– Біжімо швидше! А то твої тітки все собі захоплять! – Мама впевнено тягла Олю за руку, вони удвох мчали в метро по перону.
Оля волочилася слідом.
– Навіщо? Не потрібна мені спадщина… – бурчала вона, спотикаючись на кожному кроці.
– Не треба їй! – мама застигла на місці. – Не треба? Вся у батька! Тому теж нічого не потрібно було! Коли бабуся твоя донькам машини купувала, батько твій від грошей відмовлявся. Він же чоловік! Він сам заробить! І що? Багато заробив? Зупинку серця в сорок років… Ворушись!
Без батька було нестерпно. Не в матеріальному плані. Мама чудово заробляє, і Оля вже виходить на підробітки, коли є час, хоч мама наполягає, щоб вона зосередилася тільки на навчанні. З грошима у них все гаразд. А ось такого порозуміння, як із батьком, в Олі ні з ким не було.
– Спадщина ж не залежить від того, хто першим прибіжить до бабусі! – сказала Оля, коли вони перетинали невеликий парк.
Пішов дощ. Мама дістала парасольки та вручила одну із них Олі.
– Ще і як залежить! – Прокричала мама, побігши вперед. – Ну, скільки тебе чекати? Чого ти там плетешся, як черепаха? Бабусю твою з реанімації сьогодні перевели в палату, часу у нас в обріз!
Оля, забруднивши черевики, маму наздогнала вже біля лікарні.
– Як залежить? Спадкоємці є спадкоємці, на прийняття спадщини дають пів року, а бабуся, якщо ти пам’ятаєш, ще жива … – сказала Оля.
– Ти що думаєш, а що, як зараз тітки твої її візьмуть під білі рученята, заберуть із лікарні та відвезуть до нотаріуса, і одразу на себе все переоформлять? – менторським тоном запитала мама.
– Як? Якщо вона не встає і не розуміє нічого… Який нотаріус піде на це?
– Погано ти знаєш життя та своїх родичів! – відповіла мама, складаючи парасольку на ґанку лікарні.
Оля почувала себе, як не у своїй тарілці. Ці багаторічні перегони з тітоньками – не для неї. У мами по боротьбі з ріднею чорний пояс, а Оля дівчинка сором’язлива, вона старшим слова впоперек сказати не може, не те, що якісь квартири відбирати.
Тиждень тому її здорова бабуся, яка ні на що не скаржилася та часто проходила обстеження, перенесла інс.ульт. Її забрали в реан.імацію.
А сьогодні мамина знайома, яка працює в цій же лікарні, зателефонувала і сказала, що Валентину Михайлівну скоро переведуть у звичайну палату, але надії на її одужання немає.
За пів години після розмови з особистим інформатором, коли Оля з мамою вже мчали до метро, зателефонував і лікар, сказав, що бабусю скоро можна буде забрати.
– Не біжи так, мамо, напевно ми перші … – захекалася Оля.
– Ага, – посміхнулася мама.
Як завжди, мама мала рацію. Коли вони увійшли в палату до бабусі, там уже яблуку не було де впасти – обидві тітки, Віра і Марина, зі своїми дітьми. Вся рідня у зборі!
Усі озирнулися. Оля несміливо помахала двоюрідним братам, які посміхнулися їй у відповідь і були відразу нагороджені злісними поглядами від своїх мам.
Тітка Марина вишкірилася:
– Вас ми зовсім і не чекали. Що ви тут робите?
– Оля бабусю хотіла відвідати, – відповіла Тамара.
– Провідати? Чи приїхали сюди, щоб відвезти її до нотаріуса? – посміхнулася Марина.
– Швидше проконтролювати, щоб її туди хтось інший не відвіз, – не залишилася в боргу Тамара.
– Та як ти… Ми взагалі її дочки, а вам має бути соромно за спадщиною з’являтися, яка навіть не ваша! – Почала розмову Віра.
– Як не наша? Ось – законна онучка, – Тамара підштовхнула Олю.
– Онуки – не спадкоємці, – сказала Марина.
– Спадкоємці, якщо їхніх батьків уже нема. Відсуньтеся, пропустіть Олю до бабусі.
Всім довелося розступитись. Оля підійшла до бабусі, яка не спала, лежала з відкритими, але абсолютно байдужими очима і взяла її за руку. Бабуся стрепенулась, перевела погляд на Олю, але навряд чи зрозуміла, хто перед нею.
– Ось! Мама навіть її не впізнає! – крикнула Марина.
– Можна подумати, що вас впізнає! – сказала у відповідь Тамара. – Що ми сперечаємося? У неї три квартири. Продаємо – і на трьох ділимо.
