— Ну все, хлопці, мені пора! — крикнув Роман, застрибуючи на підніжку поїзда, що вже рушив. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути навздогін. Він усміхався.
Минуло три роки відтоді, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступив до інституту на заочне відділення. А от так — просто зібратись і поїхати кудись в інше місто — вперше.
З друзями його поєднувала спільна історія — дитбудинок. У дитинстві вони були дітьми без батьків, а тепер стали дорослими людьми зі своїми цілями, мріями, планами. Аня і Петро одружились, взяли квартиру в іпотеку і чекали на дитину. Рома щиро радів за них, трохи заздрив — по-доброму, бо теж хотів того ж. Але його життєвий шлях складався інакше.
Ще з перших років в інтернаті він намагався зрозуміти: хто він такий? Звідки? Чому опинився тут? Спогади були туманними, ніби уривки сну, але в глибині душі залишалось тепле відчуття чогось хорошого з минулого. Єдине, що вдалося дізнатися — його привів чоловік. Молодий, охайно вдягнений, років тридцяти.
Про нього він дізнався від баби Нюри — старшої прибиральниці, яка тоді ще не вийшла на пенсію.
— Я тоді була молодша, око — як у яструба, — розповідала вона. — Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає малого за руку. Хлопчику років три, не більше. Говорить із ним серйозно, як з дорослим. Потім дзвінок у двері — і драла. Я за ним, та тільки він моторний виявився, наче й не було. Побачила б зараз — одразу впізнала б. Ніс у нього був особливий — довгий, гострий, як у Казанови. Машини поряд не бачила — значить, місцевий. І навіть рукавиці не надів дитині.
Рома, звісно, нічого не пам’ятав. Але, розмірковуючи роками, дійшов висновку, що, найімовірніше, це був його батько. Що сталося з матір’ю — залишалося загадкою. Проте до дитбудинку його привели охайно вдягненим, доглянутим.
Лише одне насторожило вихователів — велика білувата пляма на грудях, що тягнулася до шиї. Спершу вирішили, що це опік, але згодом лікарі визначили: рідкісна форма родимої плями. Баба Нюра казала, що такі часто передаються у спадок.
— Та ну, бабо Нюро, ти хочеш, щоб я тепер по пляжах ходив і людей на плями перевіряв? — сміявся Рома.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найріднішою, майже як мама. Після випуску прийняла його до себе:
— Поки тобі житло не дадуть — живи в мене. Не місце тобі по зйомках тинятись.
Тоді Рома ледь стримував сльози — він же вже був чоловіком. Але як забути ті моменти, коли після чергової «справедливої» бійки він приходив до неї в підсобку і ридав у неї на колінах? Він завжди прагнув захищати, навіть якщо протистояв старшим. А вона гладила його по голові й казала:
— Добре, що ти такий добрий і чесний, Ромко. Тільки життя з твоїм характером буде непросте. Дуже непросте.
Тоді він не розумів цих слів. Лише з роками збагнув їхню глибину.
Аня була в дитбудинку з самого народження. Петро з’явився пізніше, коли Ромі було одинадцять. Він був худеньким і високим, а Петька — замкнутим, вразливим. Його привезли після страшної трагедії: батьки отруїлися підробленим алкоголем.
Перший час Петро тримався осторонь. Але сталося щось, що назавжди пов’язало їх трьох в одну родину — нехай і не кровну, зате справжню.
Аню не любили. Руда, маленька, тиха — ідеальна мішень для насмішок. Хтось дражнив, хтось щипав за косички, хтось просто штовхав. У той день старші особливо розійшлися. Рома не зміг стояти осторонь — кинувся захищати.
Але сили були надто нерівні. Уже за десять хвилин він лежав на землі, прикриваючи обличчя від ударів. Аня кричала, розмахуючи портфелем, як мечем.
І раптом усе припинилося. Крики, стусани, глузування — наче хтось вимкнув. Чиїсь руки підняли Рому. Перед ним стояв Петька.
— Ти чого поліз? Битися ж не вмієш!
— А я мав стояти й дивитись, як її б’ють?
Петро замислився, потім простягнув руку:
— Ти нормальний. По руках?
З цього моменту між ними зародилася дружба.
Аня дивилася на свого рятівника з таким захопленням, що Рома не витримав і прикрив їй долонею рота:
— Закрий рот, а то муху проковтнеш.
Петро засміявся:
— Гей, малеча, тепер, якщо що — одразу до мене. Скажи всім, що ти під моїм захистом.
З того дня Петро серйозно взявся за фізичну підготовку Роми. Спочатку тому було трохи нудно — краще б книжку почитав, але Петька вмів мотивувати. З часом Рома втягнувся. Замість трійок з фізкультури в щоденнику з’явилась п’ятірка, м’язи стали міцніші, а дівчата почали частіше обертатись услід.
