Аліса стояла в коридорі, притулившись спиною до холодної стіни, і слухала, як бабуся розмовляє телефоном.
– Так, Людмила переїжджає до нас. Микола сказав, що весілля буде скромним, тільки найближчі. І з нею дівчинка, Валерія, десяти років. Алісі тепер буде з ким… – бабуся затнулась, підшукуючи слово, – …спілкуватися.
Аліса заплющила очі. Два з половиною роки. Два з половиною роки минуло з того часу, як мама пішла – тихо, уві сні, залишивши після себе запах лаванди на подушці і незакінчений шарф, який вона в’язала Алісі на зиму. А тепер батько одружується.
– Бабусю, – Аліса увійшла до кімнати, коли телефонна трубка лягла на важіль. – Ти знала?
Бабуся – мамина мама – сиділа у кріслі біля вікна, склавши руки на колінах. Вона була маленька, сухенька, з сивим волоссям, стягнутим у тугий пучок, і очима, які бачили занадто багато, щоб чомусь дивуватися.
– Знала, – кивнула вона. – І не засуджую його. Два роки – це багато для чоловіка. Йому потрібна дружина. А тобі, Алісо, треба знати щось важливе.
Вона жестом вказала на стілець поряд. Аліса сіла, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу грудку.
– Рівно половина цієї квартири, – бабуся обвела рукою стіни, – тобі належить. Рівно половина! Твоя мати залишила тобі свою частку.
– Друга половина – батька. Я простежила, щоб документи було оформлено правильно. Ти – власниця половини. Запам’ятай це!
Аліса тоді не дуже зрозуміла, що означають ці слова. Їй було дванадцять. Вона просто кивнула, думаючи про те, що незабаром у їхньому домі з’являться чужі люди.
Валерія виявилася високою для своїх десяти років, худою, з довгим світлим волоссям і сірими очима. Вона увійшла у квартиру, несучи велику сумку, і подивилася на Алісу так, ніби оцінювала суперника.
– Привіт, – сказала вона. – Я Лєра. А ти, значить, Аліса.
– Значить, я.
Вони не почубилися і не посперечалися того дня. І наступного дня теж. І за рік. Вони просто жили поряд, як дві планети з різними орбітами, іноді перетинаючись на кухні або у ванній, але ніколи не зближаючись настільки, щоб це можна було назвати дружбою.
У Аліси була своя кімната – одинадцять метрів, вікно надвір, письмовий стіл біля стіни, полиця з книгами. У Лєри була дев’ять метрів, вікно на вулицю, ліжко з рожевим покривалом і плакатами з видами Парижа та Венеції. Кожна мала своїх друзів, свої секрети, своє життя.
Людмила, мати Лєри, була жінкою спокійною, діловитою. Вона працювала в бібліотеці на півставки, готувала, прала.
Алісу намагалася не зачіпати. Батько Микола був десь посередині: між роботою, новою дружиною та двома доньками, які так і не стали сестрами.
Ішов час. Аліса закінчила школу із золотою медаллю та вступила в університет на юридичний факультет. Лєра на два роки молодша – цього ж року закінчила дев’ять класів і вступила в коледж за спеціальністю «Готельний сервіс та туризм».
Вона мріяла про подорожі, про те, як зустрічатиме людей з різних країн, показуватиме їм світ, сама стаючи частиною цього світу.
– Ти розумієш, що з такою освітою ти митимеш підлоги в готелях? Вступай в університет, навчайся далі, хоча б на менеджера, – сказала Аліса одного разу за вечерею.
Лєра підійняла на неї очі, і в них не було ні образи, ні злості, тільки спокійна впевненість.
– А ти розумієш, що юристи – це нудно?
Батько поперхнувся чаєм. Людмила вдала, що не чула. Більше дівчата не обговорювали плани одна одної.
Батько пішов із життя того року, коли Аліса закінчила університет, – серце. Швидко, зненацька, залишивши по собі порожнечу, яку неможливо було заповнити.
На похороні Аліса стояла поряд із Людмилою, і вони вперше за багато років трималися за руки. Бабуся не приїхала – вона вже два роки, як переїхала до сестри в інше місто, і здоров’я не дозволяло їй подорожувати.
Після похорону почалося інше життя. Життя без батька, без його спокійної присутності у квартирі, без його зарплати.
– Алісо, – Людмила увійшла до її кімнати через тиждень після похорону, – нам треба поговорити про платежі.
Вона стояла в дверях, смикаючи в руках носову хустку. Аліса відсунула ноутбук, на екрані якого був відкритий сайт із вакансіями.
– Про які платежі?
– Про квартплату, – за воду, світло, газ. Ти тепер володарка трьох чвертей. Ми з Лєрою… ми повинні платити одну чверть?
Аліса спохмурніла.
– За лічильниками платить той, хто споживає. Ви двоє споживаєте дві третини води та електрики. Значить, і платити повинні дві третини.
– Але ж у тебе три чверті квартири…
– Квартира – це не вода і не світло! Це метри! Я можу оплачувати утримання будинку.
Людмила зітхнула та вийшла. За тиждень вони знову говорили про те саме. Потім ще раз. І ще. Щомісяця, як за розкладом, у квартирі спалахувала суперечка про те, хто і скільки має платити.
Аліса влаштувалася помічником юриста у велику фірму – допомогли друзі батька. Робота була цікавою, зарплата гідною.
Лєра пів року не могла знайти роботу: туристичні агенції у місті зачинялися, а в готелях пропонували лише вакансії покоївок.
