– Ти з глузду з’їхала? Яка ще дитина? – Антон навіть телефон відклав, що на нього було зовсім не схоже.
Він дивився на Ольгу так, ніби вона прямо зараз на його очах перетворювалася на щось чуже і дуже небезпечне. І ця небезпечна істота загрожувала його життю та добробуту…
Ольга мовчки стояла біля вікна. У кишені домашніх штанів лежав пластиковий прямокутник із двома чіткими смужками. Він здавався неймовірно важким, ніби важив кілограмів із десять.
– Антоне, це вже сталося. Що означає «яка»? Наша!
– Мало що там у тебе сталося! – Антон різко підвівся зі стільця. – Ти взагалі думаєш головою? Подивися на наші рахунки. Ввімкни ти нарешті тверезий розрахунок, Олю!
– Ми за машину ще купу грошей стирчимо банку! Нам на нормальний перший внесок для двушки збирати ще, як до Місяця пішки! Ти розумієш, що мій дохід – це основа всього? Якщо ти зараз підеш у декрет, ми просто підемо світом!
– Ми не підемо світом, – тихо, але вперто відповіла вона. – Люди якось справляються. Артему вже сім, він у школу йде. Я зможу підробляти на віддаленні, ти ж знаєш, мені пропонували.
– Ой, припини, га? – Антон роздратовано відмахнувся. – Твоє віддалення – це дріб’язок. А тут – справжнє немовля. Сади, суміші, памперси, нескінченні лікарі.
– Я не готовий гробити своє здоров’я на двох роботах заради твого хвилинного блаженства. Я жити хочу нормально, розумієш? Не існувати, не виживати, а жити! Ми ж домовлялися, що спершу встанемо на ноги!
– Ми домовлялися три роки тому, Антоне. І з того часу нічого не змінилося. Ціни зростають швидше, ніж твої перспективи на роботі. Скільки ще чекати? До моєї пенсії?
– Коротше, Олю, давай без цих твоїх жіночих драм. Я все порахував. Вихід один – ти завтра ж дзвониш в клініку та розв’язуєш це питання. Час ще дозволяє.
Ольга повільно обернулася до нього. Усередині все заледеніло від того, наскільки буденно, майже діловито він промовив ці слова. «Розв’язуєш питання». Наче треба було позбутися стільця, що зламався, або сміття винести.
– А якщо я скажу “ні”? Якщо я хочу залишити цю дитину? – Запитала Ольга.
Антон глянув на неї холодним поглядом. У цьому погляді не було ні агресії, ні люті – лише сухий, бездушний прагматизм.
– Якщо “ні”, то розклад простий. Я не збираюся тягти цей віз проти своєї волі! Я забираю свої накопичення з рахунку. Знімаю однушку, або їду до мами.
– А ти залишаєшся тут з Артемом та своїм новонародженим. І крутись, як хочеш на свої мізерні декретні.
– Можеш подавати на аліменти, мені приховувати нема чого, але врахуй – з офіційної зарплати ти отримаєш крихти. Вибирай. Або ми живемо, як нормальні люди, або ти залишаєшся одна зі своєю гордістю.
Він договорив, забрав зі столу телефон і вийшов у коридор. Через хвилину грюкнули вхідні двері – чоловік пішов у гараж, чи просто пройтися, залишивши її віч-на-віч з цим жахливим вибором.
Ольга опустилася на диван. У грудях розливалася така оглушлива порожнеча, що дихати ставало важко. Найбільше пора.нило навіть не те, що він не хоче дитини.
Страшно було від того, наскільки легко він виставив їй рахунок. Як швидко переклав їхнє сімейне життя, їх сім років шлюбу, їхнього спільного первістка Артема в площину голих цифр та ультиматумів.
…Ввечері, коли син заснув, у вітальні задзвонив телефон. Ольга здригнулася. На екрані світилося ім’я свекрухи. Серце закалатало десь у горлі.
“Вже поскаржився”, – приречено подумала Ольга і прийняла виклик.
