— А ось тут би шафа від нашої стінки стала, — мрійливо протягнула Маргарита Аркадіївна, окидаючи поглядом вітальню. — Треба тільки крісло прибрати, воно все одно незручне. Або куди ти його подінеш, Женечко?
Євгенія кліпнула очима. Вона не одразу зрозуміла, що ця жінка — не декоратор з телепередачі, а її свекруха. І що «тут» — це її, Женіна, квартира. Квартира, куплена за її гроші. За двадцять вісім років накопичень, фрилансу, нескінченних проєктів, економії на каві й на собі.
— Мабуть, на голову собі вдягну, — повільно відповіла вона й підвелася з дивана. — Я не зрозуміла. Ви що, переїжджаєте?
— Та ми ж тільки обговорюємо, — з посмішкою, в якій було більше перемоги, ніж тепла, відповіла Маргарита Аркадіївна. — Ми з батьком Дениса просто… ну, подивилися. А що? Простора квартира, дизайнерський ремонт. В орендованій нам незручно, а у Павла після тієї його дурної аварії борги — не розрахуватись. Та й ти розумієш… сім’я є сім’я.
Слово сім’я свекруха вимовила так, ніби Євгенія до цієї категорії автоматично не входила.
— Ти ж розумниця, Женечко, у тебе є свій дохід, ти не пропадеш. А ми старенькі… Де нам по орендованих кутках тинятись?
— Вам же по шістдесят п’ять, — чітко сказала Євгенія. — Це навіть не пенсіонери, це… активне довголіття. Он, кросворди розгадуєте, на дачу їздите. До чого тут моя квартира?
Маргарита Аркадіївна прикусила губу, образливо стиснула рот і витягла свою коронну зброю.
— Я, між іншим, народила тобі такого чоловіка. І, якщо вже на те пішло, саме він тебе підтримував, коли ти по лікарнях моталася зі своєю цією анемією. А тепер, коли його брат у біді — ти відвертаєшся?
— Коли його брат влетів у стовп на батьковій машині з чужою дружиною на пасажирському сидінні, — Євгенія насилу стримувала голос, — чомусь ніхто мені не дзвонив спитати, а чи не перебратись нам до вас, Женечко, поки Павло злизує свої моральні й кредитні рани.
— Женю, — озвався Денис. До цього він сидів на кухні, роблячи вигляд, що працює. — Ми ж просто обговорюємо. Батьки не претендують.
Євгенія підійшла до дверей і тихо сказала:
— Поки ви обговорюєте — я живу. У своїй квартирі. Яку ви, схоже, хочете перетворити на гуртожиток імені великомученика Павла. Не вийде.
Тільки б не закричати, — подумала вона, видихнула і пішла в спальню.
Вони з Денисом не розмовляли три дні. Тобто, як не розмовляли — він підходив, казав щось типу: Тобі щось купити в магазині? або Ти не забула, що в суботу у мами день народження? Вона мовчки кивала або удавала, що не чує. Але у квартирі зависла в’язка, липка тиша. Не та, спокійна, а та, де в кожній стіні ховається образа.
У суботу все сталось.
— Женю, — Денис дивився у вікно, ніби хотів вистрибнути. — Я розумію, що тобі важко. Але в батьків немає іншого виходу. Кредит повісили на батька. Квартиру вже виставили. Вони через місяць залишаться на вулиці. А ти…
— Я що?
— Ну ти ж знаєш, ти сильна. Ти знайдеш, куди подітись. Ми можемо і в орендовану на пару місяців. А потім щось придумаємо.
Вона спершу хотіла вдарити його сковорідкою. Потім — обійняти. Але врешті просто спитала:
— Тобто я маю піти зі свого дому. Бо твої батьки вкотре не впорались зі своїми дітьми?
— Це не так. Ми просто… у тебе більше можливостей.
— У мене більше мізків. Я їх не розмазувала по бабах в чужих машинах, як твій брат. І не дозволяла дружині влаштовувати заселення без узгодження з власником, — злобно усміхнулась Євгенія. — Знаєш, Денисе, хочеш — підкажу, як буде краще?
— Як?
— Збирай речі. І йди разом з ними.
Він завмер. Вперше. За весь час їхнього спільного життя — завмер, не знаючи, що сказати. І вона побачила в його обличчі не чоловіка. Не захисника. Не рідну людину. Вона побачила чиюсь тінь.
— Я не піду, — видихнув він. — Це теж мій дім.
— Куплений на мої гроші.
— Але ж ми родина, Женю. Хіба родина — це не про жертви?
— Жертва — це коли тебе просять. А не ставлять перед фактом. Знаєш, у чому різниця між жертвою і дурепою? У першої є вибір.
Вона не кричала. Не плакала. Просто дістала валізу — його валізу — і поставила в коридор.
