У мене до тещі було неоднозначне ставлення і, я завжди знаходив логічне пояснення її вчинків! Лідія Петрівна була жінкою заможною, жвавою та активною.
Все життя вона працювала головним бухгалтером на великому підприємстві, а після виходу на пенсію вирішила зайнятися ресторанним бізнесом.
Вже кілька років її справа успішно розвивалася, стан власниці збільшувався і все складалося добре.
– Я ухвалила важливе рішення, – сказала якось Лідія за сімейною вечерею. – У моєї старшої дочки підростає онука, а у молодшої нещодавно з’явився онук.
– На честь цих подій і щоб залишити про себе добру пам’ять малюкам, я купую обом по однокімнатній квартирі.
– Прекрасно, дякую, це чудовий подарунок, ми якраз замислювалися про переїзд, – зрадів я.
– Напевно я якось неправильно висловилася, – викарбувала Лідія. – Квартири купую Маші та Кості, тому вони самі будуть у майбутньому ними розпоряджатися.
– Це мої подарунки онукам, а ви, дорогі мої діти, маєте самі розв’язувати свої матеріальні, та житлові проблеми.
– Тобі не здається таке рішення дещо дивним? – першою обурилася старша Алла. – Нашій Машці сім років, і скільки ця квартира буде пустувати?
– А Кості взагалі лише два роки, – нагадала Олена.
– Я чудово все розумію, тому пропоную здавати поки що житло в оренду, та накопичувати гроші на майбутнє дітей, – пояснила Лідія.
– Але мамо, у нас зараз і так проблем багато, а жити доводиться з ріднею Єгора, – не розуміла логіку Олена. – Невже ми не можемо жити у квартирі, яку ти хочеш подарувати Кості?
– Дорогі мої дочки, – звернулася одразу до обох Лідія. – Чоловіків ви вибирали собі самі, я слова не казала, та ви й не питали.
– Завдання чоловіків – утримувати та забезпечувати всім необхідним свої сім’ї. У Алли Влад, відносно непогано справляється з цим завданням, Олені пощастило менше!
– Взагалі, я тут і все чудово чую, – обурився я.
– Це добре, що ти все чуєш, але хотілося б побачити конкретні дії, – продовжувала Лідія. – Ти просиджуєш цілями днями в якомусь офісі, і не можеш забезпечити дружині та синові нормальне життя, так що нам говорити особливо нема про що.
– Мене все влаштовує, навіщо ти так? – одразу встала на мій захист Олена.
– Так, не питання! Живіть і радійте, а для мене головне – щасливе майбутнє онуків, – продовжувала Лідія. – Своє рішення я вам сказала, кому не подобається, можете відмовитися від квартири.
Я насилу досидів на вечері й, при першій нагоді, разом із дружиною додому зібрався.
– Ти не хвилюйся так, – умовляла мене Олена по дорозі додому. – Я не думаю, що мама це все серйозно казала. Швидше за все, намагалася зачепити твоє самолюбство.
– У неї це чудово вдалося. – Я, звичайно, зірки з неба не хапаю, але в нас є все необхідне для щастя, правда ж?
– Правда, а тепер ще й квартира буде, – раділа Олена. – А мама свою думку змінить, зараз головне на все погоджуватися, а потім ухвалимо остаточне рішення, щодо квартири.
Лідія своє слово дотримала і купила дві квартири в одному районі, але в різних будинках. Вони були схожі за плануванням та площею, щоб нікому прикро не було.
Алла з Владом особливо проти рішення матері не сперечалися, бо вони не мали проблем у матеріальному плані.
Влад мав свій невеликий бізнес, Алла у нього працювала бухгалтером і квартиру вони свою в центрі самі купили.
На кожному сімейному святі цей момент наголошувався і всі хвалили геніального старшого зятя, поблажливо поглядаючи на мене.
Я був геть-чисто позбавлений підприємницької жилки, тому сам не міг заробляти багато. Ми жили разом з моїми батьками.
Днями я просиджував у компанії, яка виготовляє на замовлення меблі, та щомісяця приносив фіксовану зарплату.
Поки жили самі, цих грошей вистачало, після появи дитини проблем стало більше, а доходів менше, бо Олена сиділа в декретній відпустці.
– Але ж це просто марення, – обурено говорив я дружині згодом. – Два роки тому твоя мати купила квартиру, яка стоїть порожньою!
Вона не дозволяє нам у ній жити, але до повноліття Кості ще багато років, тож я не розумію такої логіки!
– Я багато разів намагалася з нею про це говорити, але особливих перспектив на зміну думки немає, – засмучено відповіла Олена.
Ми вкотре спробували випросити у Лідії дозвіл оселитися у квартирі, тільки нічого не вийшло.
– Максимум, на що спочатку мали дозвіл – це здавання квартири в оренду, – повторила жінка. – Тільки не думайте, що зможете бездумно витрачати ці кошти.
– І що ти пропонуєш із ними робити? – Не розуміла Олена. – Ми ж дорослі люди, й самі можемо розпоряджатися фінансами.
– Ось своїми й розпоряджайтеся, – не здавалася Лідія. – Усі зібрані з оренди гроші можете збирати на безготівковому рахунку, потім вони стануть у пригоді для здобуття освіти Кості.
