Христина вийшла з операційної, та швидким кроком попрямувала в робочій кабінет. Руки тремтіли, обличчя вкрилося потом, а з очей мимоволі котилися сльози.
– Христино Петрівно, з вами все гаразд? У вас щось трапилося? – злякано подивившись на завідувачку хірургічного відділення, протараторила старша медсестра. – Ви тільки скажіть.
– Ні, Аллочко, я в повному порядку. Але, дякую за турботу! – Жінка натягнуто посміхнулася, з подякою подивившись на співробітницю. – Там пацієнт… якого я щойно оперувала. Як тільки прийде до тями, повідомиш мені. Домовились?
– Добре, як скажете! Може вам зробити каву? Чи обід у ресторані замовити? Уявляю, як ви вимоталися. Втручання було дуже складним.
– Ніхто б не впорався з подібним, окрім вас. По суті – ви врятували чоловікові життя! Не втомлююсь захоплюватися вашим професіоналізмом.
– Не перебільшуй! – завідувачка відділення знову напружилася, і нервово засмикала руками. – Я просто виконала свою роботу. Ситуація складна, але не критична. І не з таким справлялися!
Алла підозріло подивилася на начальницю! Ні, з цією жінкою точно щось не так! Сама на себе не схожа.
– Звари мені каву, і принеси епікриз пацієнта з тридцять другої палати, – не дочекавшись відповіді, Христина Петрівна швидко розвернулась, і майже побігла коридором.
Увірвавшись в кабінет, жінка впала в крісло і закрила обличчя руками. Найбільше, їй хотілося плакати без перестанку, годину – дві – три…
Її душа розривалася на частини. Те, чого вона боялася найбільше, раптово увірвалося у її життя. Нічні кошмари, які мучили її практично щоночі, перетворилися на реальність.
Цього просто не могло бути! Не повинно було статися! Молячись Богові, вона просила його більше ніколи не зіштовхувати її з цією людиною. Але Вищі сили розпорядилися інакше.
Сьогодні, у день, коли її матері не стало, на операційному столі опинився її рідний батько. Чому саме цього дня? Чому саме на її зміні? Запитань було більше, ніж відповідей.
Жінка відчинила шухляду столу, дістала пігулки валеріани, й прийняла одразу дві штуки. У голові стукали «барабани». Христина зробила кілька глибоких вдихів, злегка натиснула на скроні, і подивилася на монітор комп’ютера.
У двері постукали. Через секунду в кабінет увійшла Аллочка, тримаючи в руках філіжанку запашної кави.
– Зварила вашу улюблену. З пінкою! – урочисто оголосила старша медсестра. – І так, щодо пацієнта, про якого ви попереджали. Він почав приходити до тями. Показники добрі. Думаю, його життю більше нічого не загрожує.
Завідувачка повільно похитала головою:
– Чудово. Значить, ми знову впоралися.
Аллочка трохи зам’ялася і, опустивши погляд у підлогу, невпевнено запитала:
– А ви знаєте цього чоловіка? Це ваш знайомий?
– З чого ти взяла? – суворо запитала Христина Петрівна підлеглу.
– Ну… ви, звичайно, завжди боретесь за життя кожного хворого, але сьогодні у ваших діях та рухах було щось особливе… ви дуже хвилювалися.
– Тобі здалося! Я не знаю цієї людини. Мабуть, день важкий, – різко відповіла жінка. – Досить розмов. Давай до роботи!
Перед очима одна за одною пробігали картинки минулого. Рівно тридцять років тому, цього ж дня, від тяжкої хвороби не стало її мати.
Хоча дівчинці на той момент було лише тринадцять років, вона пам’ятала кожну деталь того кошмару, який їй довелося пережити.
Кілька місяців вона не могла прийти до тями. Дні були пронизані скорботою, смутком, та риданнями.
Батько спочатку переживав, щось нерозбірливо бубонів собі під ніс, і практично ніколи не був вдома. Христина запитань не ставила, але була впевнена, що він зустрічається з жінкою, про яку говорила мама. Так, її батько мав іншу.
Бабуся стверджувала, що саме пригоди зятя стали причиною хвороби її дочки. Подробиць про це Христина дізнатися так і не спромоглася, бо серце бабусі не витримало. Через три місяці дівчинка втратила ще одну близьку людину.
Якщо Христина розривалася від болю та переживань, то батько навпаки, підбадьорився. І незабаром стало зрозуміло чому.
Не минуло й року, як він вирішив одружитися вдруге. Але це не стало головним сюрпризом. Виявляється, тітка Зіна вже мала двох дітей. Дочка від першого шлюбу, та син… від батька Христини.
