– Ти знову тринькаєш! – Вигукнула свекруха. – Ти втретє за місяць купуєш молоко! Ну як так можна, га?!
Вона тримала нещасний пакет молока, як доказ і сердито дивилася на мене.
– Валентино Петрівно, у будинку три людини, – сказала я, – і всі люблять молоко. Так що…
– Дурниці це все! – наїжачилась свекруха. – Ти просто марнотратка, от і все. Економно треба молоко витрачати, а ти!
Тут вона зазирнула в каструлю, де я варила кашу на сніданок.
– Пів пляшки туди вбухала! Ну як так можна, га? І після цього ти не марнотратка?!
Я вирішила не відповідати. Бо… Ну навіщо? Все одно марно.
Цього ранку мої останні чоботи, які я купила ще три роки тому на розпродажі, вирішили остаточно зі мною розпрощатися. Я йшла на роботу і раптом відчула, як холодна жижа проникає всередину та обволікає пальці.
Я зупинилася і побачила, що у мого правого чобота наполовину відвалилася підошва.
На щастя, взуттєвий магазин був поруч, і я пошкандибала туди. До речі, у мене досить велика ступня, знайти відповідне взуття складно.
Знаючи, що пробуду у взуттєвому казна-скільки часу, я зателефонувала на роботу, попросила колегу прикрити мене перед начальством і пішла шукати чоботи.
Відповідні коштували шість тисяч. На карті у мене було сім триста, залишки зарплати, яку я отримала вчора. Її левова частина, як і завжди, пішла на комуналку, продукти та всілякі засоби, без яких ніяк не обійтися.
Зрозуміло, я купила ці чоботи. Взувши їх, я відчула себе злочинницею і водночас людиною. Вперше за довгі роки.
Вдома на мене чекав справжнісінький розбір польотів. Дізнавшись про те, що я купила собі чоботи, Валентина Петрівна вигукнула:
– Ну от! От! Я ж казала, що вона махрова егоїстка! Тільки про себе й думає!
– Тобі все одно на рідних! – підхопив чоловік.
Не встигла я відповісти, як вони вже у два голоси заспівали про те, яка я невдячна. А коли я мимохідь помітила, що витратила, між іншим, свої гроші, свекруха так і злетіла.
– Свої гроші? – Закричала вона. – А нічого, що ти безплатно мешкаєш на моїй території?
– Ви самі запропонували нам із Борисом пожити у вас, доки…
– Ось саме що запропонувала! Я вам дала притулок, а ти гроші сімейні тринькаєш!
– Валентино Петрівно, – сказала я, – чоботи – це не марнотратство! Для мене зараз – це річ першої потреби!
– Ой-ой-ой! Подумаєш, потреба! – посміхнулася свекруха. – А що, розпродаж уже скасували? Чи обов’язково було такі дорогі чоботи купувати?
– Ось саме! – підтакнув Борис.
– Боря, – сказала я, – а підкажи-но, твій новий телефон за двадцятку – це не марнотратство? Що, за вісім тисяч телефонів уже нема у продажу?
– Це мені для роботи потрібно! – спалахнув чоловік.
– Для якої ще роботи, Борю? Ти вже пів року сидиш удома і нічого не робиш!
– Я фрілансер! – вигукнув Борис.
– Ти безробітний! – У тон йому відгукнулася я. – І живеш, по суті, лише на мою зарплату! Ви обидва живете на мою зарплату!
Валентина Петрівна ахнула так театрально і так закотила очі, що мені здалося, що зараз вона зомліє. Але ні, вона була міцнішою.
– Та як ти … Та як у тебе язик тільки повертається?! – Закричала вона. – Я тебе у свій дім прийняла! Годую, напуваю!
– За продукти я плачу, між іншим, – сказала я, – і за комуналку. І за ваші ліки також!
Повисла довга пауза. Декілька секунд матір і син дивилися на мене, а потім свекруха повернулася до Бориса і слізним голосом сказала:
– Ось бачиш, Борю, що вона за людина? Рідну матір вже дорікає шматком хліба…
– Ви мені не рідна мати, ви свекруха, – сказала я.
