– Дімо, ти знову мамі пообіцяв, що в суботу до неї поїдеш? – Марина жбурнула ключі на полицю.
Метал брязнув про пластику. Чоловік не підняв голови – сидів, уткнувшись у смартфон, де мелькали цифри накладних.
– Ну, а що такого. Мама лоджію засклити просить. Я сказав – приїдемо, допоможу.
– Дімо, ти після двох діб за кермом – що ти там засклиш? Ледве на ногах стоїш завжди.
Він нарешті підійняв погляд. В очах – та сама суміш: винна розгубленість і вперте «я тут нічого не вирішую». Марина знала цей погляд за шість років шлюбу.
– Та гаразд тобі. Мама одна, ремонт почала. Вона каже, що робітники дорого беруть. Ми самі впораємося.
– Затіяла мама, а робити їдемо ми! Я в суботу з об’єкта прийду – голова розколюється, мені ще накладні зводити за місяць. І звіти. Ти ж знаєш, наприкінці місяця у мене аврал!
– Марино, ну це ж мама, – він нарешті підвів очі. – Тим більше, ти ж знаєш, вона якщо що – все на Свєтку перепише. Хочеш, щоб наша Катя потім без бабусиної квартири залишилася?
Ось воно що! Знову.
Марина поставила чайник. Вона мовчала та дивилася у вікно, на сіру панель навпроти.
…У свекрухи була двокімнатна квартира на околиці. І один прийом, яким вона користувалася роками: – Все перепишу на Свєтку.
Світлана – сестра Дмитра, молодша на три роки, вічно шукала себе. То флористика, то нігті, то «своя справа» з продажу свічок, яка згорнулася через два місяці.
Жила по знімних однушках, грошей не тримала. І щоразу, коли між ними пробігала кішка, Галина Петрівна знову бралася за своє.
Марина працювала менеджером із продажу. Їздила нескінченно магазинами району – дрібні точки, павільйони, два мережеві супермаркети.
Шість років одного й того ж асфальту. Вона знала продавців по іменам, знала, у кого виторг просів, хто йде в декрет. Її робота – бачити, де в цифрах та в людях не сходиться.
Тому навесні вона й зачепилася за невідповідність
У березні Галина Петрівна затіяла у своїй квартирі ремонт. Великий – із заміною труб, новою кухнею, балконом. І затіяла його не сама, – командувала всім Світлана.
– Уявляєш, – розповідав Дмитро, задоволений, – Світлана бригаду знайшла, кахлі вибрала, кухню замовила. Молодець піклується про матір.
– На які такі мані? – спитала Марина.
– У сенсі?
– У прямому! Світлана, яка займала у тебе п’ять тисяч до зарплати у січні, замовляє кухню! На чиї гроші?
Дмитро знизав плечима.
– Накопичила, мабуть.
Накопичила? Людина, яка за тридцять два роки не накопичила й велосипеда, раптом тягне ремонт під ключ у чужій квартирі?
Марина промовчала, сказала собі, що рано. Цифри мають зійтися самі.
Катя в цей час сиділа на підлозі і трясла скарбничку – керамічну свинку з рожевою фарбою, що облупилася.
– Накопичуй, Катрусю, на свою квартиру, як доросла, – говорила Галина Петрівна і засунула всередину першу сотню. З того часу скарбничка стояла у Каті на полиці, і дочка періодично “годувала” її дрібницею.
– Мамо, тут уже багато, – сказала Катя, гримаючи свинкою. – Чуєш, як гримить?
– Чую, сонечко. Багачка ти моя.
За тиждень Марина була на своєму маршруті. Магазин “Продукти” у дворі будинку свекрухи – її об’єкт вже п’ятий рік. Продавчиня, Тамара Іванівна, жінка ґрунтовна, все про двір знала.
– У вас тут у дев’ятому будинку ремонт, кажуть, грандіозний. Свекруха моя, Галина Петрівна, затіяла, – упустила Марина поміж справою.
Тамара Іванівна пожвавішала.
– Ааа, це де Світлана командує? Так вона ж собі робить. Господиня тепер.
Марина не здригнулася.
– Та ну, – сказала вона, позначаючи в таблиці галочкою молоко. – Галина Петрівна наче там живе.