З того дня, як нова батькова родина заселилася у квартиру, життя дівчинки перетворилося на пекло. “Брат і сестра” її ігнорували, батько не помічав, а мачуха намагалася знайти будь-який привід, щоб посварити й покарати. Жінка навіть не намагалася приховувати свою зневагу та роздратування.
Бувши спокійною і тихою дитиною, Христина щосили намагалася заслужити любов «нової мами». Вона не розраховувала на те, що її любитимуть, як Антона та Настю.
Вона мріяла лише про одне – крихітну увагу, просту усмішку, теплі обійми. Але так нічого й не дочекалася.
Одного дня, коли дівчинці виповнилося чотирнадцять років, до неї в кімнату прийшов батько, і байдуже заявив:
– Христино, так склалися обставини, що ми вимушеніти віддати тебе в дитячий будинок. Там добре, тобі сподобається. Хороші вчителі, багато дітей.
– Але чому? – заливаючись слізьми, і тремтячи від переляку, спитала дівчинка. – Що я зробила, тату? За що ти мене караєш? Я буду слухняною, тільки не віддавай мене нікому! Не хочу! Будь ласка!
– Ми не маємо грошей на тебе. Тітка Зіна в положенні. Ми не потягнемо чотири дитини. Ти вже доросла, швидко звикнеш. І припини ридати! Й так на душі погано!
Дівчинка на колінах просила тата і мачуху не віддавати її до дитбудинку. Обіцяла, що їстиме одну вівсяну кашу, попросить старий одяг у сусідів, і нікому не заважатиме.
Але її благання ні до чого не привели. Батько зібрав речі в сумку, і відвіз її туди… в сіру, холодну, бетонну будівлю, яка стала для неї притулком, і справжнім випробуванням.
Вона стукала у вікно, просила, кричала, плакала. Але батько пішов, навіть не повернувшись. Назавжди. Ні разу за тридцять років він не з’явився, не подзвонив, не запитав, як справи.
А сьогодні ця людина опинилась у неї у відділенні. Весь понівечений, перебуваючи на межі життя.
…Минуло два тижні з дня втручання. Чоловік мав міцне здоров’я, тому відновлювався досить швидко.
На щоденні огляди Христина відправляла колег, але сьогодні вирішила відвідати хворого особисто. Вона зрозуміла, що готова подивитися в очі людині, яка завдала їй стільки душевного болю.
– Все-таки прийшла, – тихо промовив Петро Олександрович, як вона увійшла в палату. – Думав, що ти не наважишся. Або не захочеш розмовляти зі мною.
Від несподіванки жінка завмерла. Звідки знає, хто вона?
Батько прочитав її думки, й спокійно відповів:
– Я все про тебе знаю, дочко. Навіть, якщо ти про це ніколи не здогадувалася. Наприклад, знаю, як ти готувалася до вступу в медичний університет, як любила допомагати вчительці перевіряти контрольні роботи учнів.
А ще, як одягла на голову тарілку з кашею хлопчику, який посмів тобі освідчитися в коханні.
– Ти стежив за мною? – здивовано спитала жінка.
– Завжди. Я навіть на твоєму весіллі був, за рогом РАЦСу ховався. Бачив твої щасливі очі, й нескінченно тішився твоїм успіхам. Ти великий молодець! Розумна, та сильна жінка. Я пишаюся тобою, своїм зятем, та онуками!
Христина сумно подивилася на батька, і зневажливо запитала:
– Ти думаєш, мене цікавить твоя думка? Якщо так, то мені доведеться розчарувати тебе. У моїй реальності тебе давно не існує.
Петро Олександрович посміхнувся.
– Тоді навіщо ти врятувала моє життя? Навіщо старалася, та боролася? Чому просто не залишила мене?
– Це мій професійний обов’язок. Не більше.
– Це брехня. Я відчуваю! – у голосі чоловіка звучала стовідсоткова впевненість у своїх твердженнях. – Просто ти дуже скривджена. І знаєш, дочко, це справедливо. Я тебе розумію. Але повір, у мене також є своя правда.
– Яка мене не цікавить! – різко перебила вона батька.
Чоловік не звертав увагу на грубість дочки, й продовжував твердити свою правду:
– Я не хотів тебе залишати в дитбудинку. Почуй мене! Але тітка Зіна наполягала. Грошей ні на що не вистачало. Мені не було чого протиставити її словам. Та й два сини на руках… Це складно!
– Замовкни! – відчайдушно прошипіла Христина. – Батьківське кохання треба доводити діями вчинками, а не словами.
