– Юлю, це тітка Наташа! – голос у слухавці дзвенів такою фальшивою радістю, що зводило зуби. – Ми через тиждень будемо у місті, треба деякі документи оформити. Поживемо в тебе, тиждень-другий, добре?
Юлія мало не похлинулася чаєм. Ось так, без «привіт», без «як справи», одразу – поживемо. Не «чи можна?», не «чи зручно?». Поживемо, – й крапка!
– Тітко Наташ, – Юлія намагалася, щоб голос звучав м’яко, – я рада тебе чути. Але про життя… Давай я краще допоможу вам готель підібрати? Зараз добрі варіанти є, недорого зовсім.
– Який ще готель? – Тітка хмикнула так, ніби племінниця зморозила несусвітну дурість. – Навіщо гроші викидати? У тебе ж трикімнатна від батька залишилася! Ціла трикімнатна квартира на одну особу!
Юлія заплющила очі. Починається.
– Це моя квартира, тітко!
– Твоя? – у голосі прорізалося щось гостре, неприємне. – А батько твій – він чий був? Не з нашої родини, чи що? Ми тобі не чужі люди, а ти нас у готель женеш, як собак якихось!
– Я нікого нікуди не жену. Просто у мене зупинитися не вийде.
– Це ще чому?
“Тому, що минулого разу ви моє життя перетворили на філію пекла”, – подумала Юлія, але вголос сказала інакше:
– Обставини, тітко Наташ. Не зможу вас прийняти.
– Обставини у неї! – Тітка вже не приховувала роздратування. – Три кімнати порожніх стоять, а в неї обставини! Батько твій, між іншим, сім’ю нашу ніколи за поріг не виставив би. А ти вся в матір пішла, така сама…
– Тітко…
– Що – тітко? Ми приїдемо в суботу, на обід. Максим та Павлик зі мною. Зустрінеш нас нормально.
– Я ж сказала – не зможу.
– Юлю! – Голос став жорстким, командним. – Це не обговорюється. У суботу будемо.
У слухавці запікали короткі гудки. Юлія поволі поклала телефон на стіл. Посиділа хвилину, дивлячись в одну крапку. Потім тяжко видихнула і відкинулася на спинку стільця.
Отак завжди. Два роки тому тітка Наташа вже «гостювала». З’явилися тоді вчотирьох, обіцяли на три дні – розтягнулося все на два тижні.
Юлія досі пам’ятала цей морок: Максим, тітчин чоловік, розвалювався на її дивані у вуличному взутті й клацав пультом до третьої ночі.
Павлик, їхній синок-переросток двадцяти трьох років, тягав їжу з холодильника і жодного разу не помив тарілку. Сама тітка Наташа царювала на кухні, критикуючи все – від фіранок до “неправильної” плитки.
А коли вони нарешті з’їхали, Юлія виявила пропалену оббивку крісла, розбиту полицю у ванній та якісь підозрілі плями на килимі у вітальні. Про гроші – жодного слова ніхто не сказав.
Ні на продукти, ні на комуналку, яка за два тижні набігла відчутно, – не дали й гривні. Просто зібрали сумки та поїхали, кинувши наостанок:
– Дякую, Юлю, ти справжня розумниця.
Юлія потерла скроні. Ні. Більше такого не буде. Нехай тітка хоч обкричиться про батька та сімейні цінності. Нехай приїжджає в суботу – двері залишаться зачиненими.
Вона потяглася до телефону та відкрила браузер. Потрібно знайти їм готель. Гарний, пристойний, комфортабельний. Скинути адресу та чітко пояснити: це все, чим вона готова допомогти.
А якщо не зрозуміють – то це вже не її проблема.
Два дні пройшли у блаженній тиші. Юлія працювала, гуляла вечорами, готувала вечерю на одну персону і майже переконала себе, що дзвінок тітки був страшним сном. Може, передумають. Може, знайдуть інших родичів, на яких можна сісти та звісити ноги.
Телефон задзвонив у четвер, ближче до вечора. На екрані висвітлилося «Тітка Наташа», і шлунок неприємно стиснувся.
– Юля, це я! – бадьорий голос увірвався у тишу квартири. – Ми завтра приїжджаємо, потяг о другій годині дня приходить. Ти нас зустрінь, і стіл накрий, з дороги поїсти треба по-людськи!
Юлія повільно сіла на край дивану. Пальці побіліли на корпусі телефону.
– Тітко Наташа, – вона говорила повільно, чітко, розділяючи кожне слово, – я вже сказала. Я вас не пущу у квартиру. Не приїжджайте до мене!
– Ой, та кинь ти! – Тітка реготнула, ніби почула невдалий жарт. – Що ти, як маленька, їй-богу. Не пущу, пущу… Ми вже купили квитки!
– Це ваші проблеми.
– Юля, ти чого? – у голосі промайнуло здивування, що швидко змінилося звичним натиском. – Ти родичка, чи хто? Повинна допомогти сім’ї, це святе!
– Я нікому нічого не винна!
– Ще і як винна! Батько твій, царство небесне…
– Тітко, вистачить про батька. Я сказала ні! Це моє останнє слово!
Тітка зітхнула – голосно, показово, ніби набиралася терпіння перед примхливою дитиною:
– Юлю, твоя думка тут нікого не хвилює, розумієш? Ми – сім’я! А ти тут характер показуєш, наче ми тобі недруги якісь. Завтра о другій, не забудь!
