Мені 19. Я дуже самотній і замкнений, дуже гостро відчуваю брехню, фальш, нещирість. Коли я перебуваю в суспільстві, то відразу відчуваю це. Абсолютно не вмію спілкуватися з людьми, байдуже хто це – дівчина, дитина, літня людина чи одноліток – не можу і все тут.
Не можу просто підтримати розмову. Навіть із добре знайомою людиною так поводжуся. У будь-якій ситуації намагаюся залишитись сам з собою, але це не допомагає.
Коли від мене (як я відчуваю) чекають відповіді, я зазвичай починаю прокручувати в голові все, що можна сказати, і в результаті виходить незручна пауза, після якої вже не доречно щось говорити.
За характером я не слабкий, але якщо зачепити щось цінне для мене, можу й розсердитися. Але сам ніколи до незнайомої людини не пред’являтиму претензій по дрібницях.
Якщо трапляється конфлікт, ніколи не вдаюся до грубої сили – волію вирішити все полюбовно, мирним шляхом. Ніколи не бився, і тепер у свої 19 років відчуваю якесь почуття страху бійки. І потенційні противники, мабуть, це бачать у мені.
Ще я абсолютно не емоційний. У мене немає почуття гумору, я майже не сміюся з чужих жартів. Віддаю перевагу формальній розмові по суті, з фактами, і без зайвих емоційних вигуків. Мене гнітить, що я нудний і такий небалакучий.
У думках вибудовую розмови з людьми, але якими б ідеальними вони не були, мої вигадані ретельно вибудовані діалоги ніколи не відбуваються в реальному житті. Зараз навчаюсь в університеті, і мені складно відповісти на запитання викладача чи однокурсника, навіть якщо я чудово знаю відповідь.
Мама виховувала мене сама, батько пішов, коли мені було 13 років. З того часу ці проблеми і почалися. Я замкнувся в собі і перестав радіти життю. Так продовжується і досі. Мати часто говорила, що я виросту і буду таким, як батько, і що мені важко житиметься.
Вона у мене трудоголік і ніколи нікуди не їздила відпочити, і мені говорила, що якщо я відпочиватиму, то буду бідним і нещасним. Тому я і не виходив нікуди, сидів удома постійно, навчався, читав книги та грав у комп’ютерні ігри.
