– Олексію, – мама проходити не поспішала, вона говорила буквально у дверях. – Ми щойно були у нотаріуса. Дізнавались про спадщину. І дізналися дещо…
– Що ви дізналися? – Олексію набридла ця німа сцена.
***
Льоша ненавидів запах вихлопних газів. За день наїздишся – потім цей запах, що в’ївся, переслідує тебе скрізь!
Доставка – це нескінченний кругообіг – “Здрастуйте, ваше замовлення?” і “до побачення, гарного дня!”.
А ще це вічний поспіх, вічні затори та застуда, яку він ніяк не міг вилікувати. Особливо коли за вікном мете сніг, а ти днями безперервно, спітнілий, їздиш вулицями.
Натомість платять добре і вечорами Льоша вільний.
Він часто дзвонив бабусі.
– Алло, бабусю? – Льоша, віддихавшись, піднявся на п’ятий поверх у їхньому будинку без ліфта, і вже набрав номер, – ти як там? Все гаразд?
– Льошо, навіщо ж ти гроші на телефоні постійно витрачаєш! – Голос баби Наді зараз здавався трохи приглушеним.
– Та що ж таке? Вчора ж питав. У мене все, як завжди, чого там. Які можуть бути справи у пенсіонерки? Так само як і тиждень, і місяць тому. Зберіг би ти гроші…
Льоша зняв рукавички, стягнув зубами.
– У мене безлімітні дзвінки на твого оператора.
– Що це таке? – Запитала бабуся.
– Не витрачаю я гроші. І мені захотілося почути твій голос, – відповів Льоша. – Як здоров’я, бабусю? Вчора я чув, що ти захворіла. Усього вистачає? Може, щось потрібне?
– Вистачає, Льошо, вистачає, – зітхнула баба Надя. – Ти ж знаєш, я економна. Я ще й відкладаю з пенсії. А коли ти приїдеш? Може, на свята?
Льоша взагалі не хотів нікуди їхати на свята. Хоч у нього тут і немає друзів, але вже в компанії себе безпечніше, ніж з його ріднею. Тільки бабусю шкода…
– Ой, бабусю, поки не знаю. Робота, сама розумієш. Намагатимуся вирватися, як тільки зможу.
Розмова завжди була такою. Він дзвонив їй частіше, ніж мамі. А мама бабусі взагалі не дзвонила.
Мама, завжди зайнята справами, дуже холодна за своєю натурою жінка, завжди знаходила час для “важливих” справ, але не для довгих розмов про здоров’я. Та й на сина часу вона ніколи не мала.
– Я в порядку, Льошо, не відволікай, – такою була її стандартна відповідь. З бабусею все було інакше.
Минали місяці. Льоша продовжував працювати, намотуючи кілометри міськими вулицями. Тільки дзвінки стали якимись підозрілими. Бабуся часто була втомлена, часто посилалася на те, що їй ніколи…
І одного разу, після чергового дзвінка, у Льоші тьохнуло серце. Голос. Він став зовсім якимось… здавленим, ніби їй важко дихати та говорити.
– Бабу, ти впевнена, що все гаразд? – Обережно запитав він, – Як тобі не подзвоню, ти дихаєш так, ніби марафон пробігла.
– Льошо, та що ти все про мене? – Відповіла баба Надя. – Звичайно, здоров’я так собі. Старію я. Але все гаразд. Просто трохи втомилася.
– Втомилася? Бабуся, ти вже кілька місяців така… – сказав він. З кожним днем його охоплювало все гірше передчуття. Він відчував, що щось не так. Щось серйозне.
Не витримавши, Льоша купив квиток на потяг. Рідне місто зустріло його безрадісно. Хмарно. Холодно. До бабусі він дістався швидко, добре знайомим маршрутом.
– Бабусю? – покликав він.
Зайшов Льоша без запрошення. Бабуся, мабуть, спала, бо його ніхто не зустрів і навіть не відповів йому. Тиша. А потім щось упало в кімнаті. Льоша кинувся туди.
