Сьогодні на картку прислали зарплату, двадцять шість тисяч. Ганна йшла додому в гарному настрої:
“Зазвичай менше виходить, а цього місяця, разом з авансом, понад тридцять вийшло. Це начальник ще п’ять тисяч премії виписав. Так я наприкінці місяця два дні по дві зміни відпрацювала, – мимоволі подивилася на свої руки. – Які страшні! Чавун в’ївся, вже не відмиєш. У всіх жінок у сорок манікюр на пальцях, а в мене порізи. Так все життя свердловщицею і пропрацюю. Що вдієш? Дочку підіймати треба. Вона перший курс інституту закінчила. Іншою доріжкою у житті піде. Буде у відділі працювати. Заміж вийде. Я все життя без чоловіка прожила. То хай хоч дочка щаслива буде”.
Купивши в магазині продуктів, повернулася додому. Дочка щось готувала на кухні.
– Нам сьогодні гроші на картку перевели! – радісно сказала мати.
– Добре, – буркнула дочка у відповідь.
– Василисо, ти що така похмура?
– Нічого. Сідай їсти!
– Наріж шинки та сир! Хоч поїмо нормально, – Ганна почала витягувати з пакетів продукти.
Коли сіли за стіл, мати знову спитала:
– Тож чого ти така похмура.
– Вчора Максим знайомив мене зі своїми батьками.
– Максим, це який?
– Ти його не знаєш, – дочка криво посміхнулася і зверхньо нагадала. – Якось днями мене на машині додому привозив.
– У нього своя машина?
– Так, він має свою машину, свою квартиру, багатих батьків.
– Ти вже донька, таких не вибирай! Нерівний він тобі.
– А я хочу саме такого, – голос дочки став злим. – Хочу жити як нормальні люди, а не від твоєї зарплати до зарплати.
– Василиса, ти що? Тобі чогось не вистачає? Вдягаєшся красиво, смартфон є.
– Гарно одягаються усі, і смартфони у всіх є.
– Ну, і що там зі знайомством із його батьками, – Ганна постаралася перевести розмову.
– Що, що? Вони всі такі, – дочка покрутила рукою, намагаючись висловити свою думку. – Батько – такий представницький чоловік. Мати – розкішна дама, вся доглянута, з прекрасним манікюром.
– І про що ви говорили?
– Запитали: хто в мене батьки, – дочка зло стиснула губи. – Я трохи з сорому не згоріла. Що я могла сказати? Батька нема, а мати на заводі, на верстаку працює.
– Донько, не всі живуть у котеджах та їздять дорогими машинами. Хтось має і на верстаках працювати.
– Нехай хтось працює, а я жити хочу, – дочка заплакала і втекла до своєї кімнати.
Анна довго сиділа за столом, низько опустивши голову. Прикро! Адже все, що могла, що в її силах, робила для доньки.
Наступного дня дочка прийшла ввечері збуджена і, з якоюсь загадковою усмішкою на обличчі:
– Мамо, завтра субота. Я запросила Максима до нас у гості.
– Ой! – Схопилася за щоки Ганна і відразу запитала. – О котрій він прийде?
– Увечері.
– Треба продуктів купити. З ранку приготувати щось смачне.
– Приготую я сама. Мамо, ти себе до ладу приведи!
– У сенсі? – Не зрозуміла мати.
– Зачіска, макіяж.
– А що не так? – Ганна глянула на себе в дзеркало. – Хіба я вже стара?
– Мамо, до чого тут твій вік? Ти мусиш мати гарний вигляд.
– Ну, я схожу в перукарню! – На обличчі матері з’явилася посмішка. – А макіяж…
– Гаразд, макіяж, я сама тобі зроблю, – Василина взяла маму за руки. – Але руки… Мама їм потрібен догляд та манікюр зробити.
– Дочко, який манікюр? Я на верстатах працюю.
– Які в тебе нігті страшні, і руки брудні.
– Це пилюка в’їлася, – Ганна подивилася на свої руки, наче вперше побачила. – Гаразд спробую їх відмити.
– Відмивай! Я зараз подзвоню, домовлюсь. Завтра вранці зроблять тобі зачіску та манікюр.
– Домовляйся! – рішуче промовила Ганна.
– Мамо, ми завтра зробимо з тебе красуню.
– Піду тоді поки за продуктами.
Вийшла Ганна з під’їзду і почала розмірковувати:
“То дочка мене за стару вважає? Мені всього сорок один рік…”
Тут назустріч попався сусід. Байдуже кивнув головою і пройшов повз.
“Федька і той на мене не звертає уваги. Йому вже незабаром п’ятдесят. Колись він був красенем. У дев’яності, таким авторитетом був, поки не посадили. Зараз у людини ні дружини, ні дітей… – важко зітхнула. – І навіть він на мене не дивиться”.