Олена розуміла, що сперечатися з матір’ю далі з цього приводу марно і вона не стане своє рішення змінювати. Тільки я не міг упокоритися з витівками тещі, й постійно косився на неї невдоволено.
Мені доводилося багато працювати та економити на всьому, а коштів все одно не вистачало. Олена особливо на мене не тиснула, тому, що приймала мене таким, яким я є, і більше нічого не вимагала.
Правда, жити зі свекрами не особливо їй подобалося, бо вони постійно втручалися у наше рішення, а грошей на оренду квартири у нас не було.
На тлі таких проблем, наявність квартири, що пустує, здавалася знущанням з боку матері. Незабаром Лідія сама знайшла туди квартирантів і поставила дітей про це перед фактом, особливо звертаючи увагу на нашу думку.
– Якщо ви думали, що вдасться змінити мою думку чи самостійно розпоряджатися майном, то закотіть губу, – самовпевнено розповідала Лідія.
– Але хочу нагадати, що цими квартирами, та отримуваними від них зараз доходами, будуть розпоряджатися лише онуки, коли будуть повнолітніми.
Алла з чоловіком мовчали, бо їх усе влаштовувало, і дочка підростала. Олена переживала більше через моє невдоволення, бо я постійно бурчав на неї, та на тещу.
Я справді намагався сім’ю забезпечувати, тільки старань не вистачало навіть на елементарні речі. Я вважав себе невдахою, тещу жадібною скандалісткою і зовсім не розумів її мотивів.
– Твоя мати спеціально так вчинила, щоб зайвий раз мене принизити, – бурчав я. – За наявності квартири та доходів від її здачі, ми вимушено живемо у тісноті, та не можемо користуватися коштами від оренди.
– Ну, до другого зятя у матері таке саме ставлення, – нагадувала Олена. – Не накручуй себе і давай просто житимемо одним днем.
Тільки почуття Влада мене не дуже хвилювали, я переживав лише про свою сім’ю і бурчав на тещу. Якось, навіть нерви здали, й під час чергового приїзду у гості я не стримався і, висловив усе Лідії.
– А не треба тупо сидіти на одному місці й чекати на диво, – випалила жінка. – Я все життя орала, сама всього досягла і милості від інших людей не чекала!
– А ти тільки й знаєш, що нити, та на життя скаржитися! А спробувати щось змінити бажання немає?
– А ви квартиру вирішили нашому сину подарувати, щоб при кожній нагоді нам про це нагадувати й очі колоти? – репетував я.
– Мої гроші, моя справа, – напирала жінка. – Якщо вам щось не подобається, можете відмовитися від квартири й самі купити собі, чи синові житло.
Олена потім між матір’ю та мною металася, та помирити нас намагалася. Тільки ми взаємними шпильками та образами обмінювалися за кожної можливості.
Вже навіть питання стояло не про квартиру, а про давні претензії, невдоволення та взаємні образи.
– Якщо питання стоїть так гостро, може нам і справді відмовитися від подарунка матері? – переживала Олена.
– Ну ні, я такої радості тещі не доставлю, – сердився я. – Якщо Алла з Вадимом згодні на такі умови, значить і ми займемо вичікувальну позицію. Потім життя все розставить на свої місця і виходитимемо з розвитку подій.
В ідеальній картинці життя, у мене було набуття права власності, та можливість самостійно розпоряджатися квартирою.
Тільки теща все продумала, та контролювала ситуацію. Вона виявилася жінкою на диво міцною та активною, тому бізнес розвивала, у житті дочок активну участь брала і своє слово тримала, щодо квартири.
– У принципі, я свою частину договору виконала: квартири куплені, всі ці роки мої умови щодо них виконувались і тепер Машка вже може самостійно розпоряджатися своїм майном, – розповідала Лідія. – Кості залишилося трохи підрости, й тоді він теж зможе сам приймати рішення.
– Невже ми скоро позбудемося постійного гніту твоєї матері? – сумнівався я.
– Не думаю, що вона відразу залишить нас без контролю, – сумнівалася Олена. – Гаразд, ми з тобою за цей час все-таки змогли купити собі хоча б невелику квартиру для себе, зате у сина тепер буде окреме житло, завдяки моїй матері.
Я не мав сил і бажання тещі дякувати за такий шикарний подарунок! Я справді орав, як раб на плантаціях і, п’ять років тому, купив квартиру для своєї родини.
Тоді Лідія, лише самовдоволеним поглядом зміряла мене, і слова не сказала. Вона не належала до людей, здатних визнавати досягнення інших, але завжди на перше місце ставила свої успіхи та перемоги.
До зятів завжди зверталася без особливого захоплення, не вірила в нас і для онуків вирішила зробити підстрахування, доки дозволяли сили та можливості.
Ось і купила їм квартири, а тепер дочекавшись повноліття і переконавшись, що все склалося згідно з планом, спокійно зітхнула і дозволила собі розслабитися.
Тільки небагато, бо, попри солідний вік, продовжувала працювати й поки що не знала, кому передати ресторанний бізнес.
Дочки особливого інтересу до нього не демонстрували, і Лідія для себе вирішила бути активною та здоровою, доки онуки не здобудуть освіту, та не зможуть перейняти її справу.
Заради цього потрібно ще зберігати сили й перебувати в активній фазі довгий час. Лідія звикла все контролювати й не могла відмовитися від такого ритму життя навіть із часом.
