– Ой, відчуваю, що все найцікавіше у нас ще попереду. Хоча і зараз Вероніка мені щодня дзвонить і вимагає забрати маму додому, — засмучена Ганна.
– Ну як додому? І що ти вдома робитимеш? Роботу кинеш? Дітей дорослих до вас із чоловіком у спальню переселиш чи на кухні мати розмістиш? — каже подруга. — Не вигадуй і в голову не бери, ви все зробили правильно. Самим вам просто не впоратися. Спадщина сестрі спокою не дає? Ну так останні роки тільки ти відвідувала маму, і зараз питання вирішуєш, їздиш до неї.
– Ну так, Вероніка років 10 тому, коли перші дзвіночки дзвеніли, сказала, що на мамину квартиру не претендує, що якщо я доглядаю маму, то і її квартиру отримаю теж я, а їй нічого тут не треба.
Але все питання в тому, що вона тепер не вважає, що я маму доглядаю, мовляв, здала її в будинку для людей похилого віку, умила руки, а отже, ми з нею однаково на рахунку.
І питання зараз зовсім не у квартирі, хоча розподіл з сестрою буде тільки за рішенням суду тепер, а в тому, що сестра вимагає, щоб я виконала обіцянку і сама доглядала матір. Вероніка хоче знати, що я мучуся, а не відпочиваю від турбот.
– Та пішли її до дідька, – радить подруга. — Є заповіт, якщо вона його потім у суді оскаржить, то нехай ще докладе зусиль. Але й тоді вже нормальних стосунків із сестрою в тебе не буде. І зараз немає. Тому просто закинь її до чорного списку. Якщо вона така розумна та жаліслива, то нехай забирає маму до себе. Але ж вона цього ніколи не зробить.
Ганна та Вероніка рідні сестри. Старше на 12 років Вероніка, їй зараз 52. Живе із чоловіком у передмісті Києва.
У них двокімнатна квартира, щоправда, нещодавно до батьків повернулася з недовгого шлюбу єдина дочка із синочком. Хлопчику два роки, дочка поки що цілком і повністю на шиї у батьків.
Ганна з чоловіком теж живуть у двокімнатній квартирі, іпотека за неї виплачена, у подружжя дві дочки: 14 і 12 років. А ще є мама та її двокімнатна квартира.
І колись давно, коли тільки починалися проблеми зі здоров’ям у мами, сестри сіли й все обговорили, що і як буде, коли буде потрібно доглядати за літньою жінкою.
Але тоді проблеми у мами були іншого роду: онкологія, яка, на щастя, не поверталася вже багато років після досить тяжкого лікування. Вероніка тоді сказала, що із Києва вона до рідного міста не поїде, взагалі їй тут нічого не треба після батьків.
А ось Ганна із мамою встигла намучитися. Почалося все близько пʼяти років тому, тільки-но відійшли після тяжкого лікування, а тут інша біда.
– Потихеньку починалося все спочатку із забудькуватості. Звичайної, побутової. Поставить куплений шампунь кудись, а потім ходить і шукає, мене питає, дівчаток: чи не брали ми. У холодильнику міг лежати пральний порошок, а у ванній в тумбочці протухало м’ясо. Та й інші симптоми: плаксивість, уразливість. Але ж йшло по наростаючій.
Спочатку мама проблему не визнавала, лаялася з дочкою, коли та радила їй звернутися до лікаря:
– Доживеш до мого віку і зрозумієш. Усі старі люди гірше все пам’ятають, це нормально. Я при своєму розумі, відчепись від мене.
– А потім сусідка зателефонувала мені на роботу, вона знала, де я працюю і розповіла, що моя мама ходить у сусідньому дворі без сумки, без телефону, без ключів і не пам’ятає, де вона живе. Уявляєш мій жах? Зірвалася з роботи, полетіла…
Виявилося, що мама ходила до сусіднього продуктового, розплатилася на касі, а потім, наче її покликали, залишила і покупки, і свою сумочку і просто пішла до виходу.
Добре, що в магазині скуповуються майже всі сусіди, продавці теж живуть поряд, сумку забрали, навіть гроші залишилися цілими, Ганна пізніше все це забирала.
Тут вже мати Ганни погодилася, що треба до лікаря. Сходили, поставили діагноз, обстежилися більш поглиблено, підібрали терапію. І ліки досить успішно та довго гальмували розвиток хвороби. Принаймні, лікарі називали набагато неприємніші перспективи.
– До мами щодня, а то й не один раз, але хтось із нас заходив. То дівчатка, то чоловік, то я. Вероніка двічі приїжджала за останні три роки. Але попадала вона в дуже спокійні періоди. І все одно я постійно просила ще й сусідку додатково наглядати, чи мало що.
Плиту ми хоч й поміняли на електричну, яка сама вимикається! Та й інші прилади убезпечили. Сусідці невеликі гроші платили, вона пильнувала. Така ж жінка похилого віку, але при своєму розумі. Зробити вона нічого не змогла б, але хоча б сигналізувала.
В останні місяці стан мами погіршився. Лікар, звичайно, згоден був і госпіталізувати та переглянути лікування, але попередив: дива не станеться, і так занадто довго все було непогано, кріпіться, а краще шукайте мамі хороший пансіонат, самі ви не впораєтеся, навіть цілодобового стежити без належних знань, буде недостатньо.
– І що ми могли зробити? — розводить Ганна руками. – До себе її взяти – ніяк. Та й не життя це було б. Вона ж востаннє таке влаштувала… Зятя не впізнала, кричала і билася, що її дочка поки що дуже молода і вона незаміжня, а друга дочка ще в школі вчиться. Уявляєш? Вона вважала, що я ще школярка, а Вероніка заміж ще не вийшла!
Маму тоді госпіталізували, а Ганна із чоловіком почали шукати пансіонат. Про державний і не йшлося, шукали приватний. Перечитали купу відгуків, навіть зустрілися із рідними деяких постояльців.
Грошей там потрібно багато. Маминої пенсії не вистачить, а їм із чоловіком ще дочок вирощувати треба. Але у мами є двокімнатна, це ж актив.
Квартиру здали, з меблями, технікою, забрали речі, які мамі потрібні були б у пансіонаті та з лікарні старенька поїхала туди. Ганні хотілося б сказати, що поїхала туди мама з поліпшенням, але…
– Вона спокійна була і зараз спокійна. Але часом вона мене не дуже впізнає, називає тіткою Оленою і каже, що я постаріла. Олена – це сестра моєї бабусі, якої вже давно немає в живих. Уявляєш? Вона думає, що вона маленька, а я її тітка, схожа на неї, так, але все одно це дуже важко, коли людина жива, але не тут, не з тобою.
Зараз маму Ганна відвідує раз на тиждень. Іноді, коли персонал каже, що мама сьогодні “нічого так”, до неї їдуть усі разом із дочками. Вероніці сказали, що мама в приватному пансіонаті лише недавно.
Чому приховували на етапі підготовки? І не до цього було, і не хотілося ще псувати настрій. І потім, що це змінило б? Старша сестра не зірветься, не переїде, тільки мозок виноситиме.
Очікувана була негативна реакція, але масштаби негативу Ганна до кінця не представляла.
