Мені 27 років, маю доньку 2,5 роки. Чоловік покинув нас 1,5 роки тому, знайшов нове кохання, поїхав, жодної допомоги, у тому числі матеріальної, немає. Я повністю одна, змушена утримувати нашу маленьку сім’ю.
Після його звільнення у мене почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Я і так все життя хворію, слабкий організм, проблеми з дитинства. Від нервів у мене на додачу до хронічних хвороб з’явилося психологічні із найсильнішими нападами головного болю, страху та щоденною температурою майже 37,5. Я змогла влітку трохи прийти до тями, полегшало. А зараз все тільки гірше.
До декрету працювала на пристойній роботі, хотіла вийти раніше за три роки, бо грошей майже немає, мені самій вдома робити навіть нема чого, написала заяву.
На моє місце прилаштували знайомого чоловіка, мене викликали і твердо дали зрозуміти, що якщо вийду, мене все одно виженуть. Навіть хотіли, щоб я його навчила, бо роботу він не знає, а вже потім вигнати. Мовляв, їм не потрібні співробітниці з маленькими дітьми.
Терміново я знайшла іншу роботу і пішла. На пристойні місця мене не взяли, через наявність дитини. Робота змінна, дуже тяжка фізично, по 12 годин на ногах. Я дуже намагаюся, бо там штрафують за все, а зарплата невелика. Минуло лише 2 тижні, і захворіла дочка, хоча коли я з нею сиділа вона не хворіла взагалі.
Я заразилася теж, і змушена ходити на роботу в такому стані, інакше звідси виженуть. З нею сидить моя мама, вона на пенсії. Мама хоч і любить нас, але онука їй у тягар. Доводиться багато часу проводити у батьків, мамі не хочеться ходити до мене додому.
Донька почала ігнорувати мене, не поважати, бити. На жаль, бабуся та дідусь погано на неї впливають. Вони постійно намагаються і мене контролювати, дорікають, принижують. Але виходу та вибору немає, я не в змозі найняти няню.
Я знаю, що це погано, але жити більше не хочу. Це не життя, а мука. Постійне погане самопочуття, важка робота, економія та нестача грошей, відсутність можливості нормально виховувати дитину.
Про особисте життя я взагалі мовчу. Я знаю, що нікому не потрібна і ніхто нормальний ніколи не подивиться на розведену з дитиною і купою проблем. Та й неможливо нікому вірити після того, що зробив мій чоловік.
У чому сенс мого життя? Жити заради доньки? Але ж вона виросте і житиме своїм життям, а я не хочу, як мої батьки постійно контролювати її і мучити цим.
Я, попри все, люблю їх, вдячна і відчуваю провину перед ними, що їхня дочка така нікчемна людина. Мені так погано, страшно та боляче. Я ходжу в храм, вірю в Бога, але я втомилася. Як жити із цим усім не знаю.
