– Ти віддав сестрі мою зарплату? Тоді на роботу поїдеш автобусом! І це ще не все

– На заправці твоя карта в телефоні не спрацювала, – сказав Максим. – Ти її заблокувала?

– Так.

– А сказати мені не доля?

– А ти сказав мені, коли віддав її сестрі?

Максим стояв посеред кухні у робочій куртці. Мая поставила на обідній стіл сковороду із котлетами. Поруч була гречка та миска солоних огірків.

Нормальна вечеря. Просто без червоної риби, копченого сиру та фісташок, які Максим любив вважати звичайними продуктами.

Чоловік покрутив у пальцях ключі від машини.

– Ну, знову починаєш. Я ж пояснив.

– Ти поставив перед фактом.

– Світлана поверне. Вона обіцяла.

– Коли?

– Ну, не сьогодні. Але поверне.
***
Чотири дні тому Мая сиділа на роботі та зводила відомість. У банківському додатку висвітилася покупка з магазину техніки. Сума була така, що до наступної зарплати залишалося тільки кашляти та не вмикати світло.

Спершу вона вирішила, що карту зламали шахраї. Потім зауважила, що сама карта зникла з гаманця.

Мая зняла окуляри та зателефонувала чоловікові.

– Де моя карта?

– У Світлани.

– Повтори!

– Ну, вона попросила допомогти. У неї переїзд, а квартира порожня. Кавомашина потрібна, робот-пилосос. Там акція була.

– І ти дав мою карту?

– Маю, не заводься. Вона потім віддасть.

– Ти дав їй пароль?

– Я його й так знаю. Ти ж сама просила продукти купувати.

Тоді Мая не закричала. Вона кілька секунд дивилася на цифри у додатку, потім закрила відомість.

– Поверни карту сьогодні ж!

– Давай увечері це обговоримо.

– Карту! Сьогодні!

– Ну гаразд, гаразд.

Увечері карти не було. Світлана, виявляється, поїхала вибирати штори. Наступного дня в неї знайшовся привід. Потім вона втомилася і лягла раніше.

Карта весь цей час подорожувала разом із нею, як почесна родичка.

Мая заблокувала її та замовила заміну. Комуналку та іпотеку довелося закрити із сімейного резерву. Цей резерв вони збирали майже рік. Не на кавоварку для Світлани!

На випадок ремонту, лікарняного чи чергового автомобільного сюрпризу. Втім, сюрприз уже стався. Тільки стояв він у зовиці на кухні й сам умів збивати молоко.

Тепер Максим дивився на звичайні котлети так, ніби дружина подала йому варений буряк без солі.

– А риба де?

– У магазині!

– Ти не купила?

– Ні.

– Чому?

– Гроші пішли на техніку!

– А риба тут до чого?

– Вона була у тій самій зарплаті!

Максим сів на край столу. Ключі він поклав поруч.

– Мені завтра їхати на роботу.

– Їдь.

– Бензину майже немає.

– Заправся.

– На що? У мене після ремонту машини пусто.

– У мене після твоєї сестри також!

– Ти спеціально, так?

– Як?

Чоловік роззявив рота, але відразу не відповів. Мая розклала котлети по тарілках.

– Це вже якась помста.

– Ні. Повернення грошей.

– Яким боком мій бензин?

– Прямим.

– Я тебе забираю з роботи!

– Коли тобі зручно.

– Ну от, починається бухгалтерія, – Максим постукав ключами по столу.

– Вчора ти Світлану возив.

– У неї були коробки. Вона б сама не впоралася.

– Тепер нехай вона допоможе з бензином.

– У неї переїзд, Мая. Там кожна гривня на рахунку.

– А у мене іпотека, Максиме!

– Це інше.

– Звісно.

– Гаразд. Перекажи зараз небагато. До п’ятниці. У п’ятницю зарплата прийде, я поверну, – сказав Максим.

– Ні.

– Я ж на роботу пішки не піду?

– Автобуси ходять.

– Ти серйозно?

