Віра допомагала свекрусі прибирати зі столу. Гості розійшлися після поминального обіду. Валерій, чоловік Віри, все ще сидів за столом.
– Ольга Павлівно, ви б полежали, відпочили, я приберу.
– Ти мий посуд, а зі столу я сама… мені так легше. Адже майже п’ятдесят років разом. Сліз тільки немає, всі виплакала, доки хворів.
Тяжко було останній рік, дуже тяжко, а тепер… Наче й легше буде, а на душі порожнеча. Підійшла б до нього, а нема його, не кличе, не просить нічого…
Віра підійшла до свекрухи, обійняла, заплакали обидві. Віра одразу подумала про чоловіка, як у них у старості буде? Хвороба, чи Бог убезпечить від цього?
І в горі й в радості, хворобі та здоров’ї, багатстві та бідності. Рано ще про старість думати, їм всього по сорок вісім. Син служить за контрактом, не відпустили на похорон діда та й далеко їхати, не встиг би.
Двері відчинилися, на порозі стояв підліток, років чотирнадцяти на вигляд, може трохи старше.
– Тату, я не встиг. Вже все? Ба, чи можна мені поїсти?
Віра завмерла. Хлопчика вона бачила вперше. Чому він називає Валерія батьком, свекруху бабусею? Валерій – єдиний син свекрухи.
У чоловіка є син, крім їхнього спільного, але він старший, йому тридцять. До весілля все було по молодості. А хто це?
Свекруха розгубилася, Валерій мовчки сидів за столом. Стало зрозуміло, що від Віри це приховували. Нарешті бабуся поставила перед онуком тарілку.
– Вірочко, ти вибач… Валера велів мовчати.
– Це його син? Звелів мовчати? Тобто, якби він зараз випадково не з’явився тут, то ви б і далі мовчали? Як це розуміти? Ви його покривали?
– Він не хотів руйнувати сім’ю, він любить тебе. А це випадково… – майже пошепки сказала свекруха.
– Випадково з молодості! Чи випадково під час шлюбу? Кохає?
– Ми з батьком мовчали, він дуже просив, благав. Ти ж хороша, Вірочко, дружина. Як донька нам.
– А якби я була вашою справжньою донькою, ви б мовчали, коли мій чоловік зраджував?
– Вірочко, не рубай з плеча. Він любить тебе, йому й так тяжко, батька втратив. Пошкодуй його.
– А мене хто пошкодує? Я зрозуміла і прийняла, що в нього є дитина, а тут ще одна, яку приховували стільки років! Я б зрозуміла, якби все було до нашого шлюбу і він просто з’явився б зараз, але…
– Три сини! А коли я хотіла другу дитину, то він відмовив, – важко, витрати. Ось вони витрати, за столом сидять!
– Поплач, йди до вашої кімнати, йди. Я сама тут.
Віра пішла, взяла сумку, знайшла розклад автобусів, встигне добігти до зупинки на останній автобус. Прощатися не стала. Встигла. До міста їхати пів години.
Вже вдома вона плакала в подушку, а потім раптом заспокоїлася. Розлучення, тільки розлучення. Скільки років вони разом будували бізнес! З нуля починали. Доходи росли, падали, підіймалися.
Податки, перевірки, кредити. Усе витримали. Валерій уже ладен був здатися, але Віра не дозволила, витримали. Тепер усе гаразд, стабільно, боргів немає, прибуток зростає. Все завдяки завзятості Віри.
Валерій приїхав за три дні. Намагався пояснити все, просив вибачення, присягався. Обман, що тривав п’ятнадцять років, нарешті виліз назовні. Він усі ці роки платив матері хлопчика!
Спочатку багато на процедуру та мовчання, потім на народження та мовчання, візок, памперси, одяг, іграшки, відпочинок… А потім був епізод із магазином.
Віра тоді дивувалася, куди йде прибуток, рахувала, перевіряла. Виявилося, що один із магазинів збитковий. Як? Багато псування, браку, списання.
Розбиралася сама, а потім Валерій запропонував відмовитись від тієї точки. Продали за безцінь, аби не було. Продажем займався він, гроші вклали у товар та погашення кредитів.
А кому продали? Віра тоді не надала цьому значення, а зараз замислилась. Відкупні за мовчання? Ось що було. Місце добре, конкурентів майже немає, а продали, як збиткове.
Усі її припущення Валерій підтвердив, ще дивувався, звідки вона знає. А вона просто склала пазл.
– Вірочко, вибач! Яке розлучення у нашому віці? В нас онуки вже. А бізнес? Ми стільки йшли до цього. Віро! Це було давно, забудемо все!
– У тебе онуки, а в мене лише онука. Бізнес? Бізнес ділитимемо. Два магазини на два чудово діляться! Квартира моя. Так, вона неодноразово була в заставі, але вона моя. Без цього ми й бізнес не змогли б розпочати.
– Віра, не треба так. Давай я поки що поїду, поживу у мами, ти заспокоїшся. Все вирішимо.
– Їдь, я вже подала на розлучення та розділ. Речі можеш збирати одразу. Можеш до мами їхати, а можеш одразу до матері твого молодшого сина.
– У нас із нею нічого спільного крім сина. Я тебе кохаю, у нас з тобою все.
– Ти маєш рацію. У нас із тобою все…! – Віра зробила паузу, а потім домовила. – Було!
Розлучення відбулося. Валерій поїхав до матері. Бізнесом займатися не хотів, утворилися борги. З документацією він не справлявся, адже все це робила раніше Віра.
Через рік він продав магазин, віддав борги, що накопичилися, штрафи. Працювати не хоче, живе у матері. Став тихо в пляшку заглядати, від неробства, від втрат, від безвиході.
Віра вирішила бізнес не розширювати. З магазином стало важче – конкуренти, мережеві магазини. Виживати у цьому стало все важче. Поки був попит, вона за хорошу ціну продала свій бізнес.
Гроші вклала в нерухомість, тепер має дохід від здачі квартири. А ще вона бухгалтер, веде документацію у двох підприємців. Їй усе це знайоме. Жити стало спокійно.
Син приїжджає у відпустку із сім’єю, вона до них їздить. Відносини добрі. З батьком син теж бачиться, але зрозуміти його так і не зміг. Це ж треба – у батька три сини!
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила дружина під старість років? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
