Борис ніколи не вирізнявся оригінальністю. Втім, Кіра це знала з самого початку – ще тоді, три роки тому, коли він зробив їй пропозицію в ресторані, запинаючись і плутаючи слова, немов школяр на іспиті.
Зараз, стоячи посеред кухні з чашкою кави, що охолола в руці, він повторював ту ж саму помилку – говорив шаблонними фразами, ніби читав сценарій дешевої мелодрами.
– Між нами вже давно немає ніяких почуттів, – сказав він, дивлячись кудись у бік вікна. – Ми розмовляємо лише на побутові теми. Мені з тобою нудно, а з Лілею я живий і сповнений енергії.
Кіра подивилася на чоловіка. Тридцять років. Високий, симпатичний, із модною стрижкою, у дорогих кросівках. Зараз він нагадував їй актора, який забув текст і імпровізує на ходу.
– Якщо тебе послухати, то можна подумати, що ми з тобою одружені тридцять років, а не три, – відповіла вона, схрестивши руки на грудях.
– А мені так і здається! Щодня – те саме, один тиждень схожий на інший, ніякого драйву. Наче нам не по тридцять років, а по шістдесят.
– Це тобі тридцять, а мені двадцять сім, – усміхнулась Кіра.
– А мені здається, що тобі вже сто двадцять сім, – відрізав Борис, і в його голосі промайнула знайома нотка роздратування.
Кіра зітхнула. Вона могла б нагадати йому, як готувала вечері після роботи, доки він сидів у телефоні. Як чекала його з корпоративів, а він повертався під ранок, просочений чужими духами.
Як відкладала поїздку до моря, тому що він не мав настрою. Але зараз все це здавалося таким дрібним, таким неважливим.
– Гаразд. Облишмо дискусію, – сказала вона. – Скажи, коли ти збираєшся з’їжджати?
– А чому я маю з’їжджати? – здивувався Борис, і його брови поповзли вгору.
– Бо квартира моя!
– Не скажи! Квартира в іпотеці. Я живу тут три роки і сплачую. Так що давай не вигадуй те, чого немає. Квартиру ділитимемо!
Кіра відчула, як усередині закипає холодна лють. Вона ніколи не кричала – мама вчила її, що крик – це збр.оя слабких. Натомість вона говорила тихо, майже ласкаво, – і від цього ставало тільки страшніше.
– Боря, я взяла її в іпотеку до того, як вийшла за тебе заміж. Півтора мільйона сюди вклали мої батьки, два роки я сплачувала внески сама, і лише потім на обрії мого життя з’явився ти.
– Я тобі про те й говорю. Половину внесків за ті три роки, які ми жили разом, ти маєш мені повернути. Це тобі будь-який суд скаже, – заявив Борис, і в його голосі з’явилася та впевненість, яку він зазвичай черпав із юридичних форумів.
– Але ж ти практично нічого не платив – кілька разів додавав мені, коли не вистачало, – нагадала Кіра.
– Жили разом, бюджет був спільний, тож у цьому ніхто розбиратися не стане: ти платила банку, а я утримував сім’ю. Так що я подав до суду на поділ майна: внески за квартиру, дещо з техніки, – не дивуйся потім.
Кіра мовчала. Вона згадала, як купувала пральну машину на свою премію, як вибирала кавоварку в подарунок на його день народження, як вони разом їздили за диваном – і він тоді сказав, що це найкращий диван у його житті.
– І що з техніки ти збираєшся ділити? – поцікавилася вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Машинку пральну разом купували, коли стара зламалася, кавоварку, про диван у вітальню не забудь. Так, і з’їду я тільки після того, як ти мені виплатиш усе, що винна. І не на день раніше!
Кіра примружилася. У ній ніби щось перемкнулося – та сама кнопка, яка відокремлює терпіння від байдужості.
– А як же твоя Ліля? Вона за тобою нудьгувати не буде? – спитала вона.
– А якщо скучить, я її сюди приведу. Маю право! – заявив Борис, і в його очах промайнула хлопчача бравада.
– Ось тут ти помиляєшся! Вирішувати, хто може прийти в цю квартиру, може лише власник. А це я! Тож усе – рандеву з Лілею на іншій території, – повідомила Кіра.
Борис щось пробурчав, схопив куртку і вийшов, грюкнувши дверима. Кіра постояла ще хвилину, прислухаючись до тиші, а потім усміхнулася. Вперше за довгий час.
