– Ти зовсім про сім’ю не думаєш, – мати стояла на порозі квартири, стискаючи ручку сумки так, що кісточки пальців побіліли. – Могла б і допомогти грошима, якщо вже ви тут розбагатіли.
Ірина мовчала. Слова застрягли десь у горлі. Мати кинула на неї останній тяжкий погляд і розвернулася, щоб піти.
Ірина притулилася спиною до стіни та заплющила очі. Розбагатіли. Це слово різало слух. Яке багатство? Три квартири, так.
Тільки мати забула згадати, скільки років вони з Олегом працювали не розгинаючись, скільки ночей не спали, рахуючи кожну гривню, скільки разів відмовляли собі у всьому, щоб виплатити черговий платіж за іпотекою.
Ірина повільно пройшла у вітальню та опустилася на диван. Спогади нахлинули хвилею, накриваючи з головою.
…Вони з Олегом познайомилися, коли їм було по дев’ятнадцять. Обидва працювали, розуміючи, що розраховувати нема на кого. Батьки Олега були простими людьми без великих можливостей.
Ірина росла з матір’ю та молодшою сестрою Вірою у тісній двокімнатній. Їм завжди не вистачало грошей. Коли одружилися, молоді винаймали кімнату в малосімейці. Економили на всьому. Одяг купували на розпродажах, готували вдома, відмовлялися від розваг.
Через три роки після весілля взяли першу іпотеку на двокімнатну. На той час у них з’явився син, і батьки Олега переїхали до них, щоб допомагати з малюком поки молоді працювали.
Жили вп’ятьох у тісноті. Спальня – батькам Олега, вітальня – їм із сином. Було незатишно, було тяжко. Але Ірина з Олегом повторювали один одному щовечора: це тимчасово. Заради майбутнього. Заради сім’ї.
Через шість років закрили першу іпотеку. Купили другу квартиру – трикімнатну. Переїхали туди усією родиною. Двокімнатну здали, гроші йшли на новий кредит.
Батьки Олега незабаром з’їхали, нарешті з’явився простір для життя. Ірина зітхнула з полегшенням. Здавалося, найважче позаду.
Ще за кілька років народ илася друга дитина. Ірина із чоловіком вирішили купити третю квартиру – для майбутнього дітей.
Щоб синам не довелося розпочинати доросле життя з нуля. Вони не бажали дітям пройти через те, що й вони самі.
Коли оформили угоду, Ірина зателефонувала матері. Хотіла поділитись радістю. Запросила в гості, думала, мати зрадіє за неї.
Але атмосфера того вечора розжарилася з перших хвилин.
Мати сиділа за столом, склавши руки на колінах, і дивилася на Ірину холодним поглядом. Віра влаштувалася поруч, мовчазна та напружена.
– Третя квартира, значить, – сказала мати після довгої паузи. – Вам добре живеться.
Ірина розгубилася.
– Мамо, ми стільки років працювали…
– Працювали, – перервала її мати. – А ми з Вірою як живемо, ти знаєш?
Ірина стиснула губи. Знала. Чудово знала. Віра працювала через один раз, постійно міняла місця, скаржилася на начальників, колег, умови.
Мати не працювала останні п’ять років, посилаючись на погане здоров’я. Хоча жодних серйозних діагнозів лікарі не ставили.
Вони з сестрою ледве зводили кінці з кінцями, постійно просили грошей у борг. Гроші, які давала Ірина, ніколи не поверталися.
– Ми теж потребуємо, – продовжила мати. – Але ти про нас не думаєш! Забула, хто тебе ростив.
– Я не забула, – Ірина спробувала зберегти спокій. – Але ми з Олегом багато років гарували на знос. Відмовляли собі у всьому. Не відпочивали, не купували нічого зайвого.
– Ми всі заробили самі!
– Заробили, – Віра підвела очі. Там читалася образа, змішана із заздрістю. – А нам що, гнити у злиднях?
Ірина здригнулася.
– Віро, я пропонувала тобі влаштуватися на роботу через знайомих. Я можу допомогти знайти нормальне місце.
– Не потрібна мені твоя допомога, – огризнулася сестра. – Ти просто хочеш виглядати добродійкою.
Мати кивнула.
– Ось саме. Ти завжди такою була. Горда. Думаєш, раз у тебе три квартири, то ти краща за нас?!
Олег, який до цього сидів мовчки, не витримав.
– Вибачте, але це несправедливо. Ми ніколи не вважали себе краще. Ми просто працювали…
– Це ти налаштував її проти нас, – мати перевела погляд на зятя. – Ірочка була гарною дівчинкою, поки не вийшла за тебе заміж!
Розмова перетворилася на суперечку. Ірина спробувала заспокоїти всіх, але мати та сестра вже не слухали. Віра почала плакати, зображуючи жертву обставин. Мати звинувачувала Ірину в безсердечності.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Ірина стояла посеред кімнати, тремтячи від нервової напруги.