Купила продукти. Щойно повернулася до квартири, дочка відразу повідомила:
– Мамо, збирайся! Я домовилася про манікюр. Тебе, – вона подивилася на годинник, – за пів години чекають.
– Як же так… я…
– Все збирайся! Разом із тобою піду, – дочка взяла з рук матері пакунки. – Я поки що продукти розкладу.
Цілий день Ганна була, як на голках. Ще б пак, адже зараз прийде, можливо, майбутній зять.
І ось прийшли.
– Вітаю, Ганно Степанівно! – Вимовив хлопець по-простому і відразу представився. – Мене Максим звуть.
– Дуже приємно, – щиро промовила жінка, подумки оцінюючи друга дочки. – “Хороший хлопець, не зарозумілий і не такий вже красень. Мені здавалося, моя Василиса, лише на високих брюнетів звертає увагу”.
– Максиме, проходь! – відволік її від роздумів голос дочки.
Вони сиділи за столом і розмовляли. Максим розповідав про їхніх із батьком бізнес. Як він сам заробив на однокімнатну квартиру та машину.
Ганна все частіше й частіше ловила себе на думці, що саме про такого зятя вона й мріяла, а ще вона не уявляла своєї Василини поруч із цим хлопцем:
“У доньки одна мрія, як отримати все й одразу. Їй цей Максим і сподобався лише тому, що в нього квартира і машина. Напевно, бачить своє подальше життя поруч із ним у величезному гарному будинку, у розкоші”.
А ще в неї було таке почуття, що хлопець про все це здогадується. Навіть не здогадується, а добре знає, і вирішила підтвердити свої припущення, але не безпосередньо, щоб не образити його.
– Максиме, а які у тебе плани на майбутнє?
– Працюватиму в батька. Хочу і вашій дочці знайти роботу до душі. Знаю, що вона навчається в інституті. Та я й сам навчаюсь на заочному відділенні.
– Максиме, а тобі скільки років?
– Двадцять три. Нині на третьому курсі в інституті. Працюю на підприємстві батька, він платить мені сімдесят тисяч гривень на місяць. Жити можна.
Те, що хлопець говорив – це чудово. Просто Ганна не могла повірити, що у його планах знайдеться місце Василисі.
– Мій тато починав майже з нуля, – продовжив розповідати Максим. – Він після армії теж навчався заочно і працював на верстаку на заводі.
– Де? – не повірила Ганна.
– Свердлувальником на верстаті.
– Я теж працюю на верстаку, – з якоюсь гордістю вимовила жінка, але тут же натрапила на невдоволений погляд доньки.
– У тата невеликий заводик, – продовжив хлопець, – Виготовляємо вироби з металу. Я теж встиг попрацювати на всіх верстатах. Батько каже, що я його спадкоємець і мушу розбиратися у всьому з самого низу. Ваша донька навчається на факультеті логістики. Буде поки що працювати на нашому заводі диспетчером.
Ганна слухала його і не вірила його словам. Вона чомусь була впевнена, що її дочка та поняття: працювати на заводі, не сумісні. Але чомусь Максим говорив про це з такою впевненістю.
Коли дочка зі своїм другом пішли, Ганна почала прибирати зі столу, але ця розмова не давала їй спокою:
“У мене таке почуття, що до сьогодні Максим і моя Василина не розмовляли один з одним. Він все каже, ніби це питання вирішене. Моя дочка мені про це навіть не сказала”.
Так до самого вечора Ганна й думала про це, а дочка наче спеціально не поспішала додому.
Зрештою, її Василина повернулася.
– Сідай їсти! – Сказала мати, якомога спокійніше.
Та сіла, задумливо втупившись у тарілку, схоже, такі ж думки занепокоїли і її.
– Мамо, тобі сподобався Максим? – першою спитала Василина.
– Дуже! – І тут же поставила зустрічне запитання. – А тобі?
– Не знаю, – чесно зізналася дочка.
– А що не подобається? – Усміхнулася мати.
– Якщо ми колись одружимося, все буде добре, але головою сім’ї буде він. На його думку, це питання навіть не має обговорюватися.
– У тебе щодо цього інша думка?
– Не знаю, – сказала дочка.
– Мабуть, я така ж у молодості була, – з ностальгією в голосі промовила Ганна. – А зараз, хто б запропонував мені, щось подібне…
– Мамо, у мене почалися канікули. Я чесно десять місяців відучилася в інституті, а він пропонує мені два місяці працювати диспетчером на його заводі. Що я не маю права відпочити?
– То він пропонує тобі працювати ці два місяці безкоштовно?
– Чому безкоштовно? – дочка знизала плечима. – По двадцять п’ять тисяч щомісяця обіцяє.
– Тобі, по двадцять п’ять тисяч на місяць? У нас на заводі досвідчені диспетчери за десять на місяць працюють.