– Щас! – гаркнула Віра. – По справедливості, більшу частину – мені, у мене двоє дітей. Все інше – Марині. А Оля взагалі онука, їй не належить.
– Як це – більшу частину тобі? – примружилася Марина.
– Мамо, бабуся жива… – тремтячим голосом промовив син Марини.
Вона поглядом зупинила його.
– Знаю, синочку, але твоя бабуся навряд чи проживе довго, тому з усім треба розібратися зараз, щоб потім тяганини не було, і ми могли спокійно її поховати.
Від її безпринципного “спокійно поховати” навіть Тамарі стало ніяково. Що казати про Олю.
Розійшлися вони не скоро, коли лікар усіх ледь не за комір витяг. Сперечалися, сперечалися і знову сперечалися, кому і скільки має дістатись.
До якогось єдиного рішення так і не дійшли. Через чотири дні забрали бабусю до неї додому, здали дві інші її квартири й на ці гроші винайняли доглядальницю, а самі, хоч би тут змогли домовитися, чергували в неї по черзі.
– Є в мене знайомий нотаріус… – сказала Тамара, задумливо дивлячись на колишню свекруху, коли була їхня черга її відвідувати.
– Мамо! – Вигукнула Оля, – ми не підроблятимемо заповіт!
– Чому ні?
– Хоча б тому, що тебе за ґрати відправлять за це, – нагадала Оля про наслідки.
– Тут так, ризик є.
Іноді всі приїжджали одного дня, щоб знову посперечатися на тему “кому потрібніше”. Тоді Оля сиділа в кімнаті бабусі й тихенько плакала, зрідка до неї приєднувався старший із братів – Максим.
– Мами наші, як з глузду з’їхали … – він прикрив за собою двері. – Чому не можна чесно поділитися?
– Вони навіть думки не припускають, що бабуся ще прийде до тями, – шморгнувши носом, пробурмотіла Оля. – Я сумую за нею. Як і за татом. А їм ніби байдуже.
Саме на кухні полетіли тарілки.
– Так, бабуся класна у нас, – усміхнувся Максим.
Можливо, це було диво, але бабуся пішла на поправку. Почала сама їсти, вставати з ліжка, а потім і погляд її змінився, став більш осмисленим, вона вже не дивилася на всіх, як на картинки, що миготіли, вона їх згадувала, впізнавала, навіть жартувала.
– Міцна бабуся, – зауважила мама, коли вони з Олею повернулися від неї.
– Ти ж не хочеш сказати, що шкодуєш, що вона вижила? – З панікою в голосі запитала Оля, – Мамо …
– Не вигадуй! – відмахнулася мама. – Нехай живе до ста років. Видерлася – чудово, я тільки привітати її можу, хороше здоров’я в такому віці. А спадщину й пізніше отримати можна… Ну, не буде в тебе у двадцять своєї квартири, то буде в тридцять.
– Мамо, – докірливо сказала Оля.
Бабуся прожила ще сім років. Власними силами, вона відразу відмовилася від доглядальниці й нікого не просила їй готувати чи прибирати. Все сама. Оля зазирала до неї, приносила пряники, згадувала батька.
– Напевно, не всіх дітей я змогла добре виховати … – журилася бабуся, – Але ти прямо, як твій батько, він теж був таким добрим.
– Бабусю, ти про що?
– Я стільки почула, коли тут лежала… Стільки нового дізналася і про себе, і про своїх дочок…
– Ти що… чула, про що ми говорили?
– Угу, – і надалі вона до цієї розмови не поверталася.
А коли дісталися заповіту, то всі спадкоємці теж дізналися багато нового про себе. Майже все, що нажила Валентина, пішло на благодійність. Але два імені в заповіті все ж таки були – це імена Олі та Максима.
– Ти могла отримати втричі більше! – Мама, навіть через рік, ніяк не заспокоювалася.
– Але й це непогано, – відповіла Оля. – Здам на права – куплю машину. Ні. Краще це буде перший внесок на квартиру.
– Але в тебе вже була б квартира, якби твоя бабуся з глузду не з’їхала на старості років!
– Вона не з’їхала … – сказала Оля. – Мамо, я розумію, що ти це робила заради мене, але повір – я ні про що не шкодую.
– Потрібно було менше сваритися, та ділити спадок за життя бабусі, а більше дбати про неї – й було б вам щастя у вигляді спадку. Самі винні, а звинувачуєте бабусю.
Мати слухала мовчки претензії дочки, тільки вираз обличчя її мінявся. Чи погоджувалася, чи думала про щось своє, – невідомо. Але, як кажуть, – після чубанини кулаками не махають! Що є, – те і маємо…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила бабуся, чи перегнула палицю? Буде цікаво прочитати вашу думку в коментарях!