– Погано, що ти не знаєш значення слова “свекруха”, – зітхнула вона. – Коли ти вийшла заміж, я для тебе стала рідною! Втім, кому я це говорю? Для тебе ж немає нічого святого!
– Так… Коли жінки собачаться, це гаси світло, – сказав Борис. – Карін, ну ти справді переходиш рамки дозволеного.
– Справді? – Усміхнулася я.
– Так! З моєю матір’ю я прошу так не говорити! І не використовувати ні такий тон, ні такі слівця!
– Борисе, ти мені скажи, а в чому конкретно я не маю рації? – Запитала я. – У тому, що купила не одноразові, а практичні чоботи?
Він хмикнув і пробурмотів щось собі під ніс, а я продовжила:
– Скупий платить двічі, Борю! На одноразові ж більше піде грошей, аніж на добротні та дорогі! Ти в цьому мене звинувачуєш, чи що?
Він знову щось буркнув, і я серйозно розсердилася.
– Між іншим, – зауважила я, – нормальні чоловіки самі купують своїм дружинам чоботи. І не одноразові. Тому, Борю, хто б казав…
Борис підняв на мене очі, його щоки почервоніли, а на вилицях напружилися жовна.
– Нормальні чоловіки… купують… нормальним дружинам, які не хамлять свекрухам! – пирхнув він.
– А як я їй нахамила?
– Ти образила її своєю хамською поведінкою! – обізвався чоловік. – Втім, якщо ти так не вважаєш, то нам нема про що з тобою говорити. Але знай, свою матір я в образу не дам!
Я дивилася на цих двох людей, які якимось чином стали моєю сім’єю, і раптом зрозуміла. Я ж можу піти! Просто взяти та піти прямо зараз.
Я пішла в кімнату і почала збирати речі. Дивна річ, ні чоловік, ні свекруха мені не заважали. Але краєм вуха я чула, як Валентина Петрівна напівголосно каже Борисові:
– Ну і нехай іде, скатертиною доріжка. Тільки не надумай її зупиняти! А то ти такий, ті-ті, тю-тю… – вона зробила невелику паузу і зітхнула.
– Ох, Борю … Я тобі казала, не одружуйся з нею, вона скупердяйка, егоїстка, у неї снігу взимку не випросиш!
– Та ось, бачиш… як люди пізнаються… – пробубнив чоловік. – Хто ж знав, що вона такою виявиться?!
– Та хай спробує знайти такого ж, як ти, у своїх нових чоботях. З цими її кривими ногами.
– Ну, у неї не криві ноги, мамо, навіщо зайве говорити, – зауважив Борис. – Але з головою у неї непорядок. І егоїзм з неї так і пре. Ну, нічого. Походить, походить і прибіжить, як мила.
– І ти її приймеш?
– Ні, у понеділок піду і подам на розлучення. Я, мамо, бачити її вже не можу. Ці чоботи були останньою краплею.
Вони трохи помовчали, а потім свекруха схвильовано спитала:
– Слухай, а може, поки ми тут говоримо, вона вже пішла?
І вони вискочили до передпокою.
Я була вже повністю одягнена.
– Ну ось, – сказала я, – це я, власне, і хотіла від вас почути. І тепер достеменно знаю, що не хочу з вами мати нічого спільного. Тому повертатись і шкодувати про цей шлюб у мене бажання не буде. Прощавайте.
Я перевела погляд на Бориса і додала:
– Я дуже шкодую, що зустріла тебе, Борю. Але, як кажуть, негативний досвід, також досвід.
Чоловік нічого мені на це не сказав.
– А ти тут нічого не прихопила? – Запитала Валентина Петрівна, коли я вже відчиняла двері.
– Ну от, митниця не дає добро, – посміхнулася я. – Гаразд, не поминайте лихом. Нехай все залишається на вашій совісті. Вам із цим жити!
Я поїхала жити до батьків. А наступного дня вирішила випередити чоловіка, та подала на розлучення. Краще ж кидати, ніж бути кинутою!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
