Я стояла біля панорамного вікна свого офісу на сімнадцятому поверсі. Місто лежало внизу, як на долоні, сяючи вогнями.
За спиною чувся тихий гул швейних машинок з експериментального цеху – серце моєї компанії Elena Home. Починалося все з нічних в’язань на кухні, а тепер я мала мережу магазинів текстилю та власне виробництво одягу.
– Олено Миколаївно, документи на підпис, – у кабінет увійшла моя помічниця.
– Дякую, Олю. Поклади на стіл.
Я подивилася на годинник. Скоро повинна приїхати Ганнуся, – моя гордість, моя перемога! Вона виросла саме такою, якою я мріяла її бачити: сильною, незалежною, розумною.
Вона закінчувала архітектурний з червоним дипломом, стажувалася у найкращому бюро міста та вже мала свої невеликі проєкти.
Жодного разу за ці роки ми не просили допомоги. Ні гривні. Аліменти припинилися, коли доньці виповнилося вісімнадцять, але на той час вони нам уже не були потрібні.
Я знала, що Андрій, як і раніше, володіє будівельною фірмою, але справи у нього йшли не важливо. Чутки у бізнес-середовищі поширюються швидко. Говорили, що він постарів, втратив хватку, а його син, той самий «золотий спадкоємець» Віталік, завдає купу проблем.
Двері відчинилися, і увійшла Аня. Висока, струнка, з копицею каштанового волосся. Вона була схожа на батька рисами обличчя, але погляд у неї був мій – чіпкий, живий.
– Мамо, привіт! Ти не повіриш, мені затвердили проєкт парку! – Вона сяяла. – Того самого на набережній!
– Я знала, що ти зможеш! – Я обійняла її. – Відсвяткуємо? Замовимо столик?
У цей момент задзвонив мій власний мобільний. Номер був незнайомий. Зазвичай я не беру слухавки з невідомих номерів, але тут щось кольнуло в грудях. Якесь передчуття.
– Слухаю, – сухо сказала я.
– Олено? – голос на тому кінці дроту був старечим, надтріснутим, але дуже знайомим. – Це Тамара Ігорівна… Не вішай слухавку, благаю!
У кабінеті стало тихо. Аня, побачивши, як змінилося моє обличчя, припинила посміхатися і запитально підійняла брову.
– Навіщо ви дзвоните, Тамаро Ігорівно? – Мій голос став крижаним. – Ви помилилися номером. Тут немає нікого, хто б хотів вас чути.
– Олено, біда у нас…, – замимрила вона, і я почула, що вона плаче. – Андрія пара лізувало. Ін сульт. Лежить пластом, не розмовляє, тільки мукає.
– Співчуваю, – відповіла я без краплі жалю.- У нього ж є сім’я. Дружина Лариса, син Віталій, – телефонуйте їм.
– Нема сім’ї! Нема! – закричала вона в трубку, зриваючись на вереск. – Кинули його! Як тільки дізналися, що він залишиться овочем, так і втекли.
– Лариса всі рахунки обчистила, доручення підробила, поки він ще був у свідомості, але погано розумів. А Віталік…
– Віталік машину розбив, у борги вліз, і тепер ховається десь за кордоном. Ми самі, Олено! У порожній квартирі! Пенсії не вистачає навіть на ліки!
– Це називається бумеранг, Тамаро Ігорівно! – Повільно промовила я. – Ви отримали те, що виховали! “Спадкоємець”, здається? “Продовжувач роду”?
– Олено, не будь такою жорстокою! – благала свекруха. – Лікарі кажуть, є шанс… Але потрібне дороге лікування та… донор.
– Там ускладнення пішли. Рідкісна патологія. Потрібен родич. Я стара, не годжуся. Віталіка нема. Вся надія на Ганнусю. Вона ж його дочка! Кревна рідня!
Я засміялася. То був нервовий, злий сміх.
– Кревна? Ви згадали про це через двадцять років? Коли вам знадобилася “запчастина”? А коли ми голодували, де була ваша кревність? Коли він відштовхнув трирічну дівчинку у парку, де вона була?
– Я хочу бачити онучку! Прошу тебе, прийдіть. Подивіться на нього. Може, серце здригнеться.
– Моє серце давно закам’яніло для вас. Але вирішуватиме Ганна, вона доросла.
Я натиснула відбій і подивилася на дочку. Вона стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, й чула майже все.
– Це вони? – спитала спокійно.
– Так. Твій батько на межі життя. Його “спадкоємець” втік, обікравши родину. Їм потрібна допомога. І, можливо, ти, як донор.
Аня мовчала хвилину. Вона дивилася на місто, на вогні, які ми завоювали своєю працею.
– Знаєш, мамо, – нарешті сказала вона. – Я не відчуваю ні зловтіхи, ні жалю. Просто цікавість. Я хочу на них подивитись. Я хочу побачити кінець цієї драми!
