Чоловік нещодавно видав дивну фразу, яка чудово характеризує все його ставлення до мене. Він заявив, що не збирається зі мною радитися на тему сімейного бюджету, бо я сиджу вдома в декреті та нічого не заробляю. Про те, що частина витрат покривається з оренди моєї квартири, він чомусь забув.
Я зараз насправді сиджу у декреті. Сину скоро виповниться півтора року, тому сидіти мені ще стільки ж. Була б можливість залишити дитину на дідусів бабусь, я б із задоволенням вийшла на роботу, але можливості такої немає.
Ми з чоловіком живемо у квартирі, яка належить йому. Вона розташована зручніше – і чоловікові на роботу без пересадок добиратися, і мені до дитячої поліклініки пішки дійти можна, що теж дуже тішить останні півтора року.
Але є в мене і своя квартира, яка успішно здається з того моменту, як ми з чоловіком з’їхалися. Виходить цілком нормальна сума, до речі. Якби не це, то в декрет я, швидше за все, йти не ризикнула б.
Чоловік у мене працює, не ледарює. Я до декрету теж працювала та іноді виходило заробляти більше, ніж мій чоловік. У нас на роботі угода, тому після вдалого закриття контрактів є можливість здобути пристойну премію.
Звісно, я це не афішувала, бо вважала, що чоловіку буде неприємно. Піклувалась про його душевну рівновагу.
Коли дізналася, що чекаю дитину, то спочатку почала підраховувати, чи можу я собі дозволити піти в декрет, так щоб не рахувати копійки. Я виросла в дуже небагатій сім’ї, тому для мене було важливо, щоб моя дитина не мала таких проблем, як у мене.
Порахувала виплати, зарплату чоловіка, гроші з оренди квартири та залишилася задоволена. Шикувати не вийде, але три роки ми протримаємось без екстремальних способів економії. Чоловік був просто радий.
Звичайно, декрет позначився на наших фінансових можливостях, але це було очікувано. Я почала контролювати витрати та все нормалізувалося.
Комуналка платилася з тих грошей, що я отримувала за оренду, частину продуктів я теж купувала на них, а решту забезпечував чоловік, як і належить.
Ми ще на березі, тобто до того, як я пішла в декрет, домовилися, що один одного повідомлятимемо про якісь більш-менш серйозні витрати, бо бюджет загальний, і треба розуміти, що ми можемо собі дозволити, а що ні.
Спочатку чоловік дотримувався встановлених правил, але вже пів року я з ним воюю через те, що все моє планування летить коту під хвіст через те, що він щось забув, а то й не вважав за потрібне повідомити мене про свої покупки, які дуже помітні, на тлі нашого не надто великого бюджету.
Я кілька разів заплющувала на це очі, намагаючись зберегти мир у сім’ї, терпляче пояснювала, що це не діло, коли я вже зібралася в магазин, і тут з’ясувала, що грошей немає.
Я ж, зрештою, не відбираю у чоловіка всю зарплату, видаючи йому копійку в копійку на проїзд, але й про якісь серйозні витрати хотілося б знати, хоча б як про факт, що вже відбувся.
Чоловік казав, що забув, не подумав, а через якийсь час знову робив те саме. Востаннє конфлікт вилилися у скандал.
– Ти взагалі у декреті зараз сидиш і нічого не заробляєш. З якої це радості я мушу тебе про щось запитувати чи звітувати? – Буром попер на мене чоловік.
Та може тому, що у нас загальний бюджет, у якому є і мої гроші теж? Наприклад, з оренди моєї квартири йде непогана сума. Без цих грошей зовсім кисло було б. Хоча із витратами чоловіка і так несолодко, якщо чесно.
Але чоловік явно спіймав зірку, бо почав мені доводити, що гроші зі здачі моєї квартири не можуть вважатися моїми грошима, адже я їх не сама заробила. І нагадав, що ми, якщо що, живемо у його квартирі.
А де ми з дитиною ще маємо жити? І що це за така дивна логіка? Так ми ні до чого й не домовилися.
Чоловік стоїть на своєму – він здобувач, він не повинен мене питати та звітувати про свої витрати. Мій дохід це як би й не мій дохід, тому не рахується, я ж не працюю, а всього-то ледарюю вдома з дитиною. Квартира сама здається, без моїх зусиль.
Я ж тепер думаю, як краще вчинити. Терпіти до себе подібне ставлення я не хочу. Зараз мене не треба питати стосовно витрат і грошей, а потім що, взагалі за меблі вважатиме?
Але піти зараз мені нема куди, у квартирі мешканці. А якщо їх виселити, то на які кошти я буду жити, бо я поки що в декреті.
Зараз спілкуюся з начальником, і якщо він дозволить мені працювати на відстані без дотримання робочого графіка, то виселю мешканців і переїду до себе. Якщо ж ні, то думатиму далі.
Про розлучення я поки не думаю, а ось по носу чоловіка клацнути дуже треба, поки він зовсім не зарозумівся. А то до кінця декрету не побачу, як він зробить з мене няньку і домробітницю, яка не має жодного права голосу!
