У батьків з’явилася мета, прямо навіть марення. Вони хочуть жити ближче до онуків, а то й так все життя повз них минає. Та й у будинку їм вже важкувато, хочеться у своїй квартирі жити, щоби без городу, без побутових проблем та іншого.
Дуже добре і правильне бажання, ми самі не проти, якщо батьки переберуться ближче до нас, житимуть із нами в одному місті.
Онуки їх люблять, частіше бачитимуться з бабусею та дідусем, та й ми, якщо що, зможемо швидко приїхати, раптом якась допомога знадобиться.
Все, звісно, добре, але накопичень у батьків немає. Все, що в них буде – це гроші від продажу їхнього будинку та земельної ділянки.
Цього вистачить на однокімнатну та ще й далеко від нас. Ми квартиру купували спеціально у хорошому районі, щоб вся інфраструктура була поряд, щоб двори були доглянуті. Житло бізнес-класу, як було написано на сайті забудовника.
Коштувала квартира дуже вагомо. Ми продали квартиру чоловіка, продали машину, додали свої накопичення, ще й іпотеку взяли.
І тепер батьки хочуть квартиру поряд з нами, хоча у нашому районі вони за свої гроші навіть пів квартири сплатити не зможуть.
Я їм пояснила які ціні у місті, показала, скільки коштують квартири у нашому районі, показала район, де вони за свої гроші зможуть купити пристойну квартиру, але батькам не сподобалося.
– Це від вас на іншому кінці міста! Онуки не їздитимуть самі, нам до вас добиратися годину, і який сенс тоді переїжджати? – обурюються батьки.
Ну, добиратися не годину, а хвилин сорок, для Києва це не такий вже й великий час. До того ж щодня до них ніхто їздити й так не збирався, бо діти до школи ходять, а ми із чоловіком працюємо.
Я пояснювала, мій чоловік пояснював, та батьки стоять на своєму. Вони хочуть квартиру в кроковій доступності від нас, бо ж вони звикли у своєму селі, що вийшов за ворота, два кроки пройшов – вже на місці.
А тут їздити кудись. Сказала, що іпотеку їм ніхто не дасть, бо вік, інвалідність та рівень доходу маленький. А вони, виявляється, брати іпотеку і не збираються. Вони хочуть, щоб іпотеку взяла я, і я ж за неї платила, тому що це батьки хочуть, їм же треба, а я зобов’язана їм допомогти. Вони ж мене виростили, вигодували, вивчили та таке інше.
У мене двоє дітей, мені треба думати про те, як дати їм освіту, яка з кожним роком все дорожча і дорожча, ми свою іпотеку тільки недавно перестали виплачувати, для себе пожити хочеться.
Але ж батькам начхати на це. Вони хочуть жити ближче до онуків, а ти хоч розбийся на шматочки, але зроби так щоб квартира в них була. Як діти малі. У нас тепер кожна розмова закінчується лайкою. Батьки мене смикають, коли візьму іпотеку, а я їм пояснюю, що робити це не збираюся.
Тато ображається, мама плаче, а я залишаюся винною, що не хочу допомагати батькам. А як я їм маю допомогти? У ярмо самостійно влізти? А про мене хтось подумав?