Увечері у п’ятницю Борис заїхав за якимись своїми речами. Кіра відчинила йому, не сказавши жодного слова, і повернулася до кімнати.
Вона чула, як він ходить по квартирі, як відчиняє шафи, як шарудить пакетами. Через пів години вхідні двері грюкнули, і все стихло.
Кіра лягла спати з думкою, що завтра у неї вихідний, і вона нарешті виспиться. – Ніякого будильника! – вирішила вона, загорнувшись у ковдру. – Спатиму, поки мене сонце не розбудить.
Але виспатися Кірі не вдалося. Розбудив її телефонний дзвінок.
– Ти де? – пролунав у слухавці голос Зінаїди Петрівни – її свекрухи.
Кіра розплющила очі і подивилася на годинник. О пів на сьому.
– Вдома. Сплю, – відповіла вона, ще не розуміючи, що відбувається.
– А нічого, що я на тебе вже пів години біля під’їзду чекаю? Ящики з розсадою сама надвір витягла. А вона спить! – голос свекрухи перейшов у вереск.
– А до чого тут я? – здивувалася Кіра, сідаючи на ліжку.
– Боря ж обіцяв, що ти сьогодні мене на дачу відвезеш і допоможеш з розсадою розібратися! Нам сьогодні треба обидві теплиці засадити – у мене огірки та помідори вже переросли! – вирувала Зінаїда Петрівна.
Кіра відчула, як десь усередині здіймається хвиля холодного сміху. Боря обіцяв? Звісно. Боря завжди обіцяв її руки та її час.
– Боря обіцяв, з нього й питайте. Мені він також багато чого обіцяв, а у вівторок повідомив, що на розлучення подав, – сказала Кіра і скинула виклик.
Вона відкинулася на подушку, але сон уже пішов. За десять хвилин телефон задзвонив знову.
– Кіро, ти що? Мати ж на тебе розраховувала, у неї в’яне розсада! – голос Бориса був роздратований, ніби вона підвела всю родину.
– Борю, я теж на тебе розраховувала! Але ти вибрав Лілю! Ось ви з нею тепер і садіть мамину розсаду, а мені на ваші огірки та помідори начхати. Все! Я сплю!
Кіра відключила телефон і поклала його на тумбочку. Вона лежала, дивлячись у стелю, і відчувала, як важкість, що тисла на неї останні місяці, повільно відпускає.
Прокинулася вона о пів на десяту і зрозуміла, що виспалася. Встала, зварила собі каву в кавоварці, яку Борис ще не забрав, і зателефонувала до своєї подруги Вікторії.
– Ти уявляєш, – сказала Кіра, посміхаючись, – мене сьогодні розбудили о пів на сьому, щоб я свекруху на дачу відвезла.
– Ти жартуєш? – ахнула Віка.
– Ні! Боря їй пообіцяв, що я поїду.
– А він сам?
– А він тепер із Лілею. І, мабуть, забув повідомити мамі, що ми розлучаємося.
Віка розреготалася.
– Кіро, ти просто зобов’язана відзначити цю подію. Ходімо у торговий центр, я у відпустку збираюся, допоможеш мені оновити гардероб.
– Домовилися.
Пів дня вони провели в магазинах, пообідали в кафе, потім ще погуляли, і вдома Кіра з’явилася тільки о сьомій годині вечора.
Там на неї вже чекав Борис. Він сидів на кухні, і його обличчя було червоне від стримуваного гніву.
– Ти взагалі розумієш, що робиш? Мало того, що сама матір на дачу не відвезла, то ще й машину на весь день забрала!
– Мені довелося вантажне таксі наймати, щоб матір з розсадою та всіма речами відвезти. Весь вихідний мені зіпсувала!
Кіра зняла вітрівку, повісила її на гачок і тільки потім подивилася на нього.
– Цікаво, а чому це я не можу взяти свою машину? Чи вона теж твоя, бо ти її за три роки двічі заправив? – спитала вона.
– Ні, дорогий: немає Кіри – значить, немає й машини. Звикайте. І мамі своїй скажи, щоб на мене більше не розраховувала!
– Ти завжди їй допомагала! Невже тобі складно? – спитав Борис, і в його голосі промайнула образа.
– Не складно. Просто не хочу, – відповіла Кіра.
Але Борис, мабуть, не зумів донести цю інформацію до своєї родини, бо через тиждень, у суботу, Кіру знову розбудив дзвінок. Тільки цього разу у двері.
