Мені 20 років. Рік тому на роботі, я познайомилася з хлопцем однолітком, ми почали добре спілкуватися і стали друзями. Але я йому сподобалася як дівчина з перших днів.
Я одразу дала зрозуміти, що ми можемо бути лише друзями, бо не сприймала його як хлопця. Ось зараз, через рік, настав такий момент, що я відповіла йому взаємністю, через те, що ніби з’явилися почуття до нього, але у мене дуже великі сумніви щодо цього.
Я просто обожнюю цю людину, але, на жаль, він мене не влаштовує як хлопець, хоч і є почуття до нього, я хочу бути з ним завжди, він для мене рідна людина. Тобто я знайшла в ньому другу себе, і вже не уявляю себе без нього. Звісно в нього багато мінусів, як у хлопця.
Він худий і не може постояти за себе, а значить і за дівчину він теж не зможе нести відповідальність. Він слабкий духом, я сильніший за нього в цьому плані, а хлопець для мене це, в першу чергу, сильний духом, щоб я була за ним, як за кам’яною стіною.
І головний мінус – його не поважає багато людей просто за те, що він не поводиться як чоловік.Він не має навіть звички розмовляти як хлопець, а говорить якось трішки жіночно. Через це в нього майже немає друзів, тільки один друг і я. Я дуже їм дорожу, боюся за нього, за його майбутнє, бажаю тільки найкращого і щастя, але річ у тім, що його щастя – це я. А я маю сумнів щодо нього.
Я думаю з ним пов’язати своє життя і почати потихеньку змінювати його, фізично і морально підтягувати духом, та й взагалі робити краще, але більшість людей мене відмовляють від нього, кажуть, навіщо він тобі такий? Я, на жаль, гостро реагую на чужу думку, а точніше завжди порівнюю і слухаю їх, бо майже всі те саме кажуть.
У мене голова кругом іде – бути з ним чи ні. Я не хочу йому розбити серце, адже він мені дуже дорогий, у мене є почуття, я дуже сумую зараз, тому що ми не спілкуємося вже майже тиждень. Через те, що він мені сказав, що або ти приймаєш мене таким, який я є, або прощаємося, але для нього це буде крах. Втім, і для мене. Він дуже самотній.
