– Вітю, я гадаю, може нам новий холодильник купити? Мию його й розумію, що тут уже нічого не допоможе!
– Дивись, півдня витратила, а результатом незадоволена. Продукти гидко в нього поміщати. Їй Богу! – засмученим голосом нарікала я.
Я до останнього відкладала генеральне прибирання холодильника, але сьогодні було вже не викрутитися.
Чоловік зробив ковток холодного пінного, почухав потилицю і, відірвавшись від перегляду телевізора, відповів:
– З чого раптом? Стандартний холодильник звичайної родини. Що тобі не подобається? Ну так, не блищить, як у рекламі. Головне, щоб морозив. А всі ці ваші модні штучки – порожнє та безглузде витягування грошей з кишені простих людей!
Я невдоволено скривила обличчя:
– Ти у своєму розумі? Які модні штучки? Чи не соромно такі речі заявляти, сидячи на кріслі столітньої давнини!
– Саме так! Я ж говорю, що у нас у квартирі половині меблів набагато більше років. І нічого! Живемо!
– Вітю, але ж це елементарна гігієна! Ти знаєш, коли моя бабуся купувала цей холодильник? Коли я пішла до школи! Ти розумієш, скільки часу минуло?
Чоловік уважно подивився на мене і, важко зітхнувши, промовив:
– Ні, цього року не вийде. Наступного подивимося. Ми ще за дитяче ліжко кредиту не виплатили. У листопаді в Олени день народження, у грудні – у Гоші. Поки що вільних грошей немає!
– І невільних теж! – відчайдушно додала я. – Господи, коли ця бідність закінчиться. Чи ми назавжди в ній застрягли?
Раптом пролунав дзвінок на мобільний телефон. Я кинула погляд на екран. Цікаво, кому я могла знадобитися у вихідний день. Ні хвилини спокою!
Цим “кимось” виявилася сестра чоловіка.
– Невісточко, добрий день! Рада тебе чути! – радісним голосом прокричала Олена. – Як ти, моя рідна, живеш? Що у вас новенького-цікавого?
– Не повіриш – нічого! – втомлено відповіла я. – Сьогодні цілий день займаюся прибиранням. Ні кінця ні краю нема! Вже не можу зрозуміти, яким дням радію більше. Робочим, чи вихідним.
Вона голосно розсміялася над моїм “жартом”:
– І не кажи. Я теж… як сиджу на роботі, додому хочу, як удома, так навпаки. Містика! А як мої племінники поживають?
– Добре, дякувати Богу. Хоч і осінь настала, але поки що без нежитю живемо. Вже тішить. А твій Гошка як?
– Теж нормально. Зараз на танці пішов, а потім одразу до репетитора з англійської мови. Я власне чого дзвоню. Хочу запросити вас завтра у гості. Купила новий м’який куточок. Горю бажанням похвалитися! І відзначити із близькими!
– Вітаю. Я думала маму завтра відвідати, але якщо така справа…
– Ой, дякую, люба! Дуже чекатиму! Завтра до шостої вечора. Тільки адресу не переплутайте. Не забудьте, що я вже живу у маминій квартирі. Влада змінилася! – весело зареготала Олена і поклала слухавку.
Я, широко розплющивши очі, завмерла на місці. Цікаво, як можна розшифрувати її слова? Вона тепер проживає в маминій квартирі? А хіба спадщину вже поділили? Якщо так, то чому Віктор про це мені нічого не сказав. Дивно!
Я хотіла розпитати про все чоловіка, але вирішила почекати до завтра. Мабуть, я щось неправильно зрозуміла, а зчиняти скандал на порожньому місці зовсім не хотілося.
– Олена дзвонила. Запросила завтра увечері у гості. Сказала, що нас чекатиме у маминій квартирі.
– Ага, добре. Сестра найсмачніші торти пече. Із задоволенням з’їм. А Олька приїде? Давно її не бачив. Кілька місяців точно! – натхненно відповів чоловік.
Я зрозуміла, що чоловіка анітрохи не дивує присутність сестри у батьківській квартирі. Це викликало ще більшу напругу, але я зберігала зовнішній спокій:
– Не знаю. Про твою молодшу сестру нічого не сказала. Завтра побачимо!
Увійшовши до квартири покійної свекрухи, я відкрила рота від подиву.
З моменту поховання Галини Костянтинівни пройшло трохи більше як рік. Саме тоді ми із чоловіком були тут востаннє. Я пам’ятала кожну деталь із того часу.
Але зараз… все було інакше. Квартира була трикімнатна, велика і тепер уже із сучасним ремонтом. Нове оздоблення, меблі, побутова техніка. Навіть підлогу встигли замінити.