– Так, – відповіла Мая.

– А як увечері затримаюся?

– Подзвони сестрі.

– Досить її приплітати!

– Та вона вже у нашій зарплаті!

Максим поворухнув ключі та прибрав їх у кишеню.

– Ти завжди все доводиш до абсурду.

– Карту віддав ти.

– Я хотів допомогти близькій людині!

– Моїм коштом?

– Сімейним!

– Тоді чому не дав свою?

– Я вже сказав, – там пусто.

– Ось і відповідь, – сказала Мая.

– Ти мене взагалі чуєш?

– Чую! Грошей немає.

– Яким боком моя машина до Світлани?

– Тим самим, що моя карта до її кавомашини.

– Машина потрібна нам обом!

– Я на ній їжджу раз на тиждень. Ти – щодня.

– А продукти? Ти ж сама цю рибу їла!

– Один шматок. Решту з’їдав ти, – сказала Мая.

– Фісташки теж порахувала?

– І сир.

– Очманіти!

– Я теж здивувалася покупці.

Він почав їсти. Спочатку з виглядом людини, яку позбавили спадщини. Потім забув і взяв другу котлету.

Мая завжди купувала його улюблене без прохань. Отримала зарплату – поклала в кошик рибу. Зайшла після роботи – прихопила грудинку. Побачила гарні горіхи – взяла.

Максим звик. До хорошого взагалі звикають із пів копняка, особливо, коли сплачує хтось інший.

З бензином було так само. Чоловік заїжджав за нею після роботи, вона сплачувала заправку. Потім він почав заправляти її картою і без неї.

Нічого страшного, – сім’я ж!

Тільки сім’я у Максима виявилася широкою. У неї чудово помістилася його сестра, її нова квартира та дві коробки дорогої техніки. А згода дружини туди чомусь не влізла.

– Світлана прийде в суботу, – сказав він. – Карту принесе.

– Заблоковану?

– Іншої немає.

– Гроші нехай принесе.

– Вона не зможе одразу.

– Тоді частинами.

– Ти тільки не починай при ній, – попросив Максим.

– Я вже почала.

– Ну, навіщо ти так?

– Котлету їж.

У суботу Світлана з’явилася по обіді. Підбори в неї стукали дзвінко, губи були нафарбовані яскраво. Карту вона тримала двома пальцями, ніби повертала чужу шпильку.

– Ось твоя коштовність, – сказала вона. – До речі, я не думала, що з-за шматка пластику можна влаштувати сімейну драму.

– Гроші де?

– Здрастуйте, приїхали! Я лише увійшла. Може, спочатку роззуюся, сяду, розповім, як у мене майстер знову ціну підняв? У мене переїзд, штори не підшиті, кран підтікає, на роботі премію затримали. А ти одразу – гроші!

– Коли повернеш? – Запитала Мая.

– Я ж сказала, поверну. Ти не чужа людина. Із зарплати помалу, потім, може, премію дадуть. Я, до речі, техніку не заради понтів брала. Мені жити треба нормально.

– Без кавомашини не можна? – Запитала Мая.

– А що таке? Інші люди купують і нічого. Я одна повинна розчинну каву ложкою розмішувати, бо в тебе поганий настрій?

Максим вийшов з передпокою і потер підборіддя.

– Давайте без цього. Світлано, ти карту принесла – добре. Мая, вона все поверне.

– Коли?

– Ну, домовимося, – сказав Максим.

– Ви вже домовились! Без мене.

Світлана пройшла до столу та оглянула тарілки.

– А ви що, гостей огірками зустрічаєте? У вас завжди рибка була, сир хороший. Максиме, ти казав, Мая запаслива.

– Рибку купувала я. Тепер не купую.

– Через мене, чи що? – Запитала Світлана.

– Через твою покупку.

– Господи, скільки можна рахувати! Чоловік дозволив. У вас сім’я, у вас все спільне. Він же не в сусідки карту взяв.

– У нас із ним спільне! З тобою – ні! – сказала Мая.

