Геннадій ще тільки увійшов до квартири, а Ірина вже зрозуміла, що чоловік не в настрої.
– Відмовили, – сказав він у відповідь на її запитальний погляд.
– Шкода, – співчутливо сказала Ірина.
Але десь у глибині душі вона була рада, що банк відмовив Гені у кредиті. Вона вважала, що він їм ні до чого.
Гена вже пів року марив ідеєю купівлі автомобіля.
На запитання дружини, навіщо їм цей головний біль, він пояснював:
– Ти зрозумій, мені цього року тридцять, я дорослий мужик! І без машини! Для чоловіка автомобіль – питання престижу! Скільки можна на громадському транспорті пересуватись? Не солідно!
Сама Ірина вважала, що машина їм не потрібна: дачі у них немає, вона на роботу ходить пішки – всього хвилин десять. Офіс, де працює Гена, знаходиться в п’яти зупинках автобуса. Куди їм їздити?
Вона, звичайно, намагалася переконати чоловіка, але він роздратовано заявив, що вона своїм жіночим розумом не в змозі зрозуміти просту річ:
– Справжній чоловік має бути на колесах!
Коли чоловік сказав, що братиме кредит на покупку автомобіля, Ірина вирішила відмовити його:
– Гено, навіщо влазити в кредит – стільки переплачувати, коли можна самим накопичити на машину? Ти отримуєш сорок, я двадцять. Ми можемо відкладати та купити машину без кредиту.
– Коли? До пенсії? Я хочу автомобіль зараз! Мені соромно, виходячи з офісу, повертати до автобусної зупинки, коли майже всі мої колеги йдуть на паркування до власних автомобілів. Причому не лише чоловіки, а навіть деякі жінки!
Гена подав заявку на кредит, але банк її не схвалив.
Річ у тому, що чотири роки тому, ще до того, як вони з Іриною одружилися, Гена брав кредит, щоб на пару з приятелем вкластися в якийсь бізнес, який мав «вистрілити» максимум через пів року.
Але цього не сталося. Бізнес розвалився, а борг перед банком лишився.
Тоді у Гени була, так звана «чорна смуга», і він прострочив п’ять чи шість платежів. Коли замаячила перспектива суду, він розрахувався з банком, але для цього довелося продати старшому братові свою частку у квартирі батьків.
З помешкання його не вигнали, але власником він уже не був.
Гена майже забув про свої неприємності чотирирічної давності, але вони нагадали про себе – через погану кредитну історію цього разу йому відмовили. Він спробував сунутися ще у два банки, але результат був такий самий.
Ірина видихнула: їй не хотілося вішати собі на шию кредитний хомут через те, що чоловік вирішив потішити своє его.
Тим більше, що вона розуміла, що за цим потягнуться витрати на утримання машини: страховка, ремонт, бензин.
Але чоловік не заспокоювався:
– Іро, а в тебе ж чиста кредитна історія? Давай ми на тебе кредит оформимо?
– Гено, який кредит із моєю зарплатою? Там щомісячний платіж більше буде. Заспокойся вже!
Якийсь час чоловік не заїкався про автомобіль. Але одного разу влетів у квартиру в радісному збудженні:
– Ірко, все! Беремо машину! Мені Юрко підказав класну ідею: тобі кредит дадуть під заставу квартири!
– Гена, ти на сонці перегрівся? – Запитала Ірина.
– Я цілком серйозно! Спеціально на кілька сайтів заглянув – під заставу нерухомості майже нікому відмовляють. Тож завтра після роботи підемо в банк. Ти тільки всі документи на квартиру підготуй!
– Гена, а ти не забув, що квартира, в якій ми живемо, належить мені та моїй мамі в рівних частках? Тож без її згоди жодний банк нічого мені не дасть, – нагадала Ірина чоловікові.
Справді, свого часу мама Ірини приватизувала квартиру на себе та доньку. За рік до того, як Іра вийшла заміж, її мама поїхала до своєї старшої сестри – Зої, яка потребувала догляду після інсульту.
Та так і залишилася там, бо Зої жити одній у приватному будинку було важко, хоча вона майже оговталася після хвороби. До того ж мати не хотіла заважати молодим.
– Іро, які проблеми? Приїде теща в місто, сходіть разом із нею в банк, вона поставить свій підпис – і все! Або хай вона тобі свою половину подарує – так навіть краще буде.
– Ні, Гено. Я не закладатиму свою квартиру для того, щоб ти собі машину купив! Це ж наше єдине житло, і я не хочу залишитись без даху над головою. І мама, я повністю впевнена, теж не погодиться, – відповіла Ірина.