– Не соромтеся. Проходьте! Почувайтеся як вдома! – радісно привітала нас господиня. Ольга теж вибігла до передпокою зустрічати брата.
– Як давно з вами не бачились! Яка приємна сімейна зустріч! Дякую, що приїхали!
Треба віддати належне, Олена поводилася дуже гостинно. Накрила щедрий стіл, та подарувала кожному родичу маленький подарунок.
– Сподіваюся, що вам сподобаються мої страви й… мій новий диван!
– Я взагалі в захваті, як ти тут влаштувалась! – вторила старшій сестрі Ольга.
– А дитячу кімнату для Гоші взагалі не впізнати! Справжнє лігво супермена!
Усім було весело. Квартира постійно наповнювалася радісним сміхом родичів. Тільки я, розуміючи, що сталося, не могла поділити цю радість. Мені хотілося розплакатися прямо тут і зараз. Не соромлячись нікого!
…Коли Віктор зробив мені пропозицію руки та серця, я жодну хвилину не сумнівалася і відразу ж відповіла згодою. Я сильно його покохала, тому мріяла розділити з ним своє життя.
Моя мама, Алла Степанівна, не поділяла моєї радості й вважала, що я поспішаю і мені слід подумати.
– Зрозумій правильно, доню. Я не відмовляю. Але в таких питаннях треба бути уважною та усвідомленою. На правах матері я висловлю свою думку.
– Ти можеш до неї не прислухатися, але все-таки… Віктор – добрий хлопець. Але навряд чи зможе стати опорою для сім’ї.
– Наче йому бракує чоловічої впевненості. Не пробивний він! А у нашому житті такі не можуть забезпечувати родину. Мучитимешся, моя люба.
– Мамо, я виходжу заміж не за гроші. Тим більше нам із Віктором простіше, ніж іншим молодим сім’ям. Я маю квартиру, яку залишила у спадок бабуся. Так, житло однокімнатне, але на перших порах вистачить. А далі буде видно.
– Якщо так кажеш, то добре. Для мене головне, щоб ти була щасливою.
Сім’я Віктора прийняла мене з розкритими обіймами. Майбутня свекруха Галина Костянтинівна одразу ж назвала мене донькою, а сестри Олена та Ольга, прийняли мене в коло найкращих подруг. Після знайомства з родичами я з полегшенням видихнула.
– Я так хвилювалася, що не зможу порозумітися зі свекрухою та сестрами чоловіка. Ти навіть уявити не можеш! – ділилася я з мамою. – Але мені пощастило. Навіть дуже. Лише один факт засмучує.
– Який? – стривожено уточнила мати. – Хтось до тебе погано ставиться?
– Ні, зовсім інше. І в мене, і у Віті немає тата. Як прокляття якесь!
– Дочко, – посміхаючись, відповіла вона. – Сумно, але не критично. Головне, щоб ви були один в одного. Цінували, розуміли та поважали.
На весілля моя мати подарувала спальний набір, свекруха – кухонний гарнітур. Ми переїхали жити в мою однокімнатну квартиру.
– Знаєш, а мені тут подобається! – міркував Віктор. – Тихий зелений район. Ідеально!
– Згодна. Тільки тут проживають здебільшого люди похилого віку. І пілатесу немає. А я його просто обожнюю.
– Сподіваюся, що ми незабаром зможемо оформити іпотеку, та купити велику трикімнатну квартиру у новому районі.
Але моїм мріям не судилося збутися. Мама мала рацію!
Віктор був добрим, але з повною відсутністю амбіцій. На роботу він справно ходив, отримував зарплату і на цьому все! Жодного прагнення до бізнесу чи кар’єрного зростання.
Спочатку виходило збирати невеликі суми грошей, але коли пішли діти, то розмови про іпотеку зникли самі собою.
Навіть не виходило оновити меблі, не кажучи про те, щоб зробити капітальний ремонт в однокімнатній квартирі.
– Вітю, нам треба щось міняти. Четверо людей в одній кімнаті – це ненормально! Так, я знаю, що є такі люди, які живуть таким чином усе життя.
– Але я не готова існувати так до кінця днів. Це ще наші діти малі. А коли вони підлітками стануть, що робитимемо?
– Не перебільшуй. Пацани то в однієї бабусі, то в іншої. Їх часто вдома не буває. Згоден, що хотілося б розширити квартирку, але так затишно живемо. Погоджуся, що меблі варто замінити. Це поступово зробимо.
– А бажання купити власний будинок у тебе нема? – розчаровано спитала я. Я завжди мріяла про просторе житло і велику родину.
– Ні. Ніколи не розумів прагнення повісити на себе кредити через додаткові квадратні метри. Є дах над головою, та й чудово!
За кілька років сильно захворіла Галина Костянтинівна. Свекруха викликала до себе дітей та повідомила сумну новину.