– Я не митиму унітази! – казала вона матері. – Я вчилася не для цього!
Людмила вийшла на повну ставку у бібліотеці, але грошей все одно не вистачало. Атмосфера в квартирі ставала все більш напруженою.
Потім Лєра влаштувалася адміністратором у хостел. Там вона познайомилася з Павлом – високим, темноволосим, із чарівною усмішкою та легким характером. За пів року вона оголосила:
– Ми з Павлом вирішили одружитися. Він переїде до нас.
Аліса сиділа на кухні, пила чай і дивилася на Лєру, як на людину, яка щойно запропонувала знести дах будинку.
– Я проти, – сказала вона. – У квартирі не буде стороннього чоловіка.
– Він не сторонній! Він мій наречений!
– Для мене він сторонній! І для закону також. Він не власник, не родич, – він просто людина, яка хоче тут жити!
Людмила втрутилася:
– Алісо, ну подумай сама. Лєра виходить заміж і їм потрібна кімната. Найбільша – дев’ятнадцять метрів. Нехай вони її займуть. Ти залишишся у своїй одинадцятиметровій, а я переїду у маленьку, дев’ятиметрову.
Аліса поставила чашку так різко, що чай виплеснувся на стіл.
– Ви серйозно? Ви хочете, щоб я, власниця трьох чвертей квартири — тулилася в одинадцяти метрах, поки вони житимуть у дев’ятнадцяти?
– Але ж ти одна, а їх двоє…
– Це не має значення! Маю права!
– А ми маємо життя! – Лєра схопилася. – Тобі що, шкода?
– Мені не шкода! Мені просто не потрібно, щоб у моєму будинку жила чужа людина!
Слово «моєму» повисло в повітрі. Людмила зблідла.
– У твоєму?
– У моєму, – Аліса підвелася. – І я пропоную продати квартиру. Розділити гроші та роз’їхатися.
– Ні, – Людмила похитала головою. – Я не можу. Чверть, яку я отримаю… цього не вистачить. Нам нема куди йти.
– Але ж ви бачите, що ми не можемо жити разом – постійно лаємося і сперечаємося. Я вважаю, що квартиру треба продати. А далі кожен сам вирішуватиме свої проблеми, – сказала Аліса.
– Тоді я з’їду і здам свою кімнату, – тремтів голос Людмили, але в ньому з’явилася несподівана твердість. – І сусідів я тобі вибирати не дам. Поселю будь-кого.
Аліса посміхнулася.
– Без згоди всіх власників ви не можете здати кімнату. Це закон. І ви знаєте. А ось я можу з’їхати, – Аліса говорила спокійно, але всередині все кипіло. – І зачиню на замок дві свої кімнати. У вас залишиться одна – одинадцятиметрова. На трьох!
– Ти не посмієш!
– Посмію!
Вони дивилися один на одного через стіл. Людмила плакала. Лєра стояла поряд з матір’ю, стиснувши кулаки. Аліса відчувала, як у неї у середині збирається щось темне – не агресивність, не образа, а якась втома і безвихідь.
– Я пропоную ще раз – продаємо! – сказала вона. – Інакше все одно не вийде.
Людмила мовчала три дні, але нарешті погодилася. Аліса знайшла рієлтора, квартиру оцінили, покупець знайшовся за місяць. Розрахунок, документи, ключі.
Аліса купила однокімнатну квартиру в новобудові на околиці міста – світлу, з великими вікнами та видом на річку.
Зробила ремонт: білі стіни, дерев’яну підлогу, мінімум меблів. Їй подобалося сидіти на підвіконні та дивитися на річку та дерева, що ростуть під вікном.
Людмила та Лєра винайняли однокімнатну квартиру в старому районі, неподалік бібліотеки. Збирали на іпотеку – повільно, важко, але з надією.
А Павло… Павло зник. За місяць після продажу квартири він не став відповідати на дзвінки, потім змінив номер. Лєра спочатку плакала, потім злилася, потім просто замовкла. Вона більше не говорила про Париж та Венецію.
Якось Аліса зустріла її в супермаркеті.
– Привіт, – сказала Аліса.
– Привіт.
Повисла пауза. Касирка пробивала товар, пищав сканер, шаруділи пакети.
– Як справи? – Запитала Аліса.
– Нормально. Працюю. Мама також.
– А… Павло?
Лєра подивилася на неї довгим, спокійним поглядом.
– Поїхав в інше місто. Сказав, що не готовий до сімейного життя.
Аліса кивнула головою. Вона не знала, що сказати. Вибач? Співчуваю? Я ж казала?
– А ти? – Запитала Лєра.
– Працюю. Ремонт закінчила.
– Це добре.
Вони вийшли із магазину разом. Надворі йшов дощ – дрібний, осінній, сірий. Аліса розкрила парасольку, Лєра натягла каптур.
– Бувай, – сказала Лєра.
– Бувай.
Вони пішли у різні боки. А Аліса раптом подумала, що так і закінчуються деякі сімейні історії – не вибухами і не скандалами, а тихими «бувай» під дощем.
Вона повернулася додому, сіла на підвіконня і довго дивилася на річку. Вода була сірою, мов небо. Дув вітер, він ніс по землі листя – жовте, червоне, коричневе.
Аліса згадала бабусю, яка колись сказала: «Ти власниця. Запам’ятай це». Вона запам’ятала. Тільки тоді вона думала, що мова про квадратні метри. А тепер розуміла, – що мова була про життя.
Вона – власниця свого життя. І як вона розпорядиться ним, залежить лише від неї самої…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