– Ти не зобов’язана, доню.
– Я знаю. Але мені потрібно закрити гештальт. Інакше я все життя думатиму: а що, якщо?
Другого дня ми поїхали. Старий елітний будинок у центрі, який колись здавався мені недосяжним палацом, тепер виглядав стомленим. Штукатурка обсипалася, у під’їзді пахло затхлістю.
Двері відчинила Тамара Ігорівна. Боже, що час робить із людьми, коли їх пожирає злість! Від статної жінки залишилася згорблена стара з тремтячими руками, одягнена в засмальцьований халат.
– Проходьте… Проходьте, – заметушилась вона, не сміючи підвести на мене очі. – Ось, бахили одягніть.
Ми пройшли в ту саму квартиру, звідки мене виставили із чорними мішками. Паркет був подряпаний, на стінах – сліди від знятих картин.
Мабуть, Лариса вивезла все, що мало цінність. У повітрі висів важкий запах ліків та немитого тіла. У спальні на широкому ліжку лежав Андрій.
Я очікувала побачити монстра, але побачила руїну. Схудлий, з перекошеним обличчям, він лежав нерухомо.
Почувши кроки, він розплющив одне око – друге не розплющувалося. Це око почало бігати, намагаючись сфокусуватися на нас.
– Андрійко, дивись, хто прийшов, – запобігливо прошепотіла Тамара Ігорівна. – Олена… І Ганнуся. Твоя дочка.
При слові “дочка” з горла Андрія вирвався хрипкий стогін. Його здорова рука сіпнулася, намагаючись підійнятися, але безсило впала на ковдру.
Аня підійшла ближче. Вона виглядала в цій убогій кімнаті, як інопланетянка – у стильному пальті, з бездоганною зачискою, гарна, повна життя.
Вона дивилася на батька зверху вниз, і в цьому погляді було стільки гідності, що мені захотілося аплодувати.
– Доброго дня, тату, – сказала вона рівним голосом.
Андрій замукав, з куточка рота потекла слина. Тамара Ігорівна кинулася витирати її рушником.
– Він радий, він дуже радий! – заторохтіла стара. – Ганнусю, онученько, лікарі кажуть, якщо зробити переливання, якщо почати терапію… Ти ж здаси аналізи? Ти ж допоможеш? Ми квартиру на тебе перепишемо! Все, що лишилося!
Аня перевела погляд на бабусю. В її очах був холод.
– Квартиру? Ту саму, з якої ви вигнали мою матір із немовлям на руках? Ви думаєте, мені потрібні ваші метри?
– Але ж ти добра дівчинка! – вигукнула свекруха. – Ти ж не така, як Віталік!
– Так, я не така, – кивнула Ганна. – Я – «ганьба сім’ї», пам’ятаєте? Ви ж самі сказали. А ганьба не може бути рятівником!
В кімнаті повисла дзвінка тиша. Здавалося, навіть старий годинник на стіні припинив цокати, злякавшись слів моєї дочки.
Тамара Ігорівна схопилася за серце та опустилася на стілець.
– Що ти таке кажеш? Ти штовхнеш його в безодню? Це ж гріх!
– Гріх – це кидати своїх дітей, – тихо, але твердо відповіла Аня. – Гріх – це міняти живу людину на примарні амбіції. Я здала аналізи сьогодні вранці, бабусю.
– Я хотіла знати, чи маю схильність до його недугів. Я здорова! Але ставати донором будь-якої частини свого тіла для людини, яка все життя вважала мене помилкою, я не буду. Це не помста. Це самоповага!
Андрій раптом захрипів голосніше. Його око наповнилося сльозами. Він дивився на Аню не з ненавистю, а з жахом та… захопленням.
Він нарешті зрозумів. Перед ним стояла його порода – сильна, жорстка, вольова. Той самий «спадкоємець» за духом, якого він шукав, але зрадив «спадкоємця» за статевою ознакою.
– Ми підемо, – сказала я, беручи доньку під руку. – Ми сплатимо доглядальницю на місяць, Тамаро Ігорівно. Це все, що ми можемо зробити. Прощавайте.
Ми вийшли з під’їзду, і Ганна раптом глибоко зітхнула, наче скинула з плечей мішок із камінням.
– Мамо, я думала, мені буде боляче. Або соромно. А мені… ніяк. Порожньо. Він мені чужа людина.
– Ти вчинила правильно, – я стиснула її руку.
Андрія не стало за три тижні. Другий напад. Як сказали лікарі, він просто припинив боротися.
Ми не пішли на похорон. Це було б лицемірством. Але за сорок днів у моєму офісі з’явився нотаріус – солідний чоловік зі шкіряним портфелем.
– Олено Миколаївно, Ганно Андріївно, – він вклонився. – Я нотаріус Андрія Вікторовича. У мене для вас заповіт.
Ми з Ганною переглянулись.
