– Максиме, де брелок із ключами?
Женя стояла біля вішалки і дивилася на порожній металевий гачок.
Максим квапливо застібав ґудзики плаща. Він уже тримався за взуттєву лопатку, але раптом завмер і почав розглядати свій наручний годинник.
– Який ще брелок?
– Із зеленим ярликом, від сорок другої квартири на Озерній. Зв’язка висіла тут три роки. Куди ти її подів?
– Жень, ну ось знову ти на порожньому місці трагедію розігруєш, – озвався чоловік, акуратно відступаючи до вхідних дверей.
– Знадобилася, я й узяв.
– Кому знадобилася?
– Лілі треба десь перекантуватися кілька місяців.
Він сказав це легко і буденно, ніби йшлося про пачку солі, позичену сусідам по майданчику.
Женя відчула, як усередині підкотила важка хвиля образи. Вона на секунду сперлася рукою об край тумби і потерла пальцями скроню. В очах на мить потемніло від такої нахабної простоти.
– Твоя сестра з’їхала з орендованої квартири?
– Не з’їхала, але господар задер плату вдвічі. У Лільки зараз туго з грошима, сама знаєш, перегляди у блозі просіли.
– Їй двадцять два роки, не на вокзалі ж дівчині кукувати? Мама вчора подзвонила сама не своя, плаче у слухавку.
– Каже, у Максима порожнє житло зі свіжим ремонтом, а рідна сестричка чужими кутами поневіряється.
– Який ще Максим? – Голос Жені здригнувся від обурення.
– У нас! Ми ж сім’я, чи хто? Ми чотири роки у законному шлюбі! Житло стоїть порожнє, квартирант з’їхав майже місяць тому. Мама допомогла Лілі речі зібрати, сьогодні вони переїжджають.
– Ти віддав ключі Валентині Єгорівні за моєю спиною?
– А що тут обговорювати? – Максим з досадою смикнув плечем.
– Хіба б ти по-людськи дозволила? Почала б знову свої кошториси зводити, копійки вираховувати, дорікати чужими витратами.
– Ліля поживе до осені, комуналку я сам зі своїх закрию. Все, Жень, я на планерку спізнююся, начальник обурюватиметься.
– Жодної Лілі там не буде! Набирай матері прямо зараз.
– Сама дзвони й ганьбись, раз у тебе немає совісті, – огризнувся він, натискаючи на ручку дверей.
– Я перед матір’ю виправдовуватися не збираюся. Метри все одно стоять без діла.
Двері зачинилися, залишивши по собі терпкий запах його парфумів
Женя присіла на пуф у передпокої. Руки дрібно тремтіли від злості, але розгубленість швидко змінилася холодною зібраністю.
Терпіти таку самоврядність вона не збиралася, тож д дістала телефон та набрала номер матері..
– Мамо, доброго ранку. У нас формений грабіж серед білого дня. Максим віддав ключі від Озерної Валентині Єгорівні. Вони з Лілею прямо зараз пакують баули і їдуть туди заселятися.
У слухавці почувся металевий звук шпателя по кахлю і тихий смішок.
– Номер у них не вийде, – спокійно озвалася Раїса. – Я саме тут знаходжусь, шви у ванній герметиком промазую. Не сіпайся, Женю, працюй спокійно.
– Дядько Коля з першого під’їзду якраз у мене в передпокої колупається, новий замок у полотно врізає. Старий зовсім заїдав, ключ не повернеш. Розберуся сама.
– Мамо, я зараз відпрошусь на кілька годин. Одна ти з ними не впораєшся.
– Приїдь, коли є час. На цирк безплатний подивишся.
Під’їзд будинку на Озерній зустрів шумом та гуркотом.
Ліля сердито тягла за собою пластиковий короб на роликах, з якого стирчали штатив для камери та край товстого вовняного пледу.
– Мамо, чому ліфт не вантажний? – Простягла вона, спотикаючись на сходах між поверхами.
– У мене колесо застрягло у вибоїні! Там косметика дорога в коробці лежить, розіб’ється – ти купуватимеш нову?
– Потерпи п’ять хвилин, не переломишся, – обсмикнула її Валентина Єгорівна.
Свекруха піднімалася слідом, у розстебнутому стьобаному жилеті, стискаючи в руці об’ємний пакет з рулонами плівки-самоклейки під мармур.
