– Вероніко, подумай як слід! Ти не розумієш, що він просто використовує твою доброту? – Олексій активно жестикулював, і обличчя його було червоне від злості. – Мама має рацію, він все життя думав тільки про себе!
– Льошо, але ж це твій батько, господи! Людина на межі життя, розумієш? – я ледь шепотіла тремтячим голосом. – Ну, невже не можна відпустити старі образи? Хоча б зараз? Вибач його!
– Вибачити? Та ти хоч знаєш, через що мама пройшла через нього? – спалахнув Олексій.
…Я готувала бульйон для Івана Сергійовича, він уже другий день майже нічого не їв. Свекор приїхав до нас три тижні тому, він просто зателефонував до Олексія і сказав, що важко хворий.
– Хочу побути з вами наостанок, – опустив він очі. – Хочу побачити онуків, попрощатися, так би мовити.
І Олексій, мій Олексій, який завжди був таким м’яким та добрим, раптом… став якимось чужим.
Перші дні він якось тримався, але потім зателефонувала його мати Галина Петрівна, і Олексій зовсім знітився.
Свекруха примчала, як фурія, і влаштувала скандал просто при дітях. Вона кричала, що Іван покинув їх, коли Олексію було п’ятнадцять, що пішов до молодої, що не платив аліменти, а вона сама підіймала сина.
– А тепер прийшов сюди вми рати? Та нізащо! – вирувала свекруха.
Я добре пам’ятала той вечір. Пам’ятаю, як злякалися діти, Марійка заплакала, десятирічний Микита вчепився за мою руку і не відпускав. А Іван Сергійович сидів у кріслі, сивий, висушений, і мовчав. Тільки руки тремтіли.
– Мамо, досить, – спробував тоді зупинити її Олексій.
– Досить? Та я через нього мало не збожеволіла! – не вгамовувалася свекруха. – Я працювала на трьох роботах! А де він був? Зі своєю дівкою!
Іван Сергійович тоді встав і хотів піти, але я наздогнала його у передпокої.
– Куди ви? Іване Сергійовичу, зачекайте…
– Дякую, Вероніко, дякую, – тихо сказав він. – Я не повинен був приїжджати. Просто… хотів попрощатися.
І тут я зробила те, за що мене потім усі засуджували. Я взяла його за руку і сказала:
– Нікуди ви не підете! Це і мій дім, і я хочу, щоб ви залишилися!
Наступні дні стали справжнім випробуванням. Олексій сердився, але мовчав, Галина Петрівна дзвонила і розповідала мені, який Іван негідник, яка я наївна.
А я слухала і мовчала, варила йому рідкі кашки та супчики. А ще ходила з ним у лікарню, то на крапельницю, то аналізи здати, то ще бог знає куди. Просто тому, що не могла інакше.
Ночами я сиділа поруч зі свекром і тримала його за руку, а він, бідний, тільки стогнав тихенько та скручувався від болю.
– Слухай, Вероніко… – сказав Іван Сергійович якось однієї з таких ночей, я якраз давала йому знеболювальні. – Ну, навіщо тобі все це? Навіщо зі мною пораєшся?
– Ви ж батько мого чоловіка, – відповіла я. – Ви дідусь моїх дітей.
– Поганий я батько, тобі вже розповіли й не раз, – сказав Іван Сергійович. – І дідусь ніякий. Галина має рацію, я втік тоді, не по чоловічому вчинив. А Галя…
– Галя завжди була правильна, безкомпромісна. А я слабак, ось і знайшов собі іншу жінку, м’якшу, зговірливу. Тільки не стало її п’ять років тому.
Ми сиділи в напівтемряві, тільки на тумбочці тьмяно горів нічник.
– Знаєте, Іване Сергійовичу, минуле не змінити, – сказала я. – Але ж діти раді вас бачити. Микита вчора питав, чи навчите ви його у шахи грати.
Старий раптом заплакав, тихо так, по-старечому. А потім сказав:
– Я хочу залишити тобі квартиру. У мене двокімнатна є в центрі. І деякі заощадження. Галина з Олексієм не пробачать, але ти… Ти інша.
– Не треба, Іване Сергійовичу, – відповіла я. – Я не зможу прийняти…
– Знаю, – кивнув свекор.
Коли Олексій дізнався про наміри батька, стався страшний скандал. Це було за місяць після приїзду свекра.
– Так ось навіщо ти його доглядаєш?! – репетував чоловік. – Мама мала рацію! Ти просто меркантильна!
– Льоша, схаменись! – Кричала я у відповідь. – Я ж відмовлялася!