– Мені лишилося недовго, рідні. Скоро я вас покину. Але залишу спадщину. Квартиру, дачу та гараж. Сподіваюся, що ви в мене досить розсудливі, щоб все поділити справедливо. Самі домовтеся, що і кому потрібніше. Не ображайте одне одного! Завжди залишайтеся дружною родиною!
Галини Костянтинівни не стало через чотири місяці після тієї відвертої розмови. Усі сильно переймалися втратою цієї прекрасної жінки. Вона була дуже доброю, чуйною і справедливою людиною.
Навіть я страждала за нею, як за рідною матір’ю. Перші пів року я навіть думками не доходила до розподілу спадщини.
Віктор теж мовчав. Кілька разів я хотіла запитати, що вони вирішили з сестрами, але почувала себе при цьому незручно.
Хоча зізнатися, я щиро сподівалася, що чоловік із сестрами продадуть квартиру, поділять гроші на всіх, і ми з Віктором нарешті зможемо продати бабусину однокімнатну, й купити двокімнатне житло.
Однак сьогодні, коли я увійшла до квартири покійної свекрухи, мої мрії миттєво розбилися вщент. Звісно, залишалася остання надія. А раптом я не права і все не так, як здалося, на перший погляд.
Тому, щойно ми з Віктором повернулися додому, я одразу розпочала серйозну розмову з чоловіком.
– Віть, ти можеш пояснити, що відбувається? Чому Олена оселилася та зробила ремонт у квартирі Галини Костянтинівни?
Чоловік уважно подивився на мене і спокійно відповів:
– Тому, що це її квартира. Вона дісталася їй у спадок.
– Як у спадок? Я чогось не знаю? – здивовано спитала я.
– Ще пів року тому ми із сестрами поділили все майно батьків. Я, як єдиний брат, поступився дівчаткам квартирою та будинком. А собі забрав гараж. До речі, ми можемо його продати, та купити холодильник.
Я ледь зі стільця не впала, коли почула слова чоловіка:
– Ти серйозно? Ущипни мене.
– Слухай, Олена – одинока мати. Вона сама виховує Гошку. Так, там є якийсь багатий кавалер, який допомагає їй грошима. Але це ненадійно. Їй потрібен якийсь фундамент.
– Олька забрала собі дачу. Вона легко погодилася, їй же батьки чоловіка подарували трикімнатну. Вона забрала ділянку, там вирощуватиме ягоди на продаж. Ми все одно подібним не займаємось.
– У тебе в голові тирса чи солома? Мізків там точно немає! Ми живемо у злиднях. Ми – жебраки! Ти хоч це усвідомлюєш? Ти вмієш боротися за добробут своєї сім’ї?
– Ельвіро, не закипай. Я тобі завжди казав, що ніколи не поставлю гроші вище за сім’ю. Для мене душевні цінності набагато важливіші.
– Не перегравай і не плутай одне з одним. Ти мені краще дай відповідь… Ти відмовився від квартири заради сестри? А самі де житимемо? У гаражі? – дивувалася я.
– По-перше, тут нема майбутнього часу. Усі документи оформлені. Квартира належить Альоні. По-друге, ми не житимемо в гаражі. У нас є однокімнатна квартира, якщо ти не помітила.
– По-третє, якщо тобі так тісно, то нагадаю – твоя мама живе одна у трикімнатній квартирі. Навіщо пенсіонерці таке житло? Давайте зробимо обмін, та й справа з кінцем!
Більше терпіти зухвалість і тупість чоловіка я не могла.
– Відповім тобі так само. Чітко та по кроках. Перше – це не наша однокімнатна, а моя. Друге – моя мама багато разів пропонувала зробити обмін, але я відмовлялася.
– Сподівалася, що проживання в тісноті тебе хоч якось мотивуватиме. Але зізнаюся, помилилась. Третє – я хочу розлучитися. Мені не потрібен поряд чоловік, якого турбують більше сестри, ніж власна родина!
Наступного дня я подала документи на розлучення. Віктор просив вибачення, благав зрозуміти його правильно, але я не збиралася поступатися. Я не змогла пробачити чоловіку такої зради!
Після закінчення шлюборозлучного процесу я помінялася квартирами з мамою і пішла жити з дітьми в трикімнатну.
Віктор лишився ні з чим. Олена не поспішала пускати брата до себе. Чоловікові довелося винайняти кімнату. По суті – він залишився і без сім’ї, і без даху над головою.
– Сподіваюся, що хоч зараз ти зрозумієш, що накоїв! – раділа я, дізнавшись про проблеми колишнього чоловіка. Можливо я перегнула палицю, коли так вчинила, але більше так жити я не могла! Ви мене підтримуєте, чи засуджуєте?