Квартира виглядала занедбаною. Пил скрізь, речі безладно. Баба Надя його все ж таки чула, ось спробувала встати й струсила випадково окуляри, які завжди лежали поряд з нею.
– Олексію … – Прошепотіла вона.
– Бабуль! – Льоша не встигав відійти від одного шоку, як його накривав уже інший. – Що трапилося? Ти давно у такому стані? Чому ти не сказала?
Бабуся навіть сіла, коли зрозуміла, що до неї коханий онук приїхав.
– Та що казати… – прошепотіла вона, одягаючи окуляри, – погано мені, Льошо. Зовсім погано. Ледве ходжу. Готувати… сил немає. Намагалася, але зі змінним успіхом. Бачиш, який бардак…
Льоша озирнувся. На столі стояла відкрита банка квасолі. Жодної їжі, крім цієї холодної квасолі. Бабуся не готувала, хоч усе життя накривала такі столи для гостей, що можна було потім тиждень доїдати.
А тепер не готує, не може. Продукти приносила сусідка, як потім з’ясувалося. Але цього мало. Вона була зовсім безпорадна. І зовсім одна.
Коли у квартирі стало чистіше, а в холодильнику з’явилася готова їжа, Льоша почав дзвонити родичам.
– Мамо! – гаркнув він, – ти колись була у бабусі?
– Не пам’ятаю … Льош, тобі ось прямо зараз це потрібно знати??
– Так! Я в бабусі. Вона дуже погано почувається. І, судячи з того, як усе довкола виглядає, ніхто її не відвідував увесь рік.
– Льоша, я зайнята, – відрізала мама, – давай потім поговоримо…
– Мамо, це терміново! Що у вас без мене тут діється? Їй допомогти треба!
– Допоможи, якщо можеш, – відповіла вона, – я не можу зараз!
Льоша зрозумів. Це була марна спроба. Він зателефонував тіткам, іншим родичам. Усім, хто колись називав бабу Надю “мамою” або “тіткою”.
– Алло, тітко Даша? Це Льоша. Бабуся дуже заслабла, їй потрібна допомога, догляд… Я не можу постійно бути у неї, я хочу хоч якийсь графік для всіх скласти, чи придумати, що робити… Коли ти можеш приїхати?
– Ой, Льошо, я б рада, але в мене діти, чоловік, дача… Сам розумієш.
Ні, він не розумів. Але продовжував.
– Тітко Олю, привіт. Ти знаєш, бабуся…
– Льоша, я на роботі, потім передзвони.
І ніяких “пізніше” не сталося. Тобто він дзвонив, тільки у всіх знаходилися відмазки.
Усі “з’їжджали”. Усі знаходили відмовки. Льоша намагався всіх підняти, все організувати, але нікому, здавалося, крім нього, не було до бабусі жодної справи.
Потім зателефонувала мама.
– Льоша, чого ти всіх на вуха поставив? Я тобі казала вже – не хвилюйся. Твоя бабуся завжди чудово жила сама. Не відволікай людей від роботи.
– Бабуся на пенсії, справ у неї немає, незабаром оговтається. Не треба тобі там залишатися, ти своє життя будуй. Вона впорається сама.
“Впорається?”, – Промайнуло в голові Льоші. Він глянув на бабусю, яка намагалася сама порізати помідори. Їй стало краще, але прогрес мінімальний. “Впорається” – це було знущання.
Льоша сказав мамі, що все зрозумів.
Він написав своїй начальниці.
– Здрастуйте, Ірино Вікторівно. Прошу звільнити мене одним днем. У мене сімейні обставини.
Офіційно його ніхто не оформляв, тому він міг взагалі не попереджати, але совість не дозволила.
Ірина Вікторівна, на диво, відповіла швидко:
– Льоша, я розумію. Приїжджай, коли зможеш, поговоримо.
Він не міг поїхати. Він лишився. Переїхав до бабусі. Знайшов тут роботу – теж кур’єром. Але тепер він сам вибирав дні роботи, міг приходити додому будь-коли. Головне – він був поруч.
