з тобою!
– Я вже Вікторії все розповіла, вона така рада! А ти влаштовуєш мені такий цирк! Ти розумієш, у яке становище мене ставиш?!
– Я тебе почула, мамо. Моє рішення не змінилося, – спокійно відповіла Ірина та відключила телефон.
Наступні два тижні у квартирі було тихо. Жодних дзвінків, жодних повідомлень. Але Ірина та Олег розуміли, що це затишшя перед бурею. І вони мали рацію.
У четвер увечері, коли вони тільки-но повернулися додому після роботи, пролунав різкий дзвінок у домофон.
На екрані – обличчя матері. Поруч з нею на асфальті стояла величезна валіза.
– Іра, відчиняй, я приїхала! – долинув впевнений голос. Ірина мовчки повісила слухавку. Не відчинила. Не відповіла. Просто повісила слухавку.
За хвилину пролунав стукіт у двері. Методичний, наполегливий. Він тривав хвилин десять, потім стих. Вони з Олегом переглянулись. Невже все?
Але тут з-за дверей долинув дзвінкий голос матері. Вона говорила телефоном спеціально голосно, щоб чули всі сусіди.
– Так, Вікуля, я тут… Стою під дверима, як безпритульна. Рідна дочка не пускає на поріг… З валізою, так… Люди проходять, дивляться. Сором який…
– Стоятиму, може, совість прокинеться… Олег ввімкнув музику голосніше. Ірина почала готувати вечерю, навмисне голосно стукаючи ножем по дошці.
Вони будували своє життя всередині цих стін, куди не проникне жоден стукіт, жоден крик. Через годину все стихло. Мати пішла. Але біля дверей залишилася її валіза. Як німий докір. Як оголошення маневрів.
Вранці Олег узяв валізу і поніс її вниз сходами. Ірина йшла слідом. Вони спускали її до дверей під’їзду.
Але біля входу на них чекали мати та Віка. Засідка.
– Я так і знала! – Вибухнула мати, тицяючи пальцем у валізу. – Викидаєте мої речі! Рідну матір на вулицю! – Люди, подивіться!
– Катю, як ти можеш?! – Підхопила Віка. – Ти все руйнуєш! Мама через тебе не спить! Я через тебе не можу розпочати нормальне життя!
– Тобі просто заздрісно, що мені квартиру подарували! Ірина мовчки дивилася на них. На сестру, яка так легко прийняла подарунок, який позбавив її частки спадщини. На матір, обличчя якої почервоніло від гніву.
– Ти мусила прийняти мене! – кричала мати, підходячи майже впритул. – Це твій обов’язок! Я тебе ростила!
Олег зробив крок вперед, затуляючи дружину, але Ірина зупинила його. Вона вийшла вперед і подивилася матері прямо в очі.
– Добре, мамо. Давай поговоримо про твій план. Він справді був непоганий. Віддати все молодшій улюблениці, а самій переїхати на повне забезпечення до старшої. Тільки у твоєму плані був один прорахунок. Він залежав від моєї згоди! А я не погодилася!
Вона зробила паузу, насолоджуючись їхніми розгубленими обличчями.
– Але, знаєш що? Я вигадала, як його виправити. Ти хотіла, щоб у Віки була квартира? Вона в неї є. Вітаю, сестро, ти тепер власниця!
– А ти, мамо, хотіла жити з дочкою, щоб вона дбала про тебе? Ось вона, твоя дочка. Ірина підійняла руку і вказала на Віку.
– Та, якій ти все віддала! Яка тепер тобі завдячує. Переїдь до неї. У свою колишню квартиру, яка тепер її. Місця там вистачить.
– Ти ж хотіла якнайкраще для неї? Подарувала їй житло. Тепер подаруєш і себе. Ваш план спрацював! Просто без мене.
У під’їзді повисла мертва тиша. Мати дивилася то на Ірину, то на Віку, то на валізу. На обличчі Вікторії жах повільно змінювався розумінням. Подарунок, який вона прийняла з такою радістю, знайшов свою справжню ціну.
– Прощавайте, – сказала Ірина.
Вони з Олегом вийшли з під’їзду надвір, не обертаючись. Вони йшли у своє життя, залишивши позаду двох людей – з їхнім спільним, ідеальним планом, який перетворився на їхню спільну проблему.
Мораль цієї історії проста: іноді в житті потрібно вміти сказати “ні”, навіть найближчим людям. Особливо, коли тебе використовують.
Сім’я – це не привід для маніпуляцій, та не виправдання несправедливості. Кожен відповідає за свої рішення. І якщо хтось прийняв рішення за вас – нехай сам із ним і розбирається.
Кордони – це не егоїзм! Це здоровий глузд. І чим раніше їх встановиш, тим спокійніше буде жити.
Як вважаєте, слушно вчинила Ірина? Як вам план матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.