– Зате район який! До метро п’ять хвилин повільним кроком, парк під боком, магазини цілодобові.
Максимка сказав, що ремонт свіжий, стіни рівні, сантехніка блищить. Вікна у двір виходять, ніякого шуму від проспекту. Живи та радуйся.
– А Женя точно скандалу не влаштує?
– А хто її питатиме? – Валентина Єгорівна впевнено крокувала сходами.
– Мій син усю їхню родину на своїх плечах тримає. Він чоловік, його слово головне!
Сказав сестрі в’їжджати – значить, в’їжджай. Женька побурчить на кухні та змириться. Проти мого сина вона не попре.
Вони зупинилися перед сорок другою квартирою.
Валентина Єгорівна з переможним виглядом дістала з кишені жилета зв’язку із зеленим ярликом.
– На, доню, тримай. Вставляй акуратно, там два обороти має бути. Все, вважай, у тебе з’явився свій дах над головою.
Ліля взяла ключ, присіла до свердловини та спробувала просунути металевий стрижень усередину.
Деталь увійшла лише на пару міліметрів і уперлася в сталь.
– Не лізе, мамо, – простягла Ліля, з силою смикаючи ключ з боку на бік.
– Дай сюди, завжди в тебе все з рук валиться!
Валентина Єгорівна рішуче відсунула дочку плечем, взялася за ключ обома руками і навалилася всім тілом на полотно. Метал тихо брязнув, але сердечник замку навіть не ворухнувся.
– Та щоб тебе розірвало! – захекалася свекруха, трясучи латунну ручку.
– Максим дублікат кривий підсунув, чи що? Замок з перекосом поставили, криворукі майстри…
Двері раптово ворухнулися самі собою. Клямка м’яко відійшла вбік, полотно подалося вперед, і вони плавно розчинилася всередину.
Валентина Єгорівна мало не втратила рівновагу, замахавши вільною рукою.
У дверях з’явилася Раїса.
На ній були старі спортивні штани, фартух з кишенями і щільні гумові рукавички, мокрі від мильної піни.
У руці вона тримала балончик із засобом для чищення. Позаду неї в коридорі виднілася постать слюсаря, дядька Колі з валізкою інструментів.
– Здрастуйте, свахо, – прохолодно промовила Раїса.
– Ти чого в чужі двері плечима б’єшся? Домофон унизу відмінно працює, можна було зателефонувати.
Валентина Єгорівна остовпіла. Очі її округлилися від обурення.
Ліля за спиною матері шумно опустила пластиковий короб на бетонну підлогу.
– Раїсо?.. Ти звідки взялася?
– Підлогу намиваю, порядок навожу, – пояснила вона, не зрушуючи з порога.
– А ви з поклажею куди прямуєте? Номером будинку не помилилися?
Свекруха швидко перевела подих, обсмикнула жилет і вперла руки в боки.
– Це ти адресою помилилась, свахо! Мій син цю квартиру своїй рідній сестрі виділив на проживання! Максим нам ключі передав, наказав Лілі заселятися прямо з ранку.
– Так що знімай свої рукавички та відійди з дороги, дай дівчинці сумки занести! Вона втомилася з дороги!
Ліля демонстративно надула губи і потирала почервоніле зап’ястя.
Раїса залишилася стояти посеред отвору, схрестивши пальці у гумових рукавичках.
– Охолонь, Валентино. І сумки з порога забери.
– Ти мені вказуватимеш? – заволала сваха на весь під’їзд.
– Та я зараз поліцію на тебе викличу! Мій син на цю родину здоров’я гробить, горбатиться з ранку до ночі, а ти рідню на сходову клітку виставляєш?!
– Це житло Максима! Він має повне право розпоряджатися своїми метрами!
– Хто тобі сказав, що це квартира твого сина?!
Слова Раїси пролунали твердо і вагомо, миттєво збивши пиху зі свахи.
Валентина Єгорівна затнулась на півслові і моргнула.
– Що?
– Я питаю: хто тобі цю небилицю у вуха наспівав?
Раїса зняла одну рукавичку, поклала її на полицю біля входу і подивилася їй просто в очі.
– П’ять років тому, коли твій Максим ще в заводському гуртожитку ліжко ділив і за старий легковик борги роздавав, ми з моїм братом розміняли бабусину сталінку.