— Ти можеш йти куди хочеш. Зняти однокімнатну, поселитись у мами. Хоч на голові в брата спати. А це — мій дім. І він лишається моїм. І ти, і твоя велика матуся з її комодом можете забути сюди дорогу.
Він вийшов. Без речей. З очима, як у побитого собаки. І на прощання сказав:
— Ти ще пошкодуєш. Ніхто не живе один вічно.
А вона дивилася йому вслід і думала: Я не одна. Я з собою. А от ти — сам не знаєш, з ким ти.
Увечері у двері подзвонили. Женя відчинила — на порозі стояла Свєтка.
— Ти чого така? — подруга протиснулась усередину, обійняла її однією рукою. — Ти ж мені тільки минулого тижня сказала: Свєта, ну він не такий уже й поганий. А тепер?
Євгенія взяла келих, налила собі вина.
— А тепер він такий, як його мама. З комодом і планами на мою спальню.
Свєтка пирснула.
— Ну ти ж знала, що в нього мати — фурія. Навіщо ти з ним зв’язалась?
— Він мені здавався… адекватним.
— Здавався — ключове слово. Женю, може, гайнемо на південь? Все одно тепер у тебе відпустка … примусова.
— Знаєш, я нікуди не поїду. Я сидітиму тут. У своїй квартирі. З келихом. І коли приїде її комод — я його викину з балкона. Особисто. З третього поверху.
Свєта засміялась, потім раптом замовкла.
— А якщо він повернеться?
Женя подивилась на вино в келиху. Повільно прокрутила в голові весь цей тиждень.
— Тоді… я куплю дриль. І вріжу замок з кодом. Який знаю тільки я.
У суботу, рівно о десятій ранку, коли Женя тільки-но поставила чайник і подумки налаштовувалась на день без чоловіків, родичів і їхніх меблевих фантазій, у двері подзвонили.
Кур’єр з «Цитруса», мабуть, — подумала вона, згадавши про блендер.
Відчинила. І застигла.
На порозі стояла Маргарита Аркадіївна. З валізою. За її спиною маячив Павло — брат Дениса. Худий, у спортивках, з обличчям, яке водночас виражало страждання і надію на халяву. А поряд з ним — їхній батько, той самий Павло Павлович, невисокий, лисуватий, із виглядом пенсіонера, якого життя дістало ще у 1987-му.
— Доброго ранку, — сказала свекруха, ніби вони домовлялись на чай. — Ми ненадовго. Всього на пару місяців. Поки квартира продається.
Євгенія нічого не відповіла. Бо слів не було. Зовсім.
— Женечко, — втрутився Павло Павлович, — ти нас вибач, ситуація… ну, не в нашій владі. Ми з тіткою твоєї свекрухи домовились, вона потім нас впустить, але зараз там ремонт. А Денис казав, ти не проти, щоб ми пожили тут.
— Денис? — Женя нарешті отямилась. — Казав? Це він казав до чи після того, як я виставила його за двері?
— Ви посварились? — скорботно спитала Маргарита Аркадіївна, вже переступаючи поріг. — Ну як же так. Ми тільки мирно хочемо вирішити. Женя, ти не ображайся. Ми ж свої люди.
Свої люди в чужій квартирі, — майнуло в голові.
Павло тим часом почав затягувати валізу. Від нього тхнуло сигаретами та торішнім автосервісом.
— Павлик, не тягни через поріг, — зойкнула Маргарита Аркадіївна. — Це погана прикмета.
— Прикмета — це коли вас у квартиру впускають, а не коли ви влаштовуєте окупацію, — тихо сказала Женя, але ніхто не слухав.
Вони зайшли. Розташувалися. Павло гепнувся на диван, поставив ноги на кавовий столик. Павло Павлович обережно оглянув балкон і спитав:
— Тут можна курити?
— Тут можна мовчати, — відрізала Женя. — І швидко йти.
Свекруха вже облаштувалась на кухні. Дістала з сумки банку домашніх солоних огірків, пакет гречки й формочки для випічки.
— Ось, я привезла дещо з дому, щоб тобі не клопотатись. Житимемо разом — треба ж по-людськи. Я люблю порядок. І в мене, між іншим, легка рука. Все росте!
— Це ви про картоплю у ванній? — не стрималась Женя. — Чи про кактус у каструлі? Я пам’ятаю.
— Женю, давай без сарказму. Зараз усім важко. Але ви з Денисом маєте триматись разом. Я мати. Мені не байдуже.
— Вам було не байдуже, коли ви щонеділі нав’язували нам борщ, хоча я просила не приходити. Вам було не байдуже, коли ви пропонували мені змінити роботу, бо «вчителям стабільніше». І вам точно не байдуже, коли ви приїхали в мій дім, без попередження, з валізами. Це називається вторгнення, Маргарито Аркадіївно. У війну зі мною граєте?
