– Ну і що ти тепер ревеш? Так тобі й треба! – Лаяла Світлану свекруха, – треба було чоловікові приділяти більше уваги, а не гуляти незрозуміло де!
– Я не гуляла, – крізь ридання відповідала Світлана. – Я на роботі була!
– Твій робочий день до вісімнадцятої! – відкарбовуючи кожне слово, сказала Олександра Захарівна. – А зараз дев’ята година!
Олександра Захарівна, височіючи над невісткою і вперши руки в боки, не давала пройти їй у квартиру.
– Я не могла піти раніше, – виправдовувалася Світлана, – у нас річний звіт. Я ще вранці казала Максимові, що мені доведеться затриматись.
– Ти все, що хочеш, можеш говорити, а я не дозволю обманювати мого сина! – продовжувала говорити свекруха. – Ти тут більше не живеш!
– Мені треба поговорити з Максом, – схлипнувши, сказала їй Світлана.
– Тобі треба піти, а не поговорити! – Відповіла їй свекруха і з силою виштовхнула її з квартири. – А речі твої я тобі поштою відправлю!
Світла розгублено стояла перед дверима, що гучно зачинилися, і не вірила в те, що відбувається. Вранці все було добре.
Максим знав, що вона затримається, і жодних обурень з його боку не було. І все в них було добре до того часу, поки свекруха не переїхала до них жити.
Квартира належала Олександрі Захарівні, просто до цього вона жила в селі, доглядала свою матір. А коли матері не стало, вона вступила у спадок, продала той будинок і знову приїхала в місто, у свою квартиру.
Усвідомлення, що тепер у її квартирі господиня не вона, дратувало Олександру Захарівну. За місяць спільного проживання вона зненавиділа Світлану всією душею і вирішила будь-що вижити її зі своєї житлоплощі.
Світлана сіла на лаву біля під’їзду, міркуючи, що робити далі. Думки плуталися, вона не могла зрозуміти, що відбувається. І тут у темряві вона побачила знайомий силует. Максим швидко йшов до неї.
– Фу, встиг, – видихнув Максим. – Я до тебе на роботу приїхав, а ти вже пішла. Я бігом назад…
Не домовивши, Максим замовк. По заплаканому обличчю Світлани він зрозумів, що вона вже поспілкувалася з його матір’ю.
– Не знаю, що сьогодні найшло на маму, – ніяково сказав Максим. – Нам доведеться пошукати інше житло.
Поки Світлана була на роботі, Олександра Захарівна посварилася з Максимом та вигнала його з дому.
Максим поїхав на роботу до Світлани, щоб разом щось придумати, але дорогою вони розминулися. Тоді стільникових телефонів не було, тож розминутися з кимось було звичною справою.
Тому, коли Світлана прийшла додому, та з пихатою усмішкою їй повідомила, що Максим пішов з дому, а винна в цьому Світлана, бо “гуляла”.
Зрозумівши, що Максим пішов не через неї й не від неї, Світлана уткнулася йому в плече і з полегшенням зітхнула.
– Угу. Поїдемо поки що до моїх батьків, а завтра почнемо шукати квартиру.
Приїхавши до батьків Світлани, вони коротко розповіли про ситуацію, та свої плани на майбутнє.
– Будинок великий, живіть скільки треба, – сказав Андрій Володимирович, батько Світлани. – Все нам веселіше буде.
Так вони й залишилися жити у їхньому домі. А через пів року, просто під Новий рік, заявилася до них у гості свекруха, яка вже була трохи під мухою.
Мама Світлани, Вероніка Сергіївна, хотіла все висловити Олександрі Захарівні, як вона її доньку проти ночі з дому вигнала, але вирішила не псувати сімейними розбираннями свято, й запросила її до хати.
Хильнувши ще пару келихів ігристого, вона почала вчити батьків Світлани життя:
– Ви дарма їм дозволили жити з вами під одним дахом. Вони мають самі добиватися всього у житті. А ось я…., а ось у мене…
– Мамо, взагалі-то ти в гостях, – нагадав їй Максим, бажаючи припинити цю розмову.
– А що я не так сказала? – підвищивши голос, запитала Олександра Захарівна. – Ви – лінива, нікчемна молодь.
– А Ви, Андрію Володимировичу, замість того, щоб допомогти їм стати нормальними людьми, потураєте їм у всьому!
І тут Андрій Володимирович згадав відомий вислів про аматорів вчити життя і вирішив трохи покепкувати з Олександри Захарівни.
– А ви знаєте, чому корова справляє нужду коржиком, а коза горошком? – спитав він у неї, хитро посміхаючись.
– Ні, – розгубилася Олександра Захарівна.
– Ну ось бачите, ви навіть у фекаліях не знаєтеся, а мене життя вчите, – сказав Андрій Володимирович, голосно засміявшись.
Олександра Захарівна продовжувала розгублено дивитися, а всі присутні вибухнули сміхом. А Андрій Володимирович уже серйозно продовжив:
– Ми самі розберемося, як дітей виховувати. І на ніч із дому у нас не прийнято дітей виганяти. Навіть у виховних цілях!
Пішла вона від них скривджена, вважаючи, що її образили. А ще вона визнала, що люди вони не ввічливі, бо в гості більше не запросили.
А те, що вона невістку з дому вигнала… ну й що такого? Вона ж, як краще хотіла…
Для кого краще, ніхто так і не зрозумів. Але точно усвідомили, що постелилася вона, аби як…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