Бабуся почала оживати. Льоша готував для неї, прибирав, розмовляв. Вона була нескінченно вдячна.
– Льонько, ти мій порятунок, – говорила вона, – Якби не ти…
Хоч вона цього й не хотіла визнавати, і не хотіла, щоб онук все кидав заради неї, але без допомоги їй ніяк.
На жаль, життя бабусі добігало кінця. Вона прожила недовго. Кілька місяців, але все ж таки. Одного ранку вона не прокинулася.
***
Льоша залишився сам. У квартирі, яка тепер належала йому. Він почав розбирати речі. В основному викидав те, чим бабуся сама не користувалася, а дорогі їй речі залишав на згадку.
Коли він розбирав старі комоди, у двері постукали. Три різкі, наполегливі стуки. Він відчинив. Прийшла мама, у супроводі тітки Даші та тітки Олі. Дуже незадоволені.
– Мамо? Я на вас усіх сьогодні не чекав… – сказав Льоша. – Ну, заходьте, – він ногою відсунув стару праску.
– Олексію, – мама проходити не поспішала, вона говорила буквально у дверях. – Ми щойно були у нотаріуса. Дізнавались про спадщину. І дізналися дещо…
– Що ж ви дізналися? – Олексію набридла ця німа сцена.
– Ми дізналися, що є заповіт, – перервала його тітка Даша, – і цей заповіт написано не на нас!
– Квартиру тобі бабця заповіла, Льоша? – Вигукнула тітка Оля.
Відмовлятися було б безглуздо.
– Так.
Мама запитала:
– У мене два запитання. Чому ми про це нічого не знали? Чому тобі? Тут стоять, між іншим, три рідні дочки.
– Ну, треба було частіше її відвідувати, – Льоша повернувся до комода.
– Не смій від мене йти! – кинулася за ним мама. – Ти так легко кажеш, що зрадив мене?
– Мамо, в чому я тебе зрадив? – Запитав Льоша.
– Ти зрадив нас усіх! – Підхопила тітка Оля. – Ти приїхав сюди, морочив голову старій жінці, а сам думав тільки про спадщину! Я не здивуюся, якщо ти обманом змусив її підписати папери!
– Вона сама мені все лишила! – гаркнув Льоша.
– Не бреши! – Крикнула тітка Даша. – Я з самого початку знала, що ти не просто так сюди приїхав! Зловив момент, коли твоя бабуся вже нічого не розуміла!
Він знав, що його за цей заповіт не похвалять, але сподівався, що справа обмежиться бойкотом від родини.
– Якщо вона нічого не розуміла, – раптом спокійно спитав Льоша, дивлячись на тітку Олю, – чому ж ніхто з вас не приходив до неї допомогти? Не дзвонив? Не відвідував?
Упс, і сказати нічого.
***
Льоша сидів у невеликій, добре освітленій кімнаті. Юрист, з яким вони вже пройшли й вогонь, і воду, розкладав папери. Пройшло кілька суден.
Родичі, ці “близькі” люди, звинувачували Льошу у всьому: обман, підробка підпису, недієздатність бабусі. У хід йшло все. На Льошу вже й заяву про шахрайство писали.
– Олексію, – адвокат зітхнув, – сподіваюся, наступне засідання буде останнім.
У Льоші це забирало останні сили. Той жах, який йому влаштували, пережити було непросто. Він тримався на заспокійливих.
– Сподіваюся, – відповів Льоша.
На наступне засідання родичі не з’явилися. Суд перенесли. Льоша вийшов із будівлі з чіткою впевненістю, що довго він так не протягне. Він не знав, чого хотів.
Чи боротися до кінця, чи кинути все і поступитися. Але здаватися було прикро. І тут він побачив знайоме червоне пальто. Мама. Вона стояла біля переходу, наче чекала на нього.
– Льоша… – жалібно сказала вона, – я досі не вірю, що ти міг так зі мною вчинити.
Вона так нічого і не зрозуміла.
Він залишився із квартирою, і без рідні. Ціна була високою. Але справедливість перемогла. І дай Боже, щоб так було завжди!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!