Тут втрутився Павло:
— Женю, ну ти ж знаєш… Нам поки нікуди. Брат казав, ти людина з розумінням.
— Брат помилявся. І ти теж.
Женя дістала телефон і набрала Дениса. Він відповів на третій гудок.
— Привіт. Я зараз не можу, нарада…
— Ясно. Нарада. А в мене тут твоя родина. З валізами. І твій брат, і твоя мама, і твій батько. Ти їм сказав, що я не проти?
Пауза. Довга. Мовчання тяглось, як жуйка до підошви.
— Я думав, ви домовитесь. Ти ж не жорстока. У тебе велике серце…
— Угу. А тепер там велика діра. Все. Ти вільний. І від мене, і від цієї квартири. Удачі на новому місці. Тільки не забудь — у твоєї мами легка рука. Особливо на чужі полички.
І кинула слухавку.
До вечора Маргарита Аркадіївна вже почувалась як вдома.
— Женю, ми тут подумали. Можна ми в спальні поживемо? А ти поки що в залі?
— Ні.
— Ну ти одна, а нас троє.
— Саме так. Троє на одного — це саме те, про що я мріяла все життя. Але — ні.
— Ти занадто егоїстична, — сказала вона. — Жінці важливо бути м’якою.
— А чоловіку — знімати житло, якщо він дорослий. Або одружитися з жінкою з квартирою, як мій чоловік.
— Ти зажралась, — огризнулась свекруха. — У твоєму віці люди самі не живуть.
— А ви у своєму — живете за чужий рахунок. Кумедно, правда?
У понеділок вранці Женя поїхала на роботу з єдиною думкою: вижити їх усіх, поки не пізно.
І тут сталось диво.
На ресепшені її зупинила охоронниця Ніна Іванівна.
— Женю, до тебе приходив молодий чоловік. Сказав — з житлової комісії. Хотів номер телефону. Я не дала.
— З якої комісії?
— Та чорт його знає. Але симпатичний такий. І з рюкзачком. А в рюкзаку — комодик! Пластмасовий! Уявляєш?
Євгенія не одразу зрозуміла. Потім дійшло.
Комод.
Пластмасовий.
Маргарита Аркадіївна.
Це був знак.
Того ж вечора вона пішла до сусідки знизу — Ольги Петрівни, вічно незадоволеної пенсіонерки.
— Ольго Петрівно, у мене до вас прохання. Якщо почуєте крики, шум, запах борщу — викликайте дільничного. У мене вторгнення.
— Вторгнення?
— Родичі колишнього чоловіка. Вони хочуть тут оселитись.
— Сволоти, — кивнула та. — Я допоможу.
Наступного ранку Женя викликала дільничного.
І приїхала з ним. До себе додому.
— Доброго дня, — сказав лейтенант із виглядом змученого двірника. — Є заява, що ви незаконно проживаєте у квартирі.
— Як це — незаконно? — зойкнула свекруха.
— Ви власниця? — спитав він, дивлячись у папери.
— Ні… Але… Це ж моя невістка!
— Вже колишня, — сказала Женя. — Ось документи.
Маргарита Аркадіївна зблідла.
Павло заховався у ванній.
Павло Павлович гикнув.
Лейтенант кивнув.
— У вас година на збори. Або оформляємо як самозахоплення житлової площі.
Через півтори години вони пішли. Мовчки. Без прощань.
На прощання Маргарита Аркадіївна кинула:
— Ти ще зрозумієш, як тобі самотньо.
Женя зачинила двері. Сіла на підлогу. І засміялась.
Самотньо — це жити з тими, хто тебе не чує. А зараз тут — тиша. І чайник кипить тільки тоді, коли я цього хочу.
Вона встала. Зайшла в кімнату.
І тільки тоді помітила: в кутку стояв комод. Маленький. Пластмасовий. Дитячий.
З запискою:
Щоб ти пам’ятала: ми ще повернемося. З любов’ю, М.А.
Минув тиждень.
Квартира стояла чиста, як хірургічний кабінет після дезінфекції. Женя навчилась зачиняти двері з внутрішнім задоволенням. Ввечері пила чай у тиші, без Павла на дивані й без запаху варених потрухів у каструлі.
Іноді вона ловила себе на тому, що прислухається до сходової клітки. Особливо суботами. Сусіди шепотілися, що свекруха оселилась у якоїсь двоюрідної сестри в Голосієві. Там був балкон без склопакетів і кішка з божевільним поглядом.
Комод вона не викинула. Поставила в комірці. Бо… ну, хай буде. Символ.