– Заповіт? – Здивувалася дочка. – Бабуся казала, що Лариса все вкрала.
– Лариса вкрала те, до чого змогла дістати, – посміхнувся нотаріус. – Але ж Андрій Вікторович був досвідченим бізнесменом.
– Основні активи – контрольний пакет акцій будівельного холдингу та офшорні рахунки – були надійно заховані.
– Він змінив заповіт за два дні, як піти з життя. Він викликав мене та двох свідків. Він не міг говорити, але був зрозумілий і використовував спеціальну дошку для комунікації.
Нотаріус одягнув окуляри і почав читати:
– Я, Андрій Войтюк, перебуваючи у здоровому глузді, заповідаю все своє рухоме та нерухоме майно, а також усі корпоративні права своїй доньці, Ганні Андріївні Войтюк.
– Сину Віталію я не залишаю нічого, тому що свою частку спадщини він отримав і промотав за мого життя. Матері, Тамарі Ігорівні, призначаю довічне утримання без права розпоряджатися активами.
Наприкінці була приписка, яку нотаріус прочитав із особливою інтонацією:
– Доню. Ти виявилася єдиною людиною у цій сім’ї. Вибач, що я зрозумів це надто пізно. Ти перемогла.
Ганна сиділа, дивлячись в одну крапку. По її щоці скотилася самотня сльоза.
– Він таки зрозумів, – прошепотіла вона. – Мамо, він зрозумів.
– Зрозумів, доню. Ціною життя, але зрозумів.
Спадщина виявилася величезною, але проблемною. Холдинг був на межі банкрутства через крадіжку Лариси та бездарне управління.
Але Аня вчепилася в цю справу міцною хваткою. Вона підключила моїх юристів, своїх друзів-архітекторів, працювала по двадцять годин на добу.
Вона витягла фірму. Через два роки компанія «Войтюк Буд» (вона не стала змінювати назву, сказавши, що це тепер її бренд) знову стала лідером ринку.
Тамару Ігорівну ми не покинули. Аня купила їй невелику, але затишну квартиру в тихому районі з парком, винайняла помічницю.
Стара змирилася. Вона часто дзвонила, плакала в слухавку, дякувала. Гонор з неї злетів, залишився тільки страх самотності та пізнє каяття.
А Віталік з’явився лише раз. Він приїхав до офісу до Ганни – пом’ятий, із запахом хмільних парів, у брудній куртці.
– Чуєш, сестро, – почав він нахабно. – Ділитись треба. Батько був не в собі. Я в суд подам!
Ганна натиснула кнопку селектора.
– Охорона, виведіть стороннього. І передайте юристам, щоб відправили пану Войтюк-молодшому документи щодо позову про розкрадання коштів компанії. В нас все задокументовано. Ще одна поява – і я даю старт кримінальній справі.
Віталік зблід і зник так швидко, наче розчинився. Більше ми про нього не чули. Кажуть, він поїхав до якогось села, де остаточно опустився.
Минуло п’ять років.
Осінь знову розфарбувала місто золотом. Я стояла біля тієї самої лікарні, де двадцять п’ять років тому почалася ця історія. Тільки тепер не було дощу. Світило м’яке сонце.
З дверей вийшов високий гарний чоловік – чоловік Ані, мій зять. Він сяяв від щастя, тримаючи в руках величезний букет білих троянд. Слідом вийшла Ганна. У красивому бежевому пальті з дорогоцінним конвертом на руках.
Я підійшла до них, ледве стримуючи сльози щастя.
– Ну, показуйте! – мій голос тремтів.
Ганна відкинула мереживний куточок. Малюк спав, смішно прицмокуючи губами.
– Хлопчик? – Запитала я, хоча знала відповідь.
– Хлопчик, – усміхнулася Ганна. – 3800, 54 сантиметри. Богатир.
– Як назвете?
Ганна перезирнулась із чоловіком і подивилася на мене серйозними, мудрими очима.
– Андрієм.
Я завмерла.
– Аню… Ти впевнена? Після всього…
– Мамо, – вона поправила ковдру синові. – Я давно його вибачила. Ненависть – це надто важкий тягар, щоб нести його у майбутнє. Мій батько був слабкою людиною, яка зробила страшну помилку.
– Але він дав мені життя, дав характер і, зрештою, дав можливість побудувати це майбутнє. Нехай ім’я Андрій очиститься. Мій син знатиме, що ми любимо його не тому, що він спадкоємець, а просто тому, що він є.
Ми йшли до машини алеєю, посипаною жовтим листям. Я дивилася на свою дочку, на онука і розуміла, що ми перемогли. Не тому, що отримали гроші чи заводи.
А тому, що зберегли у собі людяність. Життя розставило все по місцях. Той, хто вимагав спадкоємця заради гордині, втратив усе. А та, яку назвали непотрібною, стала головою роду.
Коло замкнулося. І в цьому колі тепер було лише кохання.
Підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації! Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