– Живе поки що, – Тамара понизила голос. – Тільки Світлана при робітниках всім хвалилася, що мати на неї переписала.
– Стоїть у дворі, командує, бригаді каже: робіть на совість, квартира моя, не орендована. Бабці на лавці все чули. І замки, кажуть, змінила. Галині новий ключ дала, а так – квартира Свєтчина.
Ось тепер усе зійшлося. Марина допила чай, сіла в машину та хвилин п’ять просто сиділа. Двигун працював, у салоні пахло ванільною смердючкою, а вона все сиділа.
Вона зрозуміла, загроза свекрухи була марною. Квартира вже пішла. Дарча – це не обіцянка на папері, яку можна розірвати. Це коли колишній власник у власному будинку стає гостем.
Скандалити не стала. На її маршруті було правило: не висувай постачальнику нестачу, поки не перерахував коробки тричі і не сфотографував.
Їй потрібний був свідок. Щоб Галина Петрівна розкрила себе сама, при Дмитру. Випадок трапився швидко. Наприкінці квітня у свекрухи день народження.
– Марино, ну ти як, підеш? – спитав Дмитро обережно. Він чекав на відмову.
– Піду, – сказала вона спокійно, – звісно, піду. І Катю нарядимо.
Він глянув з підозрою, але списав на гарний настрій. А в неї справді був гарний настрій. Вперше за два роки вона йшла на вечерю не як обвинувачена, а як людина, яка перерахувала коробки.
Стіл Галина Петрівна накрила з розмахом, – олів’є, оселедець, картопля, курка. Світлана сиділа праворуч — ошатна, з новим манікюром. Дмитро їв і нахвалював. Катя возила виделкою по тарілці і смикала під столом ногою.
Марина чекала.
Після другої чарки Галина Петрівна почала:
– От сиджу, дивлюся на вас і думаю. Добре, коли дітки поряд. Свєта он матір не кидає, ремонт мені робить. А дехто приїде раз на місяць, ніс наморщать і поїхали.
– Тому я й хочу, щоб усе справедливо було, – продовжила свекруха. – Тому що ви мої дітки. А хто матір не шанує, тому й спадщини не бачити.
– Квартира моя, батьківська пам’ять, мені і вирішувати, кому дістанеться. А щоб не ділили потім після мене, я Катюші залишу, у неї все життя попереду, хай їй стартом буде. Так, Катюшо?
– Галино Петрівно, а ви знаєте – ви маєте рацію, це справедливо – сказала Марина найтеплішим голосом.
За столом стало тихо.
– Правда ваша, – сказала Марина. – Квартира ваша, кому хочете, тому й залишайте. І якщо вже ви все вирішили щодо Каті – давайте зробимо з розуму.
– У понеділок з’їздимо з вами до нотаріуса і оформимо заповіт, як годиться. Я сама вас відвезу. І Діма буде спокійний, і Світлана не в образі, і ніхто потім носа не наморщить. Поїдемо?
Тиша стала щільною. Було чути, як на кухні капає кран, який Світлана ще не полагодила.
– Це… навіщо одразу до нотаріуса. Встигнеться.
– То чого тягти? – Марина говорила лагідно. – Ви будете спокійні, що все по закону. Поїдемо у понеділок?
– Я… подумаю.
– А що тут думати, мамо? – раптом втрутився Дмитро. – Марина справу каже. Оформимо у нотаріуса і згорнемо цю тему. А то ти цим заповітом третій рік трясеш, а паперів і немає.
І тут Світлана не витримала.
– Та не треба нікуди їхати! – різко промовила зовиця. Пальці вчепилися за скатертину, лак на нігті тріснув. – Заповіт, нотаріус… Все вже оформлено, чого воду в ступі товкти!
– Що оформлено? – повільно спитав Дмитро.
– Та все вже оформлено! – Світлана підняла підборіддя. – Мама мені квартиру подарувала. Ще у лютому. Через нотаріуса все зробили, в держреєстрі зареєстрували, – я власниця. Так що нічого тут заповітом розмахувати, все давно вирішено за фактом.
Дмитро поклав виделку. Дуже акуратно.
– Подарувала, – повторив він. – У лютому? Дарчу? Тобі?
– Ну так, – Світлана вже зменшила тон. – А що таке? Мамине право.
