– Ти віддав ключі Валентині Єгорівні за моєю спиною? – А що тут обговорювати? – Максим з досадою смикнув плечем. – Хіба б ти по-людськи дозволила? Почала б знову свої кошториси зводити

– Максиме, де брелок із ключами?

Женя стояла біля вішалки і дивилася на порожній металевий гачок.

Максим квапливо застібав ґудзики плаща. Він уже тримався за взуттєву лопатку, але раптом завмер і почав розглядати свій наручний годинник.

– Який ще брелок?

– Із зеленим ярликом, від сорок другої квартири на Озерній. Зв’язка висіла тут три роки. Куди ти її подів?

– Жень, ну ось знову ти на порожньому місці трагедію розігруєш, – озвався чоловік, акуратно відступаючи до вхідних дверей.

– Знадобилася, я й узяв.

– Кому знадобилася?

– Лілі треба десь перекантуватися кілька місяців.

Він сказав це легко і буденно, ніби йшлося про пачку солі, позичену сусідам по майданчику.

Женя відчула, як усередині підкотила важка хвиля образи. Вона на секунду сперлася рукою об край тумби і потерла пальцями скроню. В очах на мить потемніло від такої нахабної простоти.

– Твоя сестра з’їхала з орендованої квартири?

– Не з’їхала, але господар задер плату вдвічі. У Лільки зараз туго з грошима, сама знаєш, перегляди у блозі просіли.

– Їй двадцять два роки, не на вокзалі ж дівчині кукувати? Мама вчора подзвонила сама не своя, плаче у слухавку.

– Каже, у Максима порожнє житло зі свіжим ремонтом, а рідна сестричка чужими кутами поневіряється.

– Який ще Максим? – Голос Жені здригнувся від обурення.

– У нас! Ми ж сім’я, чи хто? Ми чотири роки у законному шлюбі! Житло стоїть порожнє, квартирант з’їхав майже місяць тому. Мама допомогла Лілі речі зібрати, сьогодні вони переїжджають.

– Ти віддав ключі Валентині Єгорівні за моєю спиною?

– А що тут обговорювати? – Максим з досадою смикнув плечем.

– Хіба б ти по-людськи дозволила? Почала б знову свої кошториси зводити, копійки вираховувати, дорікати чужими витратами.

– Ліля поживе до осені, комуналку я сам зі своїх закрию. Все, Жень, я на планерку спізнююся, начальник обурюватиметься.

– Жодної Лілі там не буде! Набирай матері прямо зараз.

– Сама дзвони й ганьбись, раз у тебе немає совісті, – огризнувся він, натискаючи на ручку дверей.

– Я перед матір’ю виправдовуватися не збираюся. Метри все одно стоять без діла.

Двері зачинилися, залишивши по собі терпкий запах його парфумів

Женя присіла на пуф у передпокої. Руки дрібно тремтіли від злості, але розгубленість швидко змінилася холодною зібраністю.

Терпіти таку самоврядність вона не збиралася, тож д дістала телефон та набрала номер матері..

– Мамо, доброго ранку. У нас формений грабіж серед білого дня. Максим віддав ключі від Озерної Валентині Єгорівні.  Вони з Лілею прямо зараз пакують баули і їдуть туди заселятися.

У слухавці почувся металевий звук  шпателя по кахлю і тихий смішок.

– Номер у них не вийде, – спокійно озвалася Раїса. –  Я саме тут знаходжусь, шви у ванній герметиком промазую. Не сіпайся, Женю, працюй спокійно.

– Дядько Коля з першого під’їзду якраз у мене в передпокої колупається, новий замок у полотно врізає. Старий зовсім заїдав, ключ не повернеш. Розберуся сама.

– Мамо, я зараз відпрошусь на кілька годин. Одна ти з ними не впораєшся.

– Приїдь, коли є час. На цирк безплатний подивишся.

Під’їзд будинку на Озерній зустрів шумом та гуркотом.

Ліля сердито тягла за собою пластиковий короб на роликах, з якого стирчали штатив для камери та край товстого вовняного пледу.

–  Мамо, чому ліфт не вантажний? – Простягла вона, спотикаючись на сходах між поверхами.

– У мене колесо застрягло у вибоїні! Там косметика дорога в коробці лежить, розіб’ється – ти купуватимеш нову?

– Потерпи п’ять хвилин, не переломишся, – обсмикнула її Валентина Єгорівна.