– Ти що? Не віриш мені? – образився Геннадій. – Я хіба тебе колись обманював?
– А тут справа не в обмані, а в тому, що одного разу ти вже втратив свою частку у квартирі через те, що не зміг розрахуватись із банком. А що як це повториться? Я не хочу залишитись на вулиці!
– Іро, ну, що ти, як маленька? Що може статися? Виплатимо цей кредит!
– Гена, мені автомобіль не потрібний! Моїй мамі теж! Чому ми маємо ризикувати своєю квартирою? Це тобі потрібна машина – шукай гроші сам!
– То ти ж бачиш – мені не дають!
– Добре, попроси своїх батьків віддати у заставу їхню квартиру. Ти ж їм син, вони тобі не повинні відмовити, – запропонувала Ірина.
– Ти що! Вони нізащо не погодяться! – вигукнув Геннадій.
– А чому?
– Мати досі мені нагадує, що через мене їх колектори діставали – і дзвонили, і приходили.
– І тепер ти хочеш зробити таке життя нам? – поцікавилася Ірина.
– Чому? Ти ж платитимеш. І мати, якщо що, допоможе – ти казала, що вона в селищі на роботу влаштувалася, – заперечив Гена.
– Ні, любий! Давай так: любиш кататися – люби й санчата возити. Інакше кажучи: хочеш їздити машиною – сам за неї заплати, – сказала Ірина.
– І заплачу! Думаєш, не зможу? І взагалі, мені вже набридло, що ти мені своєю квартирою в ніс тицяєш! Я майже вдвічі більше тебе заробляю! Якби не ти, я б за ці два роки точно на машину заощадив.
– Прапор тобі в руки! Іди, заощаджуй! – розлютилася Ірина. – Як тільки купиш машину на свої – поклич, обов’язково прийду подивитися!
Загалом, розмова, яка почалася досить мирно, закінчилася скандалом. Гена кинув у сумку, з якою ходив у спортзал, деякі свої речі та вискочив із квартири.
– Подивлюся, як ти на свої двадцять тисяч проживеш! – крикнув він Ірі на прощання.
– До тебе якось жила і зараз не пропаду, – подумала вона.
Коли двері за Геннадієм зачинилися, Ірина зателефонувала матері й розповіла їй про пропозицію чоловіка закласти в банк їхню квартиру, щоб отримати кредит на автомобіль.
-Нічого собі! Прийшов у прийми з однією валізою, а ми маємо йому квартиру подарувати? – обурилася мати. – Не здумай!
– Мамо, я ще з глузду не з’їхала, – відповіла Ірина.
Гена не давав про себе знати три дні. А на четвертий прийшов, ніби нічого й не було. Сунувся з ключем до дверей, а він не підходить. Подзвонив.
Ірина двері відчинила, але не до кінця – лише на довжину ланцюжка.
– Іро, ти чого – замок чи що змінила?
– Змінила.
– Навіщо?
– Щоб до мене у квартиру сторонні люди потрапити не могли!
– Так я начебто не сторонній, а твій чоловік.
– Так, поки що чоловік. І це треба виправити. Давай завтра до РАЦСу дійдемо, заяву на розлучення подамо.
– Ти що, Іро! Яке розлучення?! Ну, посперечалися трішки, ну, психанув я. Так повернувся. Ну її, цю машину! Іро, відчини двері!
– А де ти був ці три дні?
– Удома, у матері.
– Не бреши, Гено! Мама твоя мені дзвонила. Запитувала, чому я тебе вигнала. Хіба я тебе виганяла? Хіба ти сам не пішов? І в батьків ти не був – мати тебе не пустила, веліла до мене повертатись. А ти, Гено, куди пішов?
– У Кольки ночував.
– Ні. Не в Кольки ти був, а в Христини. До речі, вона мені повний фотозвіт надіслала, як ви з нею проводили час. Тож не відчиню я тобі. Іди туди, звідки прийшов!
Отак і закінчилася ця історія. Дуже сумно для Гени. Була в нього дружина, квартира, де вони жили разом. Але цього йому здалося замало.
І тепер Геннадію не до машини – із сорока тисяч двадцять іде на орендовану квартиру, залишаються ті ж двадцять, що й в Ірини.
На них і продукти купувати треба, і все інше, готувати самому, самому прати. Ще пощастило, що аліменти платити не потрібно.
А Ірина почала жити так само, як і до Гени жила. І двадцяти тисяч їй вистачало. А через пів року вона в іншу фірму влаштувалася – туди, щоправда, їздити треба було, але зате зарплата була вже не двадцять, а тридцять.
Ось так в житті буває, коли прагнеш чужими руками жар загрібати…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