З того вечора почалася низка нескінченних прохань. То Вірі потрібні гроші на курси, які вона кидала за місяць. То матері – на ліки. То на ремонт, який так і не розпочинався.
Ірина кілька разів допомагала невеликими сумами. Розуміла, що то бездонна бочка, але не могла відмовити. Це ж сім’я.
Вона пропонувала знайти для них роботу. Гарну, стабільну. У відповідь почула звинувачення у жадібності та черствості.
Мати дзвонила майже щодня. Просила, вимагала, дорікала. Ірина почала уникати дзвінків, але це тільки розлютило рідню.
І ось одного разу мати заявилася до них додому з Вірою.
Діти грали у сусідній кімнаті. Олег розбирався на кухні із робочими документами.
– Ми повинні серйозно поговорити, – мати пройшла до вітальні. Віра пішла за нею.
Ірина зачинила двері, передчуваючи біду.
– Мамо, може, пізніше? Діти вдома…
– Ось саме, діти вдома, – мати розвернулася до неї. – І вони повинні бачити, яка у них мати. Яка покинула свою родину.
– Про що ти говориш? – Ірина оторопіла.
– Про те, що ти повинна допомагати сім’ї, – мати підвищила голос. – Ти моя рідна дочка! У вас три квартири! Одну треба віддати нам із Вірою. Це слушно!
Ірина відчула, як усередині все стислося. Віддати квартиру? Просто так взяти й віддати те, на що вони з Олегом витратили роки життя.
– Мамо, ти не можеш цього вимагати…
– Можу! – мати зробила крок ближче. – Я твоя мати! Я тобі життя дала, виховала. А ти? Ти живеш у розкоші й начхати хотіла на рідних!
Олег вийшов із кухні, почувши крики.
– Що тут відбувається?
– А ось і він, – мати розвернулася до зятя. – Ну і як тобі живеться у трьох квартирах? Совість не гризе?
Олег спробував щось заперечити, але мати не давала й слова вставити. Віра стояла в кутку і плакала ридма, усім своїм виглядом демонструючи нещастя.
– Мамо, припини, – Ірина ледве стримувала сльози. – Ти не маєш права…
– Я маю право! – Мати майже кричала. – Я все життя віддала вам із сестрою. А ти виросла зрадницею! Краще б я тебе не народ жувала!
Тиша накрила важкою ковдрою. Навіть Віра припинила схлипувати. Ірина дивилася на матір. Слова відгукувалися болем десь глибоко всередині.
– Ідіть, – сказала Ірина тихо, але твердо.
– Що?
– Ідіть з мого будинку. Зараз же!
Мати спалахнула.
– Як ти смієш так зі мною розмовляти?
– Смію, – Ірина підвела голову. – Бо це мій дім! Мій та Олега. І ніхто не має права вимагати від нас того, що ми не хочемо віддавати!
Віра зробила крок вперед.
– Ти правда відмовиш рідній сестрі?
– Я пропонувала тобі допомогу, роботу, підтримку! Ти відмовилась! Тому що тобі не потрібна робота, – тобі потрібні легкі гроші!
Віра зблідла. Мати схопила її за руку.
– Ходімо, доню. Тут нам не раді. Тут мешкають чужі люди.
Мати розвернулась і попрямувала до виходу. Віра пішла за нею. На порозі мати обернулася.
– Ти пошкодуєш про це, Ірино! Усі дізнаються, яка ти насправді. Я розповім усім!
Двері зачинилися. Олег підійшов і обійняв Ірину. Та тремтіла в руках чоловіка.
– Ти все правильно зробила, – прошепотів чоловік.
Ірина не відповіла. Сльози текли по щоках, але вона їх не витирала.
Мати із сестрою не заспокоїлися. Почали обдзвонювати родичів, поширюючи чутки про жадібну і безсердечну Ірину, яка забула про сім’ю.
Деякі родичі, не знаючи всієї ситуації, стали відвертатися. Припинили дзвонити. Видаляли із друзів у соціальних мережах.
Ірина переживала. Плакала ночами, коли діти засинали. Олег тримав її за руку, повторюючи, що вона вчинила правильно. Але біль не вщухав.
Минув тиждень. Потім другий. Мати не дзвонила. Віра мовчала. Родичі ігнорували.
Ірина ухвалила рішення – важке, болісне. Але необхідне. Вона обірве зв’язки із сім’єю. Так, – боляче! Так, – прикро!
Але вона повинна піклуватися про себе, чоловіка та дітей. А не про тих, хто хотів так нахабно сісти на шию.
Вона зробила свій вибір. І тепер повинна навчитися жити з ним. Глибоко всередині її гризло почуття несправедливості. Чому так в житті відбувається?
На жаль, мати з сестрою теж зробили свій вибір – будь-що розширити житлоплощу чужим коштом! Але не на тих натрапили!
Нехай підіймають п’яту точку, та заробляють на свої метри, а не заглядаються на чуже! А ні, то нехай туляться в тому, що є, недолугі…
Як вважаєте, слушно міркує дочка? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