Свекруха піднімалася слідом, у розстебнутому стьобаному жилеті, стискаючи в руці об’ємний пакет з рулонами плівки-самоклейки під мармур.

– Зате район який! До метро п’ять хвилин повільним кроком, парк під боком, магазини цілодобові.

Максимка сказав, що ремонт свіжий, стіни рівні, сантехніка блищить. Вікна у двір виходять, ніякого шуму від проспекту. Живи та радуйся.

– А Женя точно скандалу не влаштує?

– А хто її питатиме? – Валентина Єгорівна впевнено крокувала сходами.

– Мій син усю їхню родину на своїх плечах тримає. Він чоловік, його слово головне!

Сказав сестрі в’їжджати – значить, в’їжджай. Женька побурчить на кухні та змириться. Проти мого сина вона не попре.

Вони зупинилися перед сорок другою квартирою.

Валентина Єгорівна з переможним виглядом дістала з кишені жилета зв’язку із зеленим ярликом.

– На, доню, тримай. Вставляй акуратно, там два обороти має бути. Все, вважай, у тебе з’явився свій дах над головою.

Ліля взяла ключ, присіла до свердловини та спробувала просунути металевий стрижень усередину.

Деталь увійшла лише на пару міліметрів і уперлася в сталь.

– Не лізе, мамо, – простягла Ліля, з силою смикаючи ключ з боку на бік.

– Дай сюди, завжди в тебе все з рук валиться!

Валентина Єгорівна рішуче відсунула дочку плечем, взялася за ключ обома руками і навалилася всім тілом на полотно. Метал тихо брязнув, але сердечник замку навіть не ворухнувся.

– Та щоб тебе розірвало! – захекалася свекруха, трясучи латунну ручку.

– Максим дублікат кривий підсунув, чи що? Замок з перекосом поставили, криворукі майстри…

Двері раптово ворухнулися самі собою. Клямка м’яко відійшла вбік, полотно подалося вперед, і вони плавно розчинилася всередину.

Валентина Єгорівна мало не втратила рівновагу, замахавши вільною рукою.

У дверях з’явилася Раїса.

На ній були старі спортивні штани, фартух з кишенями і щільні гумові рукавички, мокрі від мильної піни.

У руці вона тримала балончик із засобом для чищення. Позаду неї в коридорі виднілася постать слюсаря, дядька Колі з валізкою інструментів.

– Здрастуйте, свахо, – прохолодно промовила Раїса.

– Ти чого в чужі двері плечима б’єшся? Домофон унизу відмінно працює, можна було зателефонувати.

Валентина Єгорівна остовпіла. Очі її округлилися від обурення.

Ліля за спиною матері шумно опустила пластиковий короб на бетонну підлогу.

– Раїсо?.. Ти звідки взялася?

– Підлогу намиваю, порядок навожу, – пояснила вона, не зрушуючи з порога.

– А ви з поклажею куди прямуєте? Номером будинку не помилилися?

Свекруха швидко перевела подих, обсмикнула  жилет і вперла руки в боки.

– Це ти адресою помилилась, свахо! Мій син цю квартиру своїй рідній сестрі виділив на проживання! Максим нам ключі передав, наказав Лілі заселятися прямо з ранку.

– Так що знімай свої рукавички та відійди з дороги, дай дівчинці сумки занести! Вона втомилася з дороги!

Ліля демонстративно надула губи і потирала почервоніле зап’ястя.

Раїса залишилася стояти посеред отвору, схрестивши пальці у гумових рукавичках.

– Охолонь, Валентино. І сумки з порога забери.

– Ти мені вказуватимеш? – заволала сваха на весь під’їзд.

– Та я зараз поліцію на тебе викличу! Мій син на цю родину здоров’я гробить, горбатиться з ранку до ночі, а ти рідню на сходову клітку виставляєш?!

– Це житло Максима! Він має повне право розпоряджатися своїми метрами!

– Хто тобі сказав, що це квартира твого сина?!

Слова Раїси пролунали твердо і вагомо, миттєво збивши пиху зі свахи.

Валентина Єгорівна затнулась на півслові і моргнула.

– Що?

– Я питаю: хто тобі цю небилицю у вуха наспівав?

Раїса зняла одну рукавичку, поклала її на полицю біля входу і подивилася їй просто в очі.

– П’ять років тому, коли твій Максим ще в заводському гуртожитку ліжко ділив і за старий легковик борги роздавав, ми з моїм братом розміняли бабусину сталінку.

