– Наталко, ну що ти упираєшся, слово честі?! Мої батьки ж не чужі! Це ж тепер і твої батьки також! – міркував Марко, жестикулюючи та бризкаючи слиною.
Ми сиділи на кухні. Я відсунула від краю столу свій улюблений кухоль, щоб він не збив його ненароком, на ньому красувався напис: «Мамуля-красуня». Його мені подарувала донька Ліза на одне зі свят.
Мені набридло це слухати, я відвернулася від нього і почала готувати вечерю.
– Вони ж старенькі вже, – вів далі Марк. – Їм потрібна наша допомога! А в тебе порожня квартира стоїть, пилом заростає! Ну, нехай батьки там поживуть. Тобі шкода, чи що?
– Марку, дорогий, – сказала я якомога спокійніше, – квартира не пилом заростає, а чекає на нових орендарів! Які, до речі, платять п’ятнадцять тисяч на місяць. Це мій пасивний дохід!
– Гроші йдуть на навчання Лізи в університеті. Пам’ятаєш Лізу? Мою дочку, яка навчається у столиці на четвертому курсі медичного? Зауваж, я в тебе на її навчання жодної гривні не попросила!
Марк невдоволено пирхнув. Найсмішніше, що коли ми з Марком зустрілися чотири роки тому, він був таким тямущим.
– Звичайно, твоя дочка – це святе, – говорив він, заглядаючи мені в очі своїми карими очима. – Я розумію, що ти одинока мати, і це героїзм.
Але розуміння закінчилося, коли дійшло до грошей. Мабуть, Марку було зручно, що моя дочка десь там. Ліза жила у гуртожитку та додому приїжджала не часто. А що, вона вже доросла, у неї своє життя.
Квартира, через яку вийшла катавасія, дісталася мені від бабусі. Це було єдине, що в мене залишилося від минулого життя. Крім Лізи, звісно.
Коли Ігор, мій колишній чоловік, пішов до своєї двадцятитрирічної секретарки, ця квартира врятувала нас із Лізкою від повної катастрофи.
Потім донька виросла та поїхала в Київ. А в моєму житті з’явився Марко, і життя почало налагоджуватися.
– Ліза може взяти академічну відпустку, – раптом видав Марк, наливаючи собі чаю. – Або взяти кредит на навчання. Усі так роблять! Потім виплатить. Вона ж доросла.
Я мало не впала, коли це почула.
– Ти взагалі з дуба звалився? Тобто твоїх батьків я впущу, а рідну дочку залишу без грошей, типу, крутись, дочко, як хочеш! Так, чи що?
– Навіщо ти пересмикуєш? – розлютився Марк. – Твоя дочка, наскільки я пам’ятаю, підробляє. А мої батьки? Наташо, ну зрозумій ти, їм по сімдесят років! Тато після інфаркту, мати з тиском. Їм треба бути поряд із нами!
– Добре, – погодилась я. – Я ж не заперечую. Нехай переїжджають. Орендують квартиру десь поблизу. Та хоч у нашому під’їзді. Або…
Я зробила паузу.
– Можуть винайняти мою квартиру. За сімейною знижкою, дванадцять тисяч замість п’ятнадцяти. Це ж практично задарма!
Марк похлинувся і закашлявся.
– Ти пропонуєш моїм батькам платити тобі оренду? – Він дивився на мене так, ніби я запропонувала їм переїхати до будинку для людей похилого віку. – Ми ж одна сім’я!
А Ліза не сім’я? – я з дзвоном жбурнула ніж, яким кришила салат. – Чи сім’я лише ті, хто носить прізвище Петришин? Звісно, хто тобі моя дочка?
– Тобі взагалі дуже зручно вдавати, що її немає! Я поважаю твоїх батьків! Але вибач, вибираючи між ними та дочкою, я вибираю дочку!
Наступні два дні ми не розмовляли. Ну, точніше, розмовляли односкладно: «так», «ні», «передай сіль». Але це було не спілкування, а переговори протиборчих сторін.
Третього дня я повторно розмістила оголошення про здачу квартири.
На четвертий день знайшлися орендарі. Це була мила пара з дитиною. Обидва працювали, вони були готові заїхати одразу і заплатити за три місяці наперед.
На п’ятий день Марк учинив скандал.