– Оце ти загнула! Я його сестра! Я б вам останню сорочку зняла, а ти шматок риби пошкодувала.

– Зніми, та продай. Поверни гроші!

Світлана затнулася. Потім заговорила ще швидше.

– Не треба мене принижувати! Я нікого не обманювала. Максим сам сказав, що на його карті майже порожньо, а тобі зарплатня лише прийшла. Що мені з принципу без техніки сидіти, якщо гроші все одно лежать?

Максим смикнув плечем.

– Світлано, ну навіщо ці подробиці?

Мая припинила розкладати виделки.

– Ти вибрав мою карту, бо на ній були гроші?

– Я не вибирав… Ну, себто, так. Але я думав, що до твоєї наступної зарплати все закриємо.

– Чим? – Запитала Мая.

– Розберемося.

– Чим?

– Ну, не тисни ти, – сказав Максим.

– Чим, Максиме?

Він глянув на сестру.

– Світлана ж обіцяла повернути.

– Коли?

– Та поверну я! – Втрутилася та. – А я, між іншим, по акції взяла. Потім було б дорожче. Доставка безплатна, ще подарували капсули. Ти взагалі розумієш, яка вигода?

– Чия вигода?

– Спільна, можна сказати. Ви прийдете до мене, я вам каву зроблю. Там стільки режимів! І молочна піна, і міцність різна. Не якась дешевинка.

– Я маю ходити до тебе пити свої гроші? – Запитала Мая.

– Знову ти все перевертаєш! Не гроші пити, а каву. Нормально посидимо, як родичі. Я тобі ще й вдячна буду.

– Продай кавоварку!

Світлана витріщила очі.

– Ти у своєму розумі? Я її вже встановила! Коробку майстер виніс, капсули відкриті. Та й навіщо продавати хорошу річ зі збитками?

– Тоді продай робот-пилосос!

– А прибирати мені хто буде? Я цілий день працюю, приходжу без сил. Він уже квартиру запам’ятав, під ліжко їздить. Дуже зручна річ, – сказала Світлана.

– Мені також було зручно з грошима.

– Максиме, ти чуєш? Вона пропонує мені по квартирі з віником бігати!

– Мая, правда, продавати вже безглуздо, – втрутився чоловік. – Світлана потроху віддаватиме. Встановімо термін та закриємо питання.

– Який термін?

– Ну… кілька місяців.

– Скільки? – Запитала Мая.

– Навіщо зараз до цифр доходити?

– Бо гроші мої!

– Можу з наступної премії додати, – сказав Максим.

– Твоя премія на зимову гуму!

– Гума потрібна. Це безпека.

— А кавоварка? – Запитала Мая.

– Не порівнюй.

– Порівняла. І там, і там платити мені.

Світлана сплеснула руками.

– Та що ти пристала до людини! Він між двох вогнів, а ти його ще гумою дорікаєш. Купить він гуму, не хвилюйся. Не босоніж машина поїде!

– Я ж не боржниця якась, – сказала Світлана.

– Ти взяла гроші, – значить, боржниця.

Світлана присунулася до брата.

– Максиме, скажи їй, що ти дозволив!

– Дозволив, – визнав він. – Але, Мая, я правда думав, ти не помітиш одразу. Потім усе повернулося б.

– Майже уся зарплата! І я не помічу?

– У тебе ж є резерв.

– Вже немає, – сказала Мая.

– Не перебільшуй.

– Ти ж знаєш його решту?

Максим не відповів. Світлана поправила волосся.

– Ну, так резерв для таких випадків і збирають. Сім’ї допомогти, купити техніку, ремонт зробити. Що він лежить без діла?

Мая взяла картку. Дістала кухонні ножиці та розрізала пластик навпіл. Обидві половинки поклала перед чоловіком.

– То була моя зарплатна картка. Нова буде тільки в мене.

– Театр навіщо? – скривився Максим.

– Щоб не переплутав більше, – сказала Мая.

– Я одного разу помилився.