– Я додала всі свої заощадження до гривні та оформила покупку на своє ім’я. Тут один єдиний господар – я сама!

– Ні метра, ні половини цвяха твоєму синові тут не належить. І ніколи не належало!

Обличчя Валентини Єгорівни пішло нерівними багряними плямами.

– На тебе?.. А Максим казав, що це їхнє сімейне гніздо… що він сам усе облаштовував…

– Максим у тебе здатний язиком чухати, аби перед матір’ю героєм виглядати, – відрізала Раїса.

– Своїм добром розпоряджайся, Валентино, а на чужий коровай рота не роззявляй!

Знизу почулися квапливі кроки. За секунду на майданчик вибігла Женя. Слідом за нею, важко переводячи дух, підійнявся Максим. Краватка в нього з’їхала набік, плащ був розстебнутий.

– Мамо! – крикнув Максим, кинувши винний погляд на тещу.

– Ви навіщо рано притяглися?! Я просив почекати!

– Максимко! – вигукнула Валентина Єгорівна, чіпляючись пальцями за рукав сина.

– Ти подивися, що твоя теща витворяє! Мене на поріг не пускає! Лілю на протягу морозить! Скажи їй, синку! Скажи, що ти тут господар і маєш право!

Максим зам’явся на місці. Він перевів погляд на Женю, потім на тещу з дядьком Колею.

– Мам… ну навіщо скандалити на весь під’їзд? Я ж просив не пороти гарячку.

– Що значить – не пороти гарячку?! – свекруха стиснула руку з такою силою, що тканина плаща натяглася.

– Ти мені віддав ключі? Сказав, що питання вирішено?

– Я сказав, що спробую залагодити справу з Женею, – промимрив Максим, дивлячись у підлогу.

– Ах ти пустодзвін! – Валентина Єгорівна сердито відштовхнула його руку.

– Рідну матір перед чужими людьми на посміховисько виставив?

Женя підійшла ближче до чоловіка і подивилася на нього.

– Максиме, віддай ключі!

– Та подавись ти своїми ключами! – верескнула свекруха, вихопила зв’язку з рук Лілі і засунула її в нагрудну кишеню Максима.

–  Мабуть, від жадібності ночами не спете! Пошкодували кут для рідної людини! Бог вас покарає за безсердечність, пам’ятайте моє слово!

– Синочку, поїхали зі мною!

Максим залишився стояти біля поручнів поруч із Женею, не зрушивши з місця.

– Мамо, викличте таксі. Увечері зідзвонимося.

Валентина Єгорівна задихнулася від образи, смикнула здивовану дочку за край куртки і попрямувала вниз сходами.

Коліщатка пластикового короба з гуркотом застрибали бетонними сходами. Незабаром унизу гулко стукнули вхідні під’їзні двері.

На майданчику запанував спокій. Пахло лише мильною піною та свіжою фарбою.

Дядько Коля зібрав свої інструменти у валізку, підморгнув господині і не поспішаючи пішов до виходу.

Раїса глянула на зятя.

– Ну що, здобувач, так стовпом і стоятимеш? Заходь у передпокій. Допоможеш старий плінтус та мішки з будівельним сміттям до контейнера знести. Заодно дур з голови вивітриш.

Максим похмуро кивнув, стягнув плащ і покірно ступив у квартиру.

Минув місяць. Валентина Єгорівна оголосила сім’ї сина глуху блокаду. Через родичів передавала, що її ноги не буде в будинку, де мати чоловіка ні в що не ставлять.

Ліля знайшла вихід сама: зняла навпіл з однокурсницею скромну кімнату на околиці та влаштувалася помічницею в салон оптики, швидко забувши про минулі образи.

Максим став незвично тихим та запобігливим. Квартирні питання більше не порушував жодного разу.

До матері їздив один, а вдома без жодних нагадувань мив за собою сковороду, лагодив кран, що підтікає, і виносив сміттєві пакети. Своє справжнє місце в будинку він твердо усвідомив.

А квартиру на Озерній здали через знайомих уже наступних вихідних. В’їхали акуратні орендарі – фельдшер із дружиною, яка працює у районній бібліотеці.

На отримані за перший місяць гроші Раїса купила собі путівку в заміський санаторій підлікувати хворі суглоби.

Чужий коровай ситості не дає. Особливо, коли ключі взяті потай, а двері замкнені на чужий замок…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!