Першим з інтернату поїхав Петро. Аня плакала, а він обійняв її й сказав:
— Не плач, малеча. Я обов’язково повернусь. Я ж ніколи тебе не обманював.
Він і справді повернувся — щоправда, лише на день, а потім пішов служити. А коли повернувся знову, Аня вже пакувала валізи. Він зайшов у кімнату у військовій формі, з букетом у руках:
— Я за тобою. Без тебе нестерпно порожньо.
За цей час Аня перетворилася на красиву, яскраву дівчину. Коли вона обернулась, Петро навіть упустив квіти від здивування:
— От це так! Ти просто красуня! Може, ти вже не хочеш бути моєю дружиною?
Вона усміхнулась:
— Хочу. А ти теж нічого.
Після армії Петра направили служити саме в те місто, куди зараз їхав Рома. І той вирішив: обов’язково їх навідає. Особливо коли в них народиться дитина — хрещеним буде тільки він.
Рома вмостився в купе, цього разу не став економити й обрав СВ. Треба було добре виспатись перед роботою — він працював висотником на будівництві. Улюблена робота, гідна зарплата, без зайвих понаднормових — часу вистачало і на навчання, і на друзів.
Вже збираючись лягати, він почув крики з коридору. Чоловік кричав, вимагаючи, щоб хтось негайно звільнив купе.
Рома хотів проігнорувати шум, але незабаром до грубого голосу додався тремтячий, заплаканий жіночий — настільки знайомий, що всередині все стиснулося. Наче баба Нюра. Рома визирнув у коридор.
У сусідньому купе, тремтячи від страху, стояла молода провідниця.
— Що там трапилось?
— Там якийсь «важливий» тип, — пошепки відповіла вона. — Бабуся випадково зачепила його стакан з чаєм — розлила на сорочку. А він тепер репетує так, ніби її треба просто тут судити.
Чоловік тим часом продовжував кричати:
— Геть звідси, стара відьмо! Тільки псуєш повітря навколо!
Рома зробив крок уперед:
— Друже, ти б менше кричав. Перед тобою літня людина. Вона не винна і, до речі, за проїзд теж заплатила.
— Ти знаєш, хто я? Один дзвінок — і тебе більше не буде в цьому поїзді!
— Мені байдуже, хто ти. У всіх щелепи ламаються однаково — і в «важливих», і у звичайних.
Чоловік різко замовк. Роман нахилився до бабусі:
— Ходімо зі мною. Міняймося купе — моє до ваших послуг.
Старенька не могла стримати сліз — це були сльози вдячності. Провідниця дивилася на Рому з повагою. Він повернувся у своє купе, кинув сумку на місце, розстебнув сорочку. Чоловік поблід.
— Це що в тебе на грудях?
Рома спокійно подивився на нього:
— Не бійся, не заразне. Від народження.
— Господи…
Чоловік повільно сів на полицю. Рома насупився:
— У чому справа?
Той тремтячими руками почав розстібати сорочку. Під нею виявилась така ж сама родима пляма.
— Я їду до тебе… щоб вибачитися. Ночами не сплю, чую твій дитячий плач…
— Це ти був тим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку?
— Так. Я був боягузом. Пробач. Тоді я був одружений. А твоя мама, Марина… Прийшла до мене, сказала, що хвора на рак, можливо, скоро помре. Просила взяти тебе до себе. Але через кілька годин мала повернутись моя дружина. Я злякався… Повів тебе в інтернат, а сам переїхав. Через роки Марина мене знайшла. Лікування подіяло — вона вижила й шукала тебе. А я… сказав, що ти помер.
— Де вона зараз?
— Після інсульту її відправили в будинок для людей з інвалідністю. Це сталося років десять тому. І теж у вашому місті.
Роман нічого не сказав, вийшов із купе й підійшов до провідниці.
— Я все чула, — тихо сказала вона. — Якщо хочете, можете трохи відпочити в мене.
— Дякую. І, здається, я знаю, про який будинок ішлося.
На роботу він не вийшов — подзвонив і все пояснив. Провідницю звали Катя — вона поїхала з ним. Він був вдячний — йти було б надто страшно одному.
— Марина… прийом після інсульту близько десяти років тому…
— Є така. Марія Павлівна. Чудова жінка. Тільки казала, що в неї нікого нема — син помер. А ви?
Роман знизав плечима:
— Можливо, син. Якщо це справді вона.
— Проходьте.
Жінка в інвалідному візку відірвала погляд від в’язання. Усміхнулась. Медсестра ахнула:
— Ви ж як дві краплі води!
Марина впустила клубок:
— Я завжди знала, що ти живий. Я це відчувала.
Минуло два роки. Марина пройшла курс реабілітації, який оплатив Роман. Вона читала казку своєму онукові, а Катя, його дружина, готувала святкову вечерю. Сьогодні вона дізналася, що знову чекає дитину.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