– Я додала всі свої заощадження до гривні та оформила покупку на своє ім’я. Тут один єдиний господар – я сама!
– Ні метра, ні половини цвяха твоєму синові тут не належить. І ніколи не належало!
Обличчя Валентини Єгорівни пішло нерівними багряними плямами.
– На тебе?.. А Максим казав, що це їхнє сімейне гніздо… що він сам усе облаштовував…
– Максим у тебе здатний язиком чухати, аби перед матір’ю героєм виглядати, – відрізала Раїса.
– Своїм добром розпоряджайся, Валентино, а на чужий коровай рота не роззявляй!
Знизу почулися квапливі кроки. За секунду на майданчик вибігла Женя. Слідом за нею, важко переводячи дух, підійнявся Максим. Краватка в нього з’їхала набік, плащ був розстебнутий.
– Мамо! – крикнув Максим, кинувши винний погляд на тещу.
– Ви навіщо рано притяглися?! Я просив почекати!
– Максимко! – вигукнула Валентина Єгорівна, чіпляючись пальцями за рукав сина.
– Ти подивися, що твоя теща витворяє! Мене на поріг не пускає! Лілю на протягу морозить! Скажи їй, синку! Скажи, що ти тут господар і маєш право!
Максим зам’явся на місці. Він перевів погляд на Женю, потім на тещу з дядьком Колею.
– Мам… ну навіщо скандалити на весь під’їзд? Я ж просив не пороти гарячку.
– Що значить – не пороти гарячку?! – свекруха стиснула руку з такою силою, що тканина плаща натяглася.
– Ти мені віддав ключі? Сказав, що питання вирішено?
– Я сказав, що спробую залагодити справу з Женею, – промимрив Максим, дивлячись у підлогу.
– Ах ти пустодзвін! – Валентина Єгорівна сердито відштовхнула його руку.
– Рідну матір перед чужими людьми на посміховисько виставив?
Женя підійшла ближче до чоловіка і подивилася на нього.
– Максиме, віддай ключі!
– Та подавись ти своїми ключами! – верескнула свекруха, вихопила зв’язку з рук Лілі і засунула її в нагрудну кишеню Максима.
– Мабуть, від жадібності ночами не спете! Пошкодували кут для рідної людини! Бог вас покарає за безсердечність, пам’ятайте моє слово!
– Синочку, поїхали зі мною!
Максим залишився стояти біля поручнів поруч із Женею, не зрушивши з місця.
– Мамо, викличте таксі. Увечері зідзвонимося.
Валентина Єгорівна задихнулася від образи, смикнула здивовану дочку за край куртки і попрямувала вниз сходами.
Коліщатка пластикового короба з гуркотом застрибали бетонними сходами. Незабаром унизу гулко стукнули вхідні під’їзні двері.
На майданчику запанував спокій. Пахло лише мильною піною та свіжою фарбою.
Дядько Коля зібрав свої інструменти у валізку, підморгнув господині і не поспішаючи пішов до виходу.
Раїса глянула на зятя.
– Ну що, здобувач, так стовпом і стоятимеш? Заходь у передпокій. Допоможеш старий плінтус та мішки з будівельним сміттям до контейнера знести. Заодно дур з голови вивітриш.
Максим похмуро кивнув, стягнув плащ і покірно ступив у квартиру.
Минув місяць. Валентина Єгорівна оголосила сім’ї сина глуху блокаду. Через родичів передавала, що її ноги не буде в будинку, де мати чоловіка ні в що не ставлять.
Ліля знайшла вихід сама: зняла навпіл з однокурсницею скромну кімнату на околиці та влаштувалася помічницею в салон оптики, швидко забувши про минулі образи.
Максим став незвично тихим та запобігливим. Квартирні питання більше не порушував жодного разу.
До матері їздив один, а вдома без жодних нагадувань мив за собою сковороду, лагодив кран, що підтікає, і виносив сміттєві пакети. Своє справжнє місце в будинку він твердо усвідомив.
А квартиру на Озерній здали через знайомих уже наступних вихідних. В’їхали акуратні орендарі – фельдшер із дружиною, яка працює у районній бібліотеці.
На отримані за перший місяць гроші Раїса купила собі путівку в заміський санаторій підлікувати хворі суглоби.
Чужий коровай ситості не дає. Особливо, коли ключі взяті потай, а двері замкнені на чужий замок…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