– Олю, здрастуй, моя люба, – голос Надії Петрівни лився з динаміка, як нудотний сироп. – Як ви там? Як Артем?
– Здрастуйте, Надіє Петрівно. Все добре, Артем вже заснув.
– Ну і добре. Олю… ти тільки не ображайся на мене, гаразд? Мені Антон подзвонив, засмучений такий, сам не свій. Розповів мені про вашу новину.
Ольга стиснула зуби, відчуваючи, як до горла підступає нудота.
– І що він розповів?
– Ну, що ти дитинку хочеш залишити. Олю, мила, ну треба ж бути реалісткою, доросла ж дівчинка вже. Куди вам зараз другу? Антон у нас один, він не двожильний.
– На ньому і так ця машина і за квартиру він думає. Він же з ніг валиться на цій своїй роботі, начальник із нього всі соки вичавлює.
– Навіщо ти на нього ще один тягар вішаєш? Пошкодуй чоловіка, не будь егоїсткою. Чоловіка берегти треба, а то зламається, і що тоді робити будете?
Кожне слово свекрухи дряпало, як дрібні уламки скла. «Егоїстка». «Тягар». Виявляється, життя, що зародилося, – це просто важкий мішок, який егоїстична Ольга намагається звалити на тендітні плечі її дорогоцінного сина.
– Надія Петрівно, це наша спільна дитина. І я не вважаю його тягарем, – тихо сказала Ольга, ледве стримуючи сльози.
– Ой, ну почалося! «Спільний, спільний»… Юнацький максималізм якийсь, слово честі. Спільний то він спільний, та тільки годувати його Антону.
– Загалом, Олю, подумай гарненько. Сім’ю зруйнувати легко, а ось зберегти… Мудрішою треба бути. Гаразд, цілую.
У слухавці пролунали короткі гудки. Ольга жбурнула телефон на подушку. Вони змовилися. Уклали проти неї союз, де їй відводилася роль слухняної виконавиці чужої волі. Ользі відмовляли у праві відчувати, вирішувати, бути жінкою та матір’ю.
Наступні два дні перетворилися на кошмар, що затягнувся. Антон поводився так, ніби Ольги не існувало.
Він приходив з роботи, мовчки вечеряв тим, що знаходив у холодильнику, спілкувався лише із сином. Це мовчання було гірше за крики. Воно душило, вимотував, висмоктував останні сили.
Ольга ходила по квартирі, як привид. Вона дивилася на іграшки сина, розкидані в кутку, на старенькі, але чисті шпалери, які вони самі клеїли на кухні в перший рік після весілля.
Тоді вони сміялися, бруднились у клеї та будували плани. Куди все поділося? Як людина, з якою ти ділив постіль і сенс життя, може в одну мить перетворитися на розважливого чужинця?
Їй було нестерпно страшно. Іти було нікуди. Батьки Ольги жили майже за тисячу кілометрів, у маленькому містечку, та й стосунки з ними завжди були складними.
Мати, при першій же нагоді, пригадала б їй усі старі образи, почала б вчити життя, контролювати кожен крок і вимагати нескінченної подяки за «притулок». Повернутись туди, означало знову стати маленькою, винною дівчинкою без права на власну думку.
– Якщо я погоджуся на умови Антона, я ніколи собі цього не пробачу, – думала Ольга, хитаючи головою у темряві кухні.
– Я дивитимусь на Антона і бачитиму в ньому злочинця. Наш шлюб все одно розвалиться.
Але й залишитися одній з першокласником та немовлям, без грошей – це був шлях у нікуди. Фінансова прірва лякала до тремтіння в колінах.
На третій день ця дзвінка тиша всередині неї раптом змінилася дивною, гарячою впертістю. З глибини душі, з найпотаємніших куточків образи й розпачу підійнялася глуха, зла впевненість.
Досить плакати! Досить чекати, поки її стратять або помилують.Ольга одягнулася, попросила сусідку придивитися за Артемом годинку і поїхала в банк. Потім – до знайомого юриста, з яким колись працювала над одним проєктом.