– Ти що наробила? – він увірвався у квартиру, як ураган, навіть кіт Барсік, зазвичай флегматичний, як удав, шарахнувся під диван. Ти здала квартиру якимось лівим людям!
– Не лівим, а навіть дуже пристойним, і вони вже переказали гроші за три місяці. Сорок п’ять тисяч гривень, між іншим.
– Скасуй це негайно! – Марк схопив мене за руку.
Ну, все, тепер це було протистояння.
– Що я скажу батькам? Я їм уже пообіцяв!
– Марку, – я встала, відсунула його руку і подивилася прямо в очі, – це моя квартира! Як ти міг їм щось обіцяти, якщо я була проти? Вона дісталася мені від моєї бабусі!
– І я розпоряджатимуся нею так, як вважаю за потрібне! Твої батьки можуть найняти будь-яку іншу квартиру у столиці. Їх тисячі!
– Вони мої батьки! – Марк кричав так, що у мене забрязкотіло у вухах. – Невже ти не розумієш? Це ж елементарна людяність! Чи в тебе замість серця калькулятор?
– Якось дивно ти трактуєш слово “людяність”, – сказала я. – Виключно щодо своїх батьків. А моїй дочці запропонувати в академічну відпустку піти чи кредит взяти – це було людяно?
– Ти вперта! Як віслючка! – Випалив Марк.
Знаєте, у житті кожної жінки одного разу настає такий момент, коли вона розуміє – все, далі так жити не можна. У мене він настав після цього скандалу.
Десять років я одна виховувала дочку, працювала на двох роботах, перекладала технічну документацію ночами, щоб Ліза могла ходити на танці та англійську.
– Я заощаджувала на всьому, на одязі, на косметиці, на їжі. Пригадую, як харчувалася однією гречкою тиждень, щоб купити Лізі нові зимові чоботи.
А ця людина у брендовій сорочці за п’ять тисяч сміє говорити мені про людяність? До речі, Марко непогано заробляв і любив смітити грішми. Тож він цілком міг сплатити батькам квартиру.
– Іди, – сказала я тихо. – Ти, здається, забув, що живеш на моїй території! Міг би не спускати гроші на іграшки для «дорослих хлопчиків» та дорогі хобі. Міг би збирати. Продав би батьківський сільський будинок. Додав би трохи, кредит узяв би. Дивишся, і на квартиру вистачило б!
– Що? – Марк здивувався.
– Іди з моєї квартири! – Повторила я. – Прямо зараз. Збирай свої речі та йди!
– Наташа, не кажи дурниць, – схаменувся Марк.
– Це не дурниці, – спокійно відповіла я. – Це моє рішення. У тебе година на збори. Я не дозволю ставити мені ультиматуми та змушувати обирати між дочкою та твоїми батьками!
Він засміявся. Потім почав погрожувати, потім благав, потім знову погрожував. А потім пішов, грюкнувши дверима.
За тиждень він подзвонив. Батьки приїхали, і він винайняв їм квартиру в сусідньому будинку за сімнадцять тисяч на місяць.
Сам він тепер живе з ними, бо винаймати дві квартири йому не по кишені. Він сказав, що виставив на продаж сільський будинок і думає брати іпотеку.
– Наталко, давай почнемо спочатку? – просив він. – Ми ж дорослі люди. Усе можна вирішити.
– Ми вже все вирішили, Марко, – відповіла я і повісила слухавку.
А вчора до мене приїхала Ліза на вихідні. Ми сиділи на кухні, їли піцу з ананасами, яку, до речі, ненавидів Марк. І розмовляли про все поспіль.
– Мамо, а ти не шкодуєш? – спитала вона раптом.
– Про що? – Хоча я чудово розуміла, про що вона.
– Ну, про Марка. Ви ж добре жили.
Я подивилася на дочку, гарну, розумну дівчинку. На кота Барсіка, який тепер спокійно спав на дивані, не побоюючись криків.
– Знаєш, Лізонько, – сказала я, відкушуючи шматок піци, – добре – це коли тебе поважають. Коли твої рішення мають значення.
– А те, що було у нас із Марком, – це була гра в сім’ю. І я рада, що вчасно з неї вийшла. У мене є ти, і більше мені ніхто не потрібний – нерви міцніші будуть! Ну, хіба що онуків мені подаруєш, – тоді моє щастя буде повним…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
