Колись мене покинула мама. Багато років тому рано-вранці вона привела мене до магазину іграшок, посадила на лавку біля нього і просто пішла. Мама сказала мені, що купить великого плюшевого ведмедя і повернеться. І я повірила їй.
Я чекала пів години, годину, дві, три… Весь цей час я спостерігала, як по небу пливуть хмари, а вулицею поспішають на роботу дорослі, до школи та садка – діти. Потім я бачила, як вони повертаються додому. У животі вже бурчало. Але мами не було. Я вже почала хвилюватися, коли до мене підійшов міліціонер.
– Дівчинко, ти що робиш увечері одна на вулиці? Ти загубилася?
– Я не загубилася, я на маму чекаю.
– А де ж твоя мати?
– Вона пішла до магазину, щоб купити мені іграшкового ведмедя. Але це було давно, я вже втомилася тут сидіти.
– Тоді підемо її пошукаємо.
Але коли ми з поліціянтом увійшли до магазину, мами там не було. Мало того, вона взагалі туди не заходила. Поліціянт був спантеличений.
– Ну, що ж, мала, сьогодні ти підеш зі мною, – сказав поліціянт, взявши мене за руку. Але він не відвів мене до ділянки, а забрав до себе додому.
Добрий дядько (його звали Мишко) пожалів мене і дав притулок разом зі своєю дружиною Олею. Вони думали, що я буду в них вдома кілька днів, поки не знайдеться моя мати. А, зрештою, я залишилася у них на роки. Вони виховали мене як свою дочку нарівні з рідним сином Єгором.
Як виявилося пізніше, названий батько досить швидко знайшов мою рідну маму. Ось тільки вона сказала, що не хоче мене забирати.
Мати заявила, що жити їй нема де, з роботи її вигнали, тож мені буде краще у дитячому будинку, адже там і нагодують, і напоять, і одяг дадуть. А сама вона мені нічого дати не може.
Ці слова тато Мишко розповів, коли мені виповнилося 16 років. Всі юні роки я провела у незнанні. Я думала, що мама насправді вийшла в магазин за іграшкою, а потім з якоїсь причини загубилася.
Я уявляла, як на неї нападає грабіжник із ножем або як її викрадають погані люди. Але я і подумати не могла, що стала тягарем для своєї матері й вона ось так просто позбулася мене, як від речі. А я наївна мріяла, як її знайду (а ще краще врятую) і ми знову будемо разом.
Про ці фантазії я неодноразово розповідала своїм прийомним батькам, і вони мовчали. Батько хотів розкрити всю правду у день мого повноліття, але не витримав і розповів усе раніше.
Йому було гірко і прикро, що, попри все тепло і доброту, яку вони з мамою Олею мені подарували, я все одно чекала на зустріч зі своєю рідною мамою.
Дізнавшись про гірку правду, я два дні проплакала в подушку і ще тиждень не виходила зі своєї кімнати. Я все думала, наскільки ж я погана дитина, що мене покинула власна мати?
Але час минав. Рани на душі загоїлися. Моїми справжніми батьками стали саме Мишко та Оля. Вони у всьому мене підтримували, наставляли, хвалили, балували та любили від щирого серця.
Я ніколи не відчувала різниці в їхньому відношенні до мене та Єгора. Нас обох відправили до університету, нам обом батьки надсилали гроші, допомагали влаштуватися на роботу та купити квартиру.
Я стала кухарем вищої категорії, а Єгор – пожежником. У нас прекрасні діти та люблячі другі половинки. Я завжди вважала, що мама Оля та тато Мишко зробили все, щоб ми з Єгором стали щасливими.
І ось, у той момент, коли я зрозуміла, що моє життя вдалося, я зустріла свою рідну маму. Вона була одягнена у довгу квітчасту спідницю в підлогу, на голові була хустка, а у вухах – об’ємні сережки.
Її чорне волосся було зібрано в пучок. Мама сильно постаріла, але очі залишилися живими, блискучими. Ми практично зіткнулися з нею на вокзалі. Я несподівано для себе охнула:
– Ой, мамо, матуся….
І мама мене почула. Вона підійшла до мене, обняла за плечі та сказала, що скучила. Я розгубилася через несподівану зустріч, впала в якийсь ступор, а коли прийшла до тями, ми удвох сиділи в кафе і пили каву.
– Ну, розповідай, як живеш? – Запитала мама.
Але тут я остаточно прийшла до тями. Та що їй до того, як я живу? Адже стільки років її це зовсім не цікавило, а тепер раптом? Запізно прокинулися материнські почуття?
Мати почала виправдовуватися, що вона завжди знала, що я в хорошій сім’ї, у мене все було. А вона б не могла дати мені нічого – сама молода і дурна, грошей нема, а мій батько втік від неї ще до того, як я з’явилася на світ. Тому найкращим, на її думку, було мене кудись вдало прилаштувати.
Я задихалася від злості. Вдало прилаштувати – це як про кошеня чи цуценя у добрі руки. Чи мало куди я могла потрапити? А раптом би мене били, ображали чи ще гірше?
Але на жінку, що сидить навпроти мене, всі мої обурення не справляли враження. Вона тільки повторювала, що все ж таки добре влаштувалося, тому й говорити зараз вже нема про що. Вона вірила, що все буде гаразд.
Поки я підбирала слова і намагалася вкласти в них всі емоції, що палали в мені, мати простягла мені серветку, на якій написала свою адресу і телефон. Вона заявила, що все треба починати з чистого аркуша, якщо життя дає такий шанс.
Я хотіла кинути папірець їй в обличчя, але вона мене зупинила і сказала, що зараз у мені говорять гнів та образа. А ось я охолону, подумаю, і зрозумію, що мати має рацію. Мама сказала і пішла.
А я залишилася наодинці зі своїми думками. Я стільки років мріяла її знайти, а виявилось, що вона завжди була десь неподалік. Ось чи варто знову впускати її у своє життя? Чи потрібно вміти прощати навіть такі вчинки? Краще б вона й далі повз ходила…