Вона встала, натягла халат і пішла відчиняти. Але спочатку подивилася у вічко: на сходовому майданчику стояла старша сестра Бориса – Влада, а поряд з нею двоє її дітей, – шестирічна Ксюша та чотирирічний Артем.
– Кіро! Давай швидше відчиняй, мене внизу таксі чекає! – Влада від нетерпіння навіть кулаком по дверях стукала.
– Чому я маю відчиняти? – спитала Кіра з-за дверей.
– Ми сьогодні з Льошою на дачу до його приятеля їдемо на весь день. Дітей о дев’ятій заберемо, – відповіла зовиця.
Кіра притулилася чолом до дверей. Ну, звісно. Борис знову пообіцяв. Тільки тепер це були не огірки та помідори, а діти.
– У мене сьогодні свої плани і взагалі відвикайте – я більше з вашими дітьми не сидітиму. Попросіть Лілю, – сказала Кіра.
Вона відчинила двері, але ланцюжок не зняла.
– Яку Лілю? – Не зрозуміла Влада.
– У твого брата нова пасія. Звати Ліля. А ми з ним розлучаємося – він ще того тижня заяву подав. Тож тепер самі!
– Знаєш, мені до Борькиних баб справи нема. Я тобі привела дітей – забирай, увечері приїдемо. Все. Я пішла.
Влада повернулася і почала спускатися сходами. Діти дивилися на Кіру круглими очима.
– Владо, – сказала Кіра, і її голос пролунав так спокійно, що Влада зупинилася. – Якщо ти зараз підеш, я одразу подзвоню в опіку чи поліцію. Скажу, що мати покинула дітей на сходах та пішла. Я з ними сидіти не згодна! У мене свої плани на цей день!
– Не посмієш! – Сказала Влада, але в її голосі вже не було впевненості.
– Хочеш перевірити? Тільки потім не ображайся. Уявляєш, скільки тобі побігати доведеться, щоб їх звідти витягти? Ну, що? Ризикнеш? Зараз я знайду телефончик.
Кіра взяла з тумбочки телефон, розблокувала його. Влада не стала чекати. Вона підхопила на руки молодшого Артема і, вигукуючи лайки, почала спускатися сходами. Ксюша побігла за нею, озираючись на Кіру.
Кіра зачинила двері. Серце калатало. Вона ніколи не думала, що зможе так вчинити. Але, можливо, саме тому все й сталося?
Зінаїда Петрівна зателефонувала за двадцять хвилин:
– Ти вже зовсім від сім’ї відмовилася? Подумай, якби ти зараз поводилася по-іншому, Боря, може, й передумав би розлучатися. Мудрішою треба бути, хитрішою, якщо хочеш чоловіка втримати. А ти, наче сокирою, все відрубала.
Кіра слухала її і відчувала лише втому.
– Зінаїдо Петрівно, а хто вам сказав, що я Борю хочу втримати? Зовсім не хочу! Ні Борю, ні вас, ні інших членів вашої родини. Чекаю не дочекаюся, коли розлучимося!
Вона скинула виклик і вимкнула телефон. На кухні варилася кава, за вікном світило сонце. Кіра відчинила вікно і вдихнула свіже ранкове повітря. Десь унизу кричали діти, проїхала машина, загавкав собака. Звичайне життя.
Розлучилися вони за місяць. В одному Боря мав рацію: Кірі довелося виплатити йому половину від іпотечних платежів за ті три роки, поки вони були одружені. Вона вважала це не дуже великою платою за звільнення від Бориса та всієї його родини.
У день, коли вона отримала свідоцтво про розлучення, Кіра зайшла у кафе, замовила лате і зателефонувала Вікторії.
– Все, – сказала вона. – Я вільна!
– Як ти почуваєшся? – Запитала Віка.
Кіра подумала про Бориса, про його матір, про Владу з її дітьми, про Лілю, яку вона ніколи не бачила. Про всіх цих людей, які так довго вважали її своєю власністю – прислугою, шофером, нянькою, гаманцем.
– Знаєш, – сказала вона, посміхаючись, – я почуваюся так, ніби вийшла з задушливої кімнати на свіже повітря.
Віка засміялася.
– Тоді, може, відзначимо?
– Обов’язково. Але спочатку я заїду додому, наллю собі ванну, потім замовлю піцу і дивитимуся тупі серіали до самого ранку. Тому що тепер ніхто не скаже мені, що я комусь щось винна…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