– Я ж говорю…
– Все, цілую, до зустрічі!
Гудки…
Юлія кілька секунд дивилася на згаслий екран. Усередині підіймалося щось гаряче, зле, що розпирало груди. Вона жбурнула телефон на диван і пішла по кімнаті – три кроки туди, три назад, як звір у клітці.
Значить, її думка нікого не турбує? Чудово! Просто чудово! Вона різко зупинилася.
– Тримайте кишеню ширше, дорога тітонько!
Юлія схопила телефон і знайшла контакт «Мама».
– Алло? Юлю? – Мамин голос був теплим, трохи здивованим. – Щось сталося?
– Мамо, привіт. Слухай, я хочу приїхати до тебе. Завтра. На тиждень, може, трохи більше.
Пауза.
– Завтра? Доню, ти ж тільки місяць тому була…
– Знаю. Але ж дуже потрібно. Я працюю віддалено, мені все одно, звідки. Приймеш?
Мама помовчала ще мить, і Юлія майже бачила, як вона хмуриться, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
– Звичайно, приїжджай. Я тобі завжди рада, ти ж знаєш. Але в тебе точно все гаразд?
– Так, мамо, все нормально. Просто скучила.
Вона скинула виклик і дозволила собі посміхнутися. Завтра до обіду тітка Наташа з родиною під’їде до замкнених дверей.
Можна скільки завгодно телефонувати, ломитися, скандалити на весь під’їзд – господині не буде вдома. І не в магазин вона вийшла, не до подружки заскочила. В іншому місті, – за триста кілометрів.
Юлія відкрила програму з квитками. Ранковий потяг, о шостій сорок п’ять. Ідеально. До того часу, як тітка дістанеться до під’їзду, вона вже питиме чай на маминій кухні.
У потязі Юлія слухала стукіт коліс і думала про те, яке обличчя буде у тітки перед замкненими дверима. Очі злипалися, голова гула, але на душі було спокійно.
Мама зустріла на пероні, міцно обняла, повезла додому. Нагодувала млинцями з сиром, напоїла чаєм і відправила спати.
– Потім поговоримо, – сказала вона, забираючи порожній кухоль. – Спочатку відпочинь.
Юлія провалилася в сон, ледь торкнувшись подушки.
Прокинулася вона від верескливої трелі телефону. Рука машинально намацала його на тумбочці, очі насилу сфокусувалися на екрані. «Тітка Наташа».
– Юлю! – Тітка репетувала так, що довелося відсунути слухавку від вуха. – Ми стоїмо під дверима вже двадцять хвилин! Чому не відчиняєш?
Юлія сіла на ліжку, потерла обличчя долонею. За вікном сідало сонце – проспала пів дня.
– Тому що мене там немає, – відповіла вона і не змогла стримати усмішки.
– Що означає немає? Де ти?
– В іншому місті!
Тиша. Потім – вибух:
– Ти знахабніла зовсім?! Знала, що ми приїдемо, і звалила? Як ти могла?
– Легко! Я попереджала, що вас не пущу? Ви не послухали!
– Та як ти смієш! – Тітка захлиналася від обурення. – У тебе ж, напевно, ключі у когось є! У сусідки там, у подруги! Подзвони, хай принесуть! Ми й без тебе поживемо, не малі!
Юлія завмерла. Оце номер. Оце нахабство.
– Тітко, ти серйозно зараз?
– Абсолютно! Ми з дороги втомилися, а ти тут цирк влаштовуєш!
– Я не збиралася жити з вами в одній квартирі. І тим більше – пускати вас туди без мене!
– Та ти!
Двері кімнати рипнули. На порозі стояла мама – халат, розпатлане волосся, примружені очі. Вона мовчки простягла руку, і Юлія, сама не розуміючи чому, віддала їй телефон.
– Наталю, – мамин голос був крижаним, – це Віра. Слухай мене уважно та не переривай.
З трубки долинуло щось невиразне, схоже на булькання.
– Юрій терпіти тебе не міг, – продовжила мати. – Усе життя терпіти не міг. І я знаю це краще, ніж будь-хто. То чому ти лізеш до його дочки? Що тобі від неї треба?
Юлія почула, як тітка намагається щось сказати, заїкається, збивається.
– От і добре, – відрізала мама. – Більше Юлі не дзвони. Ніколи! Їй є до кого звернутися за допомогою, і це точно не ти. Все, розмова закінчена.
Вона натиснула відбій та повернула телефон доньці. Юлія дивилася на матір так, наче бачила її вперше.
– Мамо… Ти… Я тебе такої ніколи не бачила.
Та пирхнула, поправила халат:
– Це батько твій мене навчив. Казав, з Наталкою тільки так і треба. Один раз гаркнеш як слід – потім роками не сунеться.
Вона раптом усміхнулася, і зморшки розбіглися промінчиками навколо очей:
– Працює й досі, уявляєш?
Юлія розреготалася – голосно, від душі, випускаючи всю напругу останніх днів. Мама підхопила сміх.
– Гаразд, – вона махнула рукою у бік кухні, – ходімо чай пити. Розкажеш, що там узагалі сталося.
І Юля розповіла все про нахабство “родичів”. Бувають же такі недолугі люди, – їх випихаєш у двері, а вони у вікно лізуть…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку!
