– Ти ж і так у декреті сидиш! Навіщо тобі відпочинок? – чоловік здивовано почухав потилицю

Я скакала з одного декрету в інший, роблячи невелику перерву. Через п’ять років у нас вже було двоє дітей.

Як тільки я надумала виходити на роботу, знову дізналася про те, що в положенні третім. Моя мати, Поліна Вікторівна, заохала, дізнавшись про те, що я зважилася ще на одну дитину.

– Навіщо вам стільки? Ви нічого про захист не чули? – обурено спитала вона.
– Мамо, якщо Бог дає, та й Мишко не проти, то чому б і ні, – з байдужістю відповіла я.

– Чоловік тобі золотий дістався, – осудливо посміхнулася мати. – Тільки з дітьми й сидиш. Як би тобі потім самій не пошкодувати, що ти від Михайла залежиш.

Замість відповіді, я закотила очі, показуючи, що мені не цікаво розмовляти на цю тему.

Новину про третього онука свекруха сприйняла набагато болючіше. Вона почала відчитувати сина за легковажність і податливість.

– Куди третього? Тобі тридцять всього, а вже сивина з’явилася, – з жалем промовила вона.
– Це не від цього, – відмахнувся я, не бажаючи слухати подальшого голосіння матері.

Проте, мати не відставала. Вона продовжувала застерігати мене, як важко буде тягнути на собі всю родину.

– Ще й у відпустку її потягнеш? – заздалегідь засудила мене мати. – А вона ж не працює. У декреті й так сидить удома і, у вус не дме!

Я нічого не відповів матері, проте її слова змусили мене замислитись.

Ми ще раз обговорили все і вирішили, що третій дитині бути, тим більше, що я, після двох синів, хотів доньку.

Середина терміну випала на відпустку чоловіка, яку ми планували ще пів року тому.
– Я з мамою домовилася, що ми залишимо їй на тиждень дітей, – повідомила я чоловікові.

– Навіщо їх залишати? – Чоловік здивовано глянув на мене.

– Ну як же? Ти забув? У тебе скоро відпустка, і ми зібралися їхати на відпочинок, – лукаво посміхнувшись, нагадала я.

Михайло перевів на мене погляд і мимоволі посміхнувся. Здавалося, він збирався приголомшити мене неприємною звісткою.

– Ти й так у декреті сидиш. Навіщо тобі відпочинок?

– Ну як же? Ми ж домовлялися, та й дітьми займатися теж нелегка справа, – образливо відповіла я, починаючи злитися на чоловіка.

– Було б тяжко, ти б стільки не приводила, – на обличчі Михайла з’явилася хитра посмішка.

– У сенсі? Ти ж сам на кожну дитину погоджувався, а тепер кажеш так, ніби це тільки я їх привела, – обурено сказала я.

– Я нічого і не кажу, але вважаю, що відпочивати має той, хто працює. Хіба це не так? – примружився Михайло.

– На твою думку, я вдома просто відпочиваю? – моє обличчя стало червоним від гніву.
– Ну точно не так вже й гаруєш, як я, – сухо відповів чоловік. – Що у нас там сьогодні на вечерю?

– Нічого нема. Я ж ледар, і нічого не роблю, – я ображено надула губи й, схопивши каструлю з борщем, вилила вміст у раковину.

– Божевільна! – Михайло розлючено покрутив пальцем біля скроні. – Тобі точно на роботу треба! Тоді б ти такою фігнею не займалася!

Я нічого не відповіла чоловікові. Я залишила немиту каструлю в раковині, та пішла до дітей.

Щоб не залишати їх голодними, я замовила їм доставлення їжі. Михайлу теж нічого не залишалося, як наслідувати мій приклад.

У глибині душі я сподівалася, що чоловік оцінить усі старання та перепросить за свої слова. Однак його, здавалося, все влаштовувало. Він просто купував собі готову їжу у магазині.

Через три дні мовчання я помітила, що Михайло почав збирати валізу у відпустку. Мене він, як і раніше, з собою не кликав. Мені стало цікаво, невже чоловік поїде у відпустку один.

Щоб це з’ясувати, я вирішила підлеститися до Михайла. Я, ніби ненароком, заговорила з ним і перевела розмову на валізу.

– З ким ти зібрався у відпустку?
– З мамою, – коротко відповів чоловік.

– Вона ж на пенсії сидить, – з подивом промовила я. – Ти ж сам казав, що відпочивати має той, хто працює.

По тому, як забігали Михайлові очі, я зрозуміла, що спіймала його на брехні.
– Ще й власним коштом везеш? – насупилась я.

– Ні, вона сама оплачує, – відповів чоловік, але за його тремтячим голосом було очевидно, що він бреше.

– Так, ну так, – скривила обличчя я і закотила очі. – Я прямо зараз візьму і подзвоню Наталії Іванівні.
– Дзвони, – нерішуче відповів Михайло.

Проте, щойно чоловік побачив, що я тягнуся до телефону, почав нервувати.
– Добре, так! Ти маєш рацію! Я оплачую і свій, і її відпочинок, – повинився переді мною Михайло.

– Чому вона, а не я? – З образою запитала я. – Стривай! Я сама відповім… Наталя Іванівна підкинула тобі цю ідею через моє третє цікаве положення?

– Ну типу того, – чоловік похмуро опустив голову.
– Дзвони та відмовляй їй! – Наказним тоном промовила я. – Я поїду замість неї!

По тому, як Михайло став соватися на дивані, я зрозуміла, що повернути назад нічого вже не можна.

– Чудово! – мало не плачучи, сплеснула руками я. – Раз на те пішло, харчуватись ти теж будеш у неї. Вона ж тобі нехай і пере тепер!

– Катерино, та тобі все одно засмагати не рекомендується, – ледве чутно промовив Михайло.
– Це хто так вирішив? Наталя Іванівна? Та ну тебе! – махнула я рукою, та вийшла з кімнати.

До самого від’їзду чоловіка я з ним не розмовляла, не варила йому і не прала речі.

З відпустки Михайло дзвонив щодня, але я не відповідала йому. Тільки старший син зрідка кілька хвилин виділяв на батька.

Повернувшись додому, чоловік привіз подарунки своїм дітям та пообіцяв мені відвезти мене на всі новорічні свята відпочивати.

Я ще близько тижня ображалася на чоловіка, а потім стала поступово відходити.

Щоб улестити мене, Михайло робив мені коштовні подарунки: квіти, золото та сертифікати до салону краси. Мене це все звісно тішило, але неприємний осад від вчинку чоловіка, залишився.

Я собі дала обіцянку, коли підростуть діти, я йому обов’язково помстюся – гайну на відпочинок зі своєю мамою! Нехай і він на собі відчує всі “принади” такого вчинку! Ви зі мною згодні?