– Мамо, – Дмитро обернувся до Галини Петрівни. Голос був рівний. – Ти три роки казала мені «перепишу на Світлану, якщо не слухатимешся».
– Три роки я біля тебе навшпиньки танцював. Лоджію засклив, машину під твої поїздки ганяв, на Маринку тиснув, щоб тобі догоджала.
– А квартиру ти ще взимку Свєті подарувала! Коли погрожувала — її вже не було!
Галина Петрівна відкрила рота, потім закрила.
– Дімо, я ж як краще… Світлана сказала, це просто формальність… Я думала, по-сімейному все залишиться. Вона ж мене не вижене.
– Не вижене, доки добра, – Дмитро посміхнувся невесело. – Дарча – це зовсім, мамо. Господиня вона.
– Та весь район знає, хто господиня, – сказала спокійно Марина. – Замки ти, Світлано, вже змінила, матері новий ключ видала. Бригаді вихвалялася, що квартира твоя. Весь район у курсі. Тільки сім’ї сказати забула!
Світла спалахнула.
– А ти звідки…
– Професія в мене така, – відрізала Марина. – Інформативна. То що щодо нотаріуса у понеділок, Галино Петрівно? Заповіт будемо писати – чи вже нема на що?
Відповіді не було…
Доїдали мовчки. Світлана колупала салат. Галина Петрівна раптом заметушилася з чаєм, пропонувала торт – так метушаться, коли хочуть, щоб незручна хвилина якнайшвидше потонула в дзвоні чашок. Дмитро пив чай і дивився в одну крапку.
Додому йшли пішки. Вечір був теплий, квітневий, пахло землею, що розтанула. Катя бігла попереду, перестрибуючи через калюжі.
– Ти знала, – сказав Дмитро. Це було не питання, – ствердження.
– Знала. З тиждень.
– І мовчала.
– А сенс? – Марина знизала плечима. – Сказала б тобі – ти б побіг до матері з’ясовувати, вона пішла б у відмову, Світлана прикинулася б овечкою, і я б залишилася скандалісткою. Тобі треба було почути самому. З їхніх власних ротів.
Він довго мовчав.
– Три роки, – нарешті сказав він. – Я три роки перед нею… а вона вже все. Ще взимку.
– Ага.
– А чого ти не зловтішаєшся?
– А чого зловтішатися? – Марина глянула на нього. – Що твоя мати вибрала дочку, а тебе тримала за дурного? Тут не зловтішатися хочеться. Тут просто хочеться, щоб ти нарешті припинив боятися порожньої погрози.
Боятися було нічого вже в лютому. Вдома Катя метнулася до полиці.
– Мамо, а давай порахуємо, скільки я накопичила! На квартиру ж!
Вона схопила свиню, перевернула, потрясла. З щілини викотилася дрібниця – жменя монет і одна зім’ята сотня.
– Ой, – Катя перерахувала. – Тут мало. На квартиру не вистачить.
– Не вистачить, сонечко, – сказала Марина і погладила її по голові.
Дмитро глянув на монетки на підлозі і тихо засміявся. Невесело, але якось полегшено.
– Уся в бабусю, – сказав він. – Та теж обіцяла квартиру, а за фактом – сотня.
Марина зібрала монетки, зсипала назад у скарбничку і поставила її на полицю.
…Галина Петрівна тепер дзвонила рідше і заповітом більше не махала – нічим. Світлана з’їхала зі знімної однокімнатної квартири і перебралася в двокімнатну – ось тільки квартира дісталася їй разом з матір’ю, яку тепер доглядати доведеться самій, без допомоги брата.
А ремонт – той самий, про який Марина не дарма питала «на які гроші», – Світлана, як потім випливло, тягла на кредит під заставу цієї ж квартири. Тож у двушку вона в’їхала з матір’ю на руках і закладеним дахом над головою.
Дмитро відтоді став якийсь інший. Але коли мати вкотре зателефонувала з натяком, що непогано б допомогти Свєтці з переїздом, він уперше за шість років сказав у слухавку коротке:
– Ні, мамо. Свєтка квартиру отримала? Отримала! Тепер нехай сама, – і поклав слухавку.
А скарбничка так і стояла у Каті на полиці. Керамічна свинка з облізлою фарбою та однією зім’ятою сотнею всередині. Як кажуть, – початок є, а його продовження в їхніх руках…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