– Ти не помилився. Ти вважав мої гроші зручними.

– Знову слова… — сказав Максим.

– Тоді дії!

Мая сіла навпроти них. Зазвичай вона у сімейних суперечках говорила мало. Слухала, чекала, поки Максим закінчить свої «ну» та «потім».

На цей раз чекати не стала.

– Комуналку, іпотеку та звичайні продукти ми оплачуємо, як раніше. Машину ти заправляєш сам. Рибу, грудинку, сир та горіхи купуєш сам!

– Все, що я раніше витрачала на твої вигоди, повертаю в резерв. Світлано, гроші за техніку віддаєш мені, – не братові. Мені!

– Яка дріб’язковість! – сплеснула руками сестра. – Сім’ю за статтями розписала. Скоро за сіль рахунок виставиш!

– Сіль спільна!

– Дуже смішно, – сказала Світлана.

– Я не жартую.

Максим подався вперед.

– Не став мене між вами. Я хотів допомогти.

– Ти сам поставив себе між нами! І мою карту вклав їй у руку.

– Ну, годі! – сказав Максим.

– Годі.

Світлана схопила зі столу одну половинку карти й відразу поклала назад.

– Я все зрозуміла. Допомоги від тебе не дочекаєшся. Ось потрапиш у ситуацію – згадаєш мене.

– Я вже потрапила, – у сімейний резерв!

– Ой, тільки не починай знову про резерв! Гроші для того й потрібні, щоб витрачати. Я ж не в казино їх лишила. Я облаштувала будинок, – сказала Світлана.

– Мій резерв облаштував твій будинок.

– Максиме, скажи їй!

Чоловік підвівся і взяв ключі.

– Гаразд. Я тебе відвезу. Потім домовимося.

– Дуже добре, – сказала Світлана. – А то я на таксі вже збанкрутувала з цим переїздом.

Максим затримався на порозі кухні.

– Маю, дай на бензин. Хоч трохи. Я її відвезу, й назад.

– Бензин тепер сплачує твоя сестра. Ти ж їй мою карту віддав!

– Я ще й бензин маю оплачувати? – обурилася Світлана. – Це взагалі вже за межею. Мене запросили, я приїхала, мене й додому ще не можуть відвезти!

– Можеш викликати таксі.

– Я ж сказала, дорого! – обурилася Світлана.

– Тоді перекажи брату на заправку.

Світлана затараторила про затриману премію, сантехніку та штори. Але Максим стояв біля дверей і чекав. Бак від її скарг не наповнювався.

Нарешті, сестра взяла телефон.

– Поверну разом із рештою. Запам’ятай!

– Записала.

Телефон у чоловіка завібрував. Він прочитав повідомлення і сховав ключі в кишеню.

– Ходімо.

– Навіть огірок не запропонувала, – долинуло з передпокою.

– Пропонувала, – відповіла Мая. – Ти шукала рибу.

Через півтора місяця Світлана повернула лише частину грошей. Кожен переклад супроводжувався довгим повідомленням: то майстер підвів, то зросли ціни, то кавові капсули виявилися дорогими.

У гості вона більше не заходила. Без рибки сімейні візити чомусь втратили колишню теплоту.

Максим заправляв машину сам. Улюблені продукти теж купував сам, щоправда, щоразу вивчав чек і бурчав, що торгівля зовсім втратила совість.

Дружині він, як і раніше, казав, що вона надто принципова. Натомість її карту більше не просив.

Мая завела окрему картку для комуналки та продуктів. Вона лежала в неї, пароль знала тільки вона. Сімейний резерв потроху повертався на місце.

А потім Світлана надіслала братові посилання на дорогий планшет.

– Там така акція, гріх не взяти, – написала вона.

Максим прочитав повідомлення, глянув на дружину і набрав відповідь сам.

– На свою карту бери.

Потім дістав з пакета звичайну лікарську ковбасу. Делікатеси у нього поки що проходили за статтею «після зарплати». Он воно, як буває, коли своєю картою користуєшся…

пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!