Маргарита Іванівна втратила свого чоловіка у п’ятдесят один рік. Перше та останнє кохання. Жили, сварилися, але ніколи не розлучалися.
Все разом: на городі, у лісі, на риболовлі та у відпустці. Пішов чоловік із життя тихо, вночі, поряд зі своєю Маргошею, як він її називав. Просто зупинилося серце.
Маргарита дуже переживала. Діти приїхали проводити батька в останню путь і поїхали, а вона залишилася сама зі своїм горем. Почала до церкви ходити у вихідні.
Поплаче, свічку поставить за мир душі, а горе не відпускає, душа болить. Сусідка запропонувала до церкви частіше ходити, більше жертвувати, більше молитися.
Сама там служить і її чоловік. Начебто й вірить Маргарита в бога, але не настільки. Та й від спілкування із цією сусідкою ще важче стає.
Перед сороковим днем наснився Маргариті її Микола.
– Заспівай мені пісню Маргошо, мою улюблену.
Маргарита заспівала уві сні.
– Добре як! У тебе талант. Сльози не лий, сиро мені від них, а коли сумно, просто співай. Мені так подобаються твої пісні.
– З сусідкою не товаришуй, не слухай її. Бог є, він єдиний, але кожен має свого. Вона з зиском до Бога йде, а треба з душею. Маргарита співала, а Микола йшов у далечінь.
Маргарита прокинулася від яскравого сонця, забула ввечері штори завісити. Добре, що сонце розбудило. Діти приїдуть, люди прийдуть, настав час готувати обід поминальний.
Сусідка крикнула у відчинене вікно, покликала до церкви. Маргарита відмовилася, справ багато, прийдуть, приїдуть люди, родичі та просто знайомі на поминки.
Що тут розпочалося! Виявляється, все не так, не правильно Маргарита робить. Довелося зачинити вікно, сусідка пішла.
Дочка із сім’єю приїхала, син із дружиною. Допомогли готувати на стіл. Усі разом на цвинтар сходили до церкви. Пом’янули, як слід, народу багато було. Маргарита намагалася не плакати, але іноді доводилося скидати сльозу.
Усі роз’їхалися, діти навіть на ніч не лишилися, на роботу треба. Тиша. Маргарита вимила посуд, прибрала в хаті. Сліз не було, сиро від них Миколі. Співати теж не хотілося.
Прокинулася знову рано, знову сонце розбудило. На роботу треба йти. Так потяглися дні. Нудно, сумно. Сусідка набридала, але Маргарита пам’ятала слова чоловіка.
Пора картоплю копати. Подзвонила дітям, сподівалася на допомогу.
– Мамо, навіщо тобі стільки овочів? Віддай комусь, хай самі викопають. Нам ніколи, ми приїхати не зможемо.
Викопала сама, нікого на свій город не запустить. Надлишки продала. Сусідка впізнала і шум зчинила. Виявляється, все можна було віддати до церкви. Просто віддати.
Маргарита замислилась і згадала дещо. У сусідки городу немає, а восени їй завжди картоплю мішками везуть. Та й взагалі вона нічого не потребує. Ось як гарно живе.
Потім знову знадобилася допомога дітей. Паркан після зими завалився, поправити треба було, та й орати час. Начебто нічого складного, плуг стоїть у гаражі, все працює.
Відмовили. Приїжджати приїжджали, а як працювати, то це не для них. Попросила сина колеги, хлопчику шістнадцять років упорався, і паркан поправив, і зорав.
Потім ще раз до нього зверталася. Не безплатно. Та й дітей не раз просила, але відповідь від них завжди була одна.
Восени з’явилася сусідка. Картоплю треба віддавати! А ще можна і цибулю з іншими овочами. До церкви багато ходить незаможних, всім потрібна допомога.
– Та що ти до мене ходиш? У мене тільки для себе, все інше на продаж, уже й покупці є. Хочеш купити?
– Купити? А десятину від будь-якого доходу церкви? Не гріши! Віддай!
– А ти чим десятину свою віддаєш? У тебе город заріс, ні травинки, ні куща! Я б рада віддати, але не ледарям.
– Я…
Маргарита зачинила хвіртку, і подумала, що настав час великий паркан ставити, і з боку сусідки теж. Знову до дітей звернулася, знову відмову отримала. Вони її ще дивакуватою назвали, адже ніколи парканів не було в селі великих.
Не було, але вона перша. Сусіди з іншого боку вже давно обнесли ділянку парканом. Довелося все самій влаштовувати. Закупила, робітників найняла.
Більше й робити нічого, будинок у хорошому стані, лазня нова. Живи спокійно. Сусідка бурчала, паркан чималих грошей коштує, а вона навіть картоплі не дає.
Якось Маргарита поливала грядки й тихо наспівувала. Вона вже не плакала, вісім років минуло, як чоловіка не стало. Співала вона частіше, ніж сумувала. Паркан між ділянками був трохи більше метра.
– Маргарито? – З-за паркану з’явилася голова сусідки. Не того, з іншого боку. – Я давно тебе слухаю, ось тебе нам якраз і не вистачає. У тебе талант!
– Ми зібрали хор, а от із солістом так і не вирішили. Чи не хочеш спробувати? У тебе вийде, я впевнена. Репетиція сьогодні о сьомій. Прийдеш? Можеш просто подивитись, послухати. Я за тобою зайду.
– Добре.
…Маргарита вже понад три роки співала у хорі. Спочатку концерти у своєму селищі, потім по області. Їхній зовсім невеликий хор мав успіх. Маргарита співала, ніби її слухав Микола.
– Мамо, нам потрібна допомога, – зателефонувала дочка. – Ти ж знаєш, що в тебе перший правнук з’явився. Батьки молоді, повинні вчитися в інституті, у нас робота.
– Ти з онуками не допомагала, – вважай, що прогуляла усі свої обов’язки бабусі. Ти повинна приїхати, жити будеш із ними.
– Коли я була бабусею, я працювала. У канікули онуки були у нас, а потім самі не захотіли їздити, їм не цікаво в селі. Ви молодші за мене, впораєтеся. В мене концерти, гастролі.
– Які високі слова! Скільки тобі років, мамо? Які гастролі? Картоплю вирощуй. Тобі не соромно? Ти ж вдова!
– А немає в мене картоплі, і городу нема, один газон лишився. Мені багато не треба, ви жодного разу не допомогли!
– За великим парканом один газон?
– Якщо ти забула, то там ще й мій будинок. З парканом ви теж не допомогли.
– Тож ти тепер і відмовляєш? А якщо тобі буде погано? Кого покличеш?
– Нікого! Вам повідомлять. Мені час на репетицію. Буду вільна, заїду на правнука подивитися. А за вдову – окреме дякую. Пам’ятаю, а ось ви про живу матір та бабусю згадуєте, коли допомога вам потрібна.
Було прикро, але з піснею забула все. Незабаром новий концерт, і хай їм усім за шістдесят, але у них ще все попереду.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