– Мамо, я хочу інше…
– Ти хочеш усе життя просидіти на його шиї? – Ганні хотілося, щоб дочка зрозуміла, що мрії та реальність – це різні поняття.
– Ну чому ти так думаєш.
– Василина, тоді дай мені відповідь на просте запитання: навіщо ти йому потрібна?
– Я гарна, – гордо сказала дочка.
– Так, таких гарних довкола повно.
– Я кохаю його.
– Ти кохаєш його гроші.
– Ні, його.
– Тоді покохала б двірника. Он, хлопець молодий наш двір підмітає. Він точно не одружений.
– Ну, ти таке скажеш!
– То навіщо ти Максиму? – Знову запитала мати. – Йому потрібна дружина, а не коханка.
– Мамо, якісь у тебе поняття старомодні.
Цієї ночі мати та дочка довго не могли заснути.
Дочка думала про слова матері:
“Адже, дійсно, я хочу все й одразу. Максим це чудово розуміє і не поспішає мені робити пропозицію. Може і зовсім не зробити. Навіщо він познайомив мене зі своїми батьками, познайомився з моєю мамою?
Мама багато в чому має рацію. Максим людина, яка ніколи не втрачає голови та завжди досягає того, чого хоче. А чого він хоче? Мама правильно сказала: дружину. Тому й намагається мене перевиховати… переробити”.
Цілу ніч лізли в голову подібні думки, змушуючи переосмислити своє життя.
Довго не могла заснути й Ганна. Просто, перед сном вона глянула в дзеркало і… в першу мить не впізнала себе. Подивилася більш уважно:
“А я ж цілком красива жінка. І мені лише сорок один. То чому я поховала себе, як жінку? Дочка не сьогодні-завтра вийде заміж. А я? Залишуся одна?”
З ранку дочка пішла до свого друга. Пішла задумлива і рішуча. Ганна не поспішаючи навела лад у квартирі та почала збиратися в магазин.
Підійшла до дзеркала і тут її погляд впав на косметику дочки. Косметикою вона, якщо і користувалася, то дуже рідко, лише на свята. Важко уявити нафарбовану заводчанку за верстаком. Але сьогодні неділя, і вона згадала вчорашній майстер-клас своєї дочки. Рука мимоволі потяглася до косметички.
Вийшла з під’їзду і побачила Федора, він повернув голову, щоб, як завжди кивнути та пройти повз, але раптом, ніби на стовп налетів. З хвилину просто дивився на неї, потім спитав:
– Аня, це ти?
– Можна подумати, що за сорок років ти вперше мене побачив? – засміялася жінка.
– Ти така гарна!
– Дякую!
– Ходімо я тебе до магазину проведу, – рішуче сказав Федір.
– Ну, пішли! – Усміхнулася вона у відповідь.
Повернулась Ганна додому ввечері, дочки ще не було, та й уперше за останні роки думи були не про неї:
“А Федько ж непоганий чоловік. Постарів, звичайно, але все такий же юнацький запал в нього є. Не встигли з ним у магазин сходити, він запросив погуляти. Навіть смішно! Наче нам не за сорок, а лише по двадцять. І гроші в нього є. У ресторані посиділи. Я там ніколи не була”.
Почала готувати вечерю, але думки про свого сусіда продовжували лізти в голову:
“Запитала, чим займається. Говорить, що бізнес, – на обличчі з’явилася посмішка, – і каже, що законний”.
Повернулась дочка. Задумлива. Зазирнула в обличчя матері:
– Мамо, ти що така сяюча?
– Поки що сама не знаю, – відповіла жінка, не перестаючи посміхатися, і одразу спитала, щоб перевести розмову. – А ти що така завантажена?
– Я з завтрашнього дня йду працювати до Максима на завод.
– Молодець, доню! Коли сама гроші заробляєш і почуваєшся впевненою. І Максим до тебе буде зовсім по-іншому ставитись, а він хлопець хороший.
– Я знаю.
– От і тримайся за нього.
– Мамо, тобі дякую! Розплющила ти мені трохи очі на життя.
Василина знову уважно подивилася на матір і несподівано запитала:
– Мамо, що ти закохалася?
З дзвоном упав на підлогу кухоль. З хвилину Ганна стояла з трохи відкритим ротом, потім, зробивши обличчя байдужим, запитала:
– Чого це ти спитала?
– Бачу загадкову усмішку на вустах та сліди моєї косметики на обличчі, – і стримуючи радісний сміх, додала. – І взагалі, ти в мене дуже вродлива жінка!
– Тобі дякую! Розплющила мені на це очі.
Жовтень… настав час весіль. На початку зіграли весілля Максима та Василиси, пишне та веселе. А за три тижні Ганна вийшла заміж за Федора.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