– Мені не були потрібні твої гроші. Я просила кохання та турботи. Я благала не залишати мене одну. А що ти зробив?
Петро Олександрович мовчки дивився в одну точку на стіні, не наважуючись подивитись дочці в очі.
– Я стояв перед складним вибором – втратити тебе, чи всю родину. Я не хотів, але…
– І де твоя родина? – хитро посміхнувшись, спитала жінка. – За два тижні тебе ніхто не відвідав. Мало того, жодна людина не зателефонувала у відділення, та не запитала про твоє здоров’я. Куди поділися твої близькі люди?
На мить Христині здалося, що чоловік зам’явся. Начебто міркував про те, чи варто дочці говорити правду.
– Нема їх, – ледве чутно промовив чоловік. – Точніше вони є. Але я їм більше не потрібний. Зіни два роки тому не стало, її донька вийшла заміж, та поїхала за кордон.
– Сини переконали переписати на них квартиру, а згодом вигнали з дому. Я лишився ні з чим. На вулиці. Мені нема куди йти, окрім, як під міст. Власне, там мене й понівечили якісь безхатьки.
– Як це? – Жінка не могла повірити власним вухам. – Невже в наш час це можливо? Бути настільки безглуздим!
– Краще б моє життя два тижні тому скінчилося. Тобі не варто було мене рятувати.
Донька розгублено подивилася на Петра Олександровича. Сиве волосся, змарніле сіре обличчя, погаслий погляд. Тільки зараз вона звернула увагу на те, як сильно схуд чоловік.
– Тобі не варто переживати. Життя суворо мене покарало і за тебе, і за твою матір. Я лише одне тобі скажу, дочко. Я завжди любив тебе, і любитиму.
Христина нічого не відповіла. Сльози самі покотилися по щоках. Щоб Петро Олександрович нічого не помітив, вона швидко вибігла з палати, та попрямувала в кабінет.
Жінка розуміла, що ще тиждень – два, і вона випише батька з лікарні. Але куди піде ця людина, і де житиме? Чи вистачить у неї сміливості відправити його надвір?
Роздираючись сумнівами, Христина поділилася своїми роздумами з чоловіком, але почула зовсім не ту відповідь, на яку чекала.
– Кохана, я розумію твій біль від дитячих травм. Але ми виросли, минув час. Не можна жити під впливом емоцій минулих подій.
– Ми всі робимо помилки, і маємо право на прощення. Хіба тобі полегшає, якщо ти залишиш рідного батька на вулиці? Тобі принесе це задоволення? Не думаю. Будь вище своїх образ!
Христина розуміла, що чоловік у чомусь має рацію. Але пробачити, забути… ні, вона не могла!
Розглянувши в голові різні варіанти, вона знайшла нарешті той, який її повністю влаштовував.
Наступного дня, з самого ранку, вона пішла до батька в палату.
– Як ти почуваєшся, Петро Олександровичу?
– Дякую, з вашою допомогою, чудово! – невимушено відповів чоловік.
– Я прийшла з добрими новинами. За кілька днів ми можемо тебе виписувати.
– Ось як? – в очах батька прослизнув трохи помітний смуток. – Зрозумів.
– Але ж це ще не все. Ти сказав, що в тебе немає більше квартири, тобі нема куди йти. Я думала про те, як можна вирішити це питання.
Обличчя чоловіка засяяло, а в очах з’явилася надія.
– Ти дбаєш про мене, дочко?
– Можна й так сказати. Все ж таки тридцять років тому ти не викинув мене на вулицю. Виявив доброту!
– Ти здав мене в дитбудинок, а я відправлю тебе в будинок для людей похилого віку! – Упевнено заявила дочка батькові. – Там гарні доглядальниці, багато дідусів та бабусь. Буде весело, віриш?
Чоловік завмер. Він, не відриваючи погляду, уважно дивився на дочку.
– Ти впораєшся. Ти ж дужий! Правда?
Петро Олександрович мовчав. Не дочекавшись відповіді, Христина вийшла із палати. На душі було дуже сумно, але міняти своє рішення вона не збиралася. З якого дива? Батько отримав те, що заслужив!
У день виписки чоловік втік. Ніхто не знав, коли й куди. На прощання він залишив їй маленьку записку, яку передав через медсестру:
«Дякую за життя. Ніколи не забувай. Я любив тебе, і любитиму до кінця своїх днів».
Більше вони ніколи не бачилися, чому Христина була дуже рада, і сумління її не допікало. Як постелишся, так і виспишся…