У суботу, рівно о сьомій вечора, коли Женя мила келихи (просто так, для порядку), пролунав дзвінок у двері.
Тільки не вони. Тільки не знову з судом, ополониками й новим «тимчасовим» родичем, — подумала вона й пішла відчиняти.
На порозі стояв Денис. У нових джинсах, з букетом хризантем — ніби на похорон. За його спиною — його мати. У пальті з хутряним коміром. Обличчя натягнуте, як у людини, яку силоміць притягли на прийом до психіатра.
А поруч із нею — вона.
Блондинка. З округлим животом і віями, як у ляльки. В руках — каструля. За запахом — борщ.
Женя видихнула.
— Нове шоу? Чи ти вирішив «познайомити»?
— Женю, — почав Денис, — це Оля. Ми з нею… ну, разом. І вона чекає…
— Що — так швидко? — усміхнулась вона. — І місяця не минуло з твого урочистого вигнання.
— Ми познайомилися давно, — втрутилась Оля, — ще до того. Просто не було відповідного моменту все розповісти.
— О, ну раз момент настав, то розповідайте. Все. До останнього сірника.
Маргарита Аркадіївна мовчала. Обличчя — цеглина. Тільки губи смикались.
Денис почухав потилицю:
— Ми з Олею разом із минулого листопада. Але я не хотів руйнувати шлюб… Я думав, у нас з тобою ще може бути… Але потім ти… Ну, коли ти вигнала мене, стало ясно, що… все.
— Я тебе не вигнала. Я себе врятувала. А тепер — чого ви хочете?
— Ми хочемо… — почав він, — продати квартиру.
Тиша.
Потім Женя розсміялась. Так, як сміються в обличчя шахраям на вокзалі.
— Квартиру? Оцю? Мою? Продати?
— Але ж вона була оформлена на нас обох… — протягнув він. — Ми ж у шлюбі купували.
— А потім розлучилися. І я викупила твою частку. Переказ з картки — пам’ятаєш? І розписка є. Можеш спитати в нотаріуса. Або у своєї нової подруги. Може, в неї юридична освіта?
Оля прикусила губу.
— Ми думали, ти… по-людськи… поділишся.
— Звичайно, — сказала Женя. — Ось ложка. Ось миска. Поділюся борщем.
Вона обережно взяла каструлю з рук Олі, пройшла в коридор і поставила її на килимок ззовні. Зачинила двері. Замкнула на два замки.
З-за дверей долинув голос свекрухи:
— Женю, ти пошкодуєш! Коли прийде старість — ти будеш сама!
— Краще сама, ніж з вами. І з вашим борщем.
Через тиждень прийшла повістка до суду.
Оскарження угоди про викуп частки. Позивач: Денис Петров.
Женя сіла на кухні. Подумала. Відчинила комору.
Пластмасовий комод стояв, як пам’ятник безглуздю. Вона витягла записку:
Ми ще повернемося. З любов’ю, М.А.
— О, повернулися, — сказала Женя. — Але недовго вам тут тусуватись.
Вона дістала теку. Копії переказів. Розписка. Скриншоти листування. Фото Дениса з Олею ще з минулого року. Все було.
А потім подзвонила.
— Алло, Ларисо Валеріївно? Це Євгенія Котова. Пам’ятаєте, ви казали, що допоможете, якщо я раптом вирішу продати? Так. Настав момент. Але продати — не вам. А допомогти купити. Через вас. І бажано — завтра. Офіційно. В іпотеку. Хай банк поставить крапку.
Суд тривав двадцять хвилин.
Женя спокійно поклала всі документи на стіл. І сказала:
— Я вже продала квартиру. Вчора. Ось документи. Покупець — банк.
Суддя глянув на папери, потім на Дениса.
— Пане Петров, позов відхилено. Підстав для оскарження угоди немає. Вам би радіти, що з такою жінкою взагалі хтось жив.
Женя не усміхалась. Просто встала.
На виході Денис наздогнав її.
— Ти ж розумієш, ти нас усіх залишила без житла?
— Ні, Денисе. Ви самі себе залишили. Я просто зачинила двері. Ззовні.
Маргарита Аркадіївна стояла в коридорі суду. Мовчала. Побачила Женю — і відвернулась. Але тихо сказала:
— Ти перемогла. Тільки не радій. Ми ж були твоєю родиною.
Женя зупинилась.
— Були. Але родина — це не ті, хто ділить каструлю. А ті, хто ділить відповідальність.
І пішла.
Через три місяці вона жила в новій квартирі. Маленькій, але своїй. На стіні висіла поличка з написом «Не заходь без запрошення». У кутку — комод.
Той самий.
Вона залишила його. Як нагадування.
Деякі речі не можна забути. Але їх можна поставити в кут. І зачинити двері.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
