У день мого 25-річчя мама повідомила мені приголомшливу новину, яка просто шокувала мене: вона чекала дитину і збиралася її залишати.
-Та ти з глузду з’їхала?! – Не втрималася я. – У твої роки! І від кого?
Батька не було вже сім років, і я не чула, щоб вона зустрічалася з кимось після того, як його не стало. І раптом таке.
– Це Гнат. Він сантехнік, – сказала мені мама, поблискуючи щасливими очима. – Приходив до мене лагодити кран, потім допоміг ще дещо зробити. Я накрила стіл, пригостила його, як годиться. Ну а потім сталося те, що сталося.
– Зрозуміло. – шокованим тоном відповіла я.
– Ну й що тут такого? – насупилась мати. – Ти мешкаєш окремо, у тебе квартира своя, у мене своя. Ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Я ж не питаю, кого ти ведеш до себе і не збираюся звітувати перед тобою.
– І давно ти з ним разом?
– Яка тобі різниця? Я думала, ти порадієш за мене, а ти! І не треба мені говорити про вік, я цілком нормально почуваюся.
– Ну, справа твоя, – знизала я плечима. – Хоча я на твоєму місці не робила б цього.
На цьому наша розмова закінчилася, а взимку на світ з’явився Ілля. Поки він був зовсім маленьким, ніхто не помічав відхилення у його розвитку, але чим старший він ставав, тим сильніше лікарі почали наполягати на додаткових обстеженнях.
Тоді й з’ясувалося, що мати ще під час виношування попереджали про якісь там порушення, пропонували навіть перервати, але вона не полишала ідеєю подарувати своєму коханому сина та відмовилася слухати лікарів.
Що зрештою? Матері під п’ятдесят, нерви та здоров’я похитнулися, дитина невиліковно хвора і ніхто не дає хоч якихось втішних прогнозів. Навпаки, все буде лише гірше. Гнат, що так і не одружився з моєю матір’ю, втік від неї та їхнього спільного сина, навіть із міста поїхав.
У неї на цьому ґрунті було вже кілька нервових зривів і кілька разів вона навіть лежала у лікарні. А з Іллею у цей час була змушена перебувати я.
Нині йому вже шість років. Я розумію, що дитина хвора і ні в чому не винна, але мало того, що він не дає спокійно жити всім нам, через нього я розлучилася зі своїм хлопцем.
-Я не хочу, щоб в нас з’явилася так ж дитина, – заявив він мені. І жодні мої заперечення не став навіть слухати.
Остаточно добила мене мати, коли сказала, що я зобов’язана все життя дбати про Іллю, хоч би що трапилося.
– Навіть не думай про це, – сказала я. – Іллі місце в інтернаті і якщо це залежатиме від мене, я, не замислюючись, відправлю його туди.
– Ні! Ти не маєш на це права! – заплакала вона. – Він твій брат! І ти маєш любити його!
Ну ось! Дожилися!
Мені вже тридцять, а я ще незаміжня, але замість того, щоб займатися своїм особистим життям, я змушена тягати по лікарнях матір, у якої різко загострилися проблеми зі здоров’ям. А ще обслуговувати недієздатного брата, який кричить так, що в мене закладає вуха, а сусіди починають стукати в стіну, вимагаючи спокою.
Якось мені вдалося вмовити начальство відпустити мене на віддалення, але це ж не може продовжуватися вічно, і я боюся, що одного разу на моє місце просто візьмуть іншу людину.
А мати нічого не хоче чути та звинувачує мене в тому, що я черства, безсердечна і зла. Але я хіба просила її народжувати Іллю?
Востаннє він мало не розгромив усю мою квартиру, а потім замкнувся у ванній і мені довелося виламати замок, щоб він не наробив чогось. Чому я маю тепер все це терпіти та страждати? І в чому, власне, моя вина? У тому, що хочу жити нормальним життям?
-Погань ти, – сказала мені мати, коли в черговий раз прийшла, щоб залишити в мене Іллю, а я не пустила їх навіть на поріг.
Ось вже тиждень вона не дзвонить і навіть не привітала мене з днем народження. Ну і нехай. Хоча це означає, що їй поки не сильно щось потрібно. Загалом, доки я живу спокійно, але боюся кожного дзвінка у двері, раптом це знову вона приперла мені Іллю?