– Так? А чому він тоді до нотаріуса збирається? – не вгавав чоловік.
– Бо він сам так вирішив! – Заперечила я. – Тому що ти, його рідний син, але навіть не підійдеш до нього! Тому що твоя мати щодня дзвонить і бажає йому якнайшвидше піти в інший світ!
Ляпас був таким несподіваним, що я навіть не відразу зрозуміла, що сталося. Олексій ніколи за п’ятнадцять років шлюбу не підіймав на мене руку.
– Льоша… – я доторкнулася до щоки, що горіла. – Ти… Ти підняв на мене руку? За що?
Він дивився на свою руку, ніби сам не вірив, що це зробив. А потім розвернувся й пішов. Повернувся він під ранок, ледве стоячи на ногах і з матір’ю. Та була рішуче налаштована.
– Завтра ж відвеземо його в будинок для людей похилого віку, – заявила свекруха. – Є один добрий під Києвом. Я вже домовилась.
– У будинок для людей похилого віку? Людину, якій лишилося жити місяць-два? – я не вірила своїм вухам.
– А що ти пропонуєш? Щоб він тут богу душу віддав? – злетіла свекруха. – Дітей травмував?
– Діти його люблять! – Заперечила я.
– Діти нічого не розуміють! – відрізала Галина Петрівна. – Вероніка, не лізь не у свою справу. Це наші сімейні питання, ти взагалі не маєш до нього жодного стосунку.
– Ваші питання? Я п’ятнадцять років одружена з вашим сином! – Нагадала я.
– Ну так і поводься, як дружина, а не як зрадник! – відрізала свекруха.
Вранці я вирішила. Я зібрала речі дітей та свої. Олексій спав у вітальні після вчорашнього виливання.
– Іване Сергійовичу, поїхали зі мною, – сказала я. – У вас же є квартира?
– Вероніка, не треба, – спробував заперечити свекор. – Я все зіпсував. Краще я поїду в будинок для людей похилого віку, я все чув учора.
– Ви нікуди не поїдете, – твердо сказала я. – Діти, збирайтеся.
– Мамо, а тато? – Марійка дивилася на мене злякано.
– Тато… Тато наздожене, – відповіла я.
Ми поїхали.
Квартира Івана Сергійовича виявилася затишною, обжитою, на стінах висіли фотографії молодого свекра, маленького Олексія та якоїсь жінки, напевно, тієї самої другої дружини.
Олексій, як очухався, почав дзвонити, навіть погрожував. Галина Петрівна обіцяла суди, позбавлення батьківських прав. Я не реагувала, а потім узагалі не стала відповідати на дзвінки. Тільки раз узяла слухавку.
– Льоша, твій батько ледве живий, – сказала я тоді чоловікові. – Якщо ти хочеш з ним попрощатися – приїдь. Якщо ні, то…
– Ти вкрала моїх дітей, і хочеш, щоб я їхав в ту квартиру?
– Я просто захистила їх від вашої з матір’ю ненависті, – спробувала пояснити я, але чоловік не дослухав і кинув слухавку.
Проте криза минула й Іван Сергійович прожив ще півтора місяця. За тиждень, як покинути цей світ, він викликав нотаріуса й оформив на мене дарчу на квартиру, а ще переказав мені гроші з рахунку.
– Іване Сергійовичу, не треба, вони ж скажуть… – протестувала я.
– Нехай кажуть, – відповів свекор. – Ти з дітьми дала мені те, чого я не заслуговував. Ви дали мені радість почуватися в сім’ї в останні дні життя. Онуки тепер знають діда, це дорогого варте.
Він пішов тихо, уві сні. Діти плакали, Олексій з матір’ю прийшли на похорон, але мовчки стояли осторонь. Після похорону Галина Петрівна підійшла до мене.
– Задоволена? – зухвало кинула вона. – Обікрала старого?
– Знаєте, Галино Петрівно, мені вас шкода, – відповіла я.
– Ти ще пошкодуєш! – пригрозила свекруха. – Ми засудимо тебе!
– Спробуйте, – відповіла я.
Увечері того ж дня я подала на розлучення. Ми залишилися жити у квартирі Івана Сергійовича. Діти ходять в нову школу, вечорами Микита грає в шахи сам із собою, дід встиг навчити.
А на стіні висить фотографія, Іван Сергійович з онуками, яку ми зробили за два тижні, як його не стало. І він на ній такий щасливий…
І так, – засудити людину легко! А чи ми самі такі вже безгрішні, щоб брати на себе роль суддів? Дайте хоча б собі щиру відповідь…
Пишіть в комнтарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