…Ввечері Антон звично зайшов на кухню, налив собі чаю і вже повернувся, щоб піти у вітальню, коли Ольга спокійно промовила:
– Сядь, будь ласка. Нам треба поговорити.
Він зупинився, здивовано підійняв брови, але сів. В його очах ковзнуло звичне потурання.
– Ну, що ти записалася до лікаря? – Запитав він. – Сподіваюся, ти прийняла правильне рішення і більше не влаштовуватимеш цей цирк?
Ольга подивилася на нього прямо й відкрито. Більше не було бажання стискатися чи ховати погляд.
– Так, я вирішила, Антоне. Дитину я лишаю. Наступного тижня йду ставати на облік в жіночій консультації.
Антон різко змінився в обличчі. Лоск напускного спокою зійшов з нього в одну секунду, оголивши глуху злість.
– Ти зовсім розумом рушила, Олю? Ти взагалі не чула мене? Я ж тобі сказав: я забираю гроші та йду. Ти тут зуби на полицю покладеш за місяць! Я тобі жодної гривні понад офіційні аліменти не дам!
Ольга не здригнулася. Вона поклала перед ним кілька аркушів паперу.
– Не кричи, Артема розбудиш. А тепер послухай мене. Про те, що ти забираєш гроші, забудь. Наш накопичувальний рахунок відкритий у шлюбі, оформлений на моє ім’я, і юридично ці гроші діляться рівно навпіл.
– Я сьогодні переклала свою частку на інший рахунок, до якого в тебе немає доступу.
Антон витріщив очі, переводячи погляд з паперів на Ольгу.
– Ти… що ти зробила? Ти в мене гроші вкрала?
– Я взяла своє, Антоне. Те, що належить мені та моїм дітям згідно із законом. Далі. Наша машина оформлена на мене – так було простіше з документами, якщо ти пам’ятаєш.
– Завтра я виставлю її на продаж. Вторгованими грошима ми повністю закриємо залишок автокредиту, а те, що залишиться, розділимо навпіл.
– Та ти з глузду з’їхала! – Антон схопився, його стілець з гуркотом відлетів назад. – Це моя машина! Я за неї платив!
– Юридично це спільно нажите майно, – спокійно продовжила Ольга. – Тож продати я її маю повне право. І останнє.
– Розлучатись ми будемо через суд, бо у нас неповнолітня дитина і ще одна на підході. Квартиру теж поділимо так, як вирішить суд. Але пам’ятай, що я залишусь із двома дітьми. Думай сам, що з цього вийде.
– Я й не думав, що ти така меркантильна, Олю… – прошипів Антон. – Я думав, що ти нормальна. А ти… дрібна, підла. Ти весь час сиділа і прораховувала, як мене обібрати?
– Ні, Антоне. Це ти три дні тому прийшов і почав розмовляти зі мною мовою ультиматумів та цифр. Ти перший стер з наших стосунків любов, довіру та повагу. Я просто прийняла твої правила гри.
Антон нічого не відповів. Він різко розвернувся, вилетів із кухні й через кілька секунд Ольга почула, як з гуркотом зачинилися вхідні двері.
На цей раз він пішов по-справжньому, швидше за все, до мами – скаржитися на «відьму», яка зруйнувала його життя.
Ольга залишилася сама на кухні. Напруга, яка тримала її всі ці дні, нарешті відпустила, і по щоках потекли гарячі солоні сльози.
Так, їй було страшно. Попереду на неї чекали суди, важкі розмови, розлучення, косі погляди свекрухи та дуже непростий декрет.
Їй доведеться бути сильною за двох. Але всередині, там, де ще три дні назад панував жах, що сковує душу, тепер горіло зле, уперте полум’я. Вона захистила себе. Вона захистила своїх дітей.
Ольга подивилася у вікно, де травневий дощ нарешті змінився боязкими променями весняного сонця.
Людини, яку вона любила і вважала своїм чоловіком, більше не існувало. Ольга залишилася без підтримки з двома дітьми, – та вона обов’язково впорається…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
