У мене не життя, а анекдот. Причому, не завжди смішний. Дівчат змінив стільки, що вже всіх імен не згадаю

Що кумедно – кидали завжди мене, тому що я до цього цілеспрямовано вів.

Так ось, всі ті дівчата, які мене кидали, вони як тіні десь за спиною – є і є, мені на них якось плювати. Але була одна, яку кинув я … І ось тут як в анекдоті.

Не можу забути. Уже два роки минуло, інститут закінчив, працюю за фахом, квартира своя, від бабусі дісталася. І живу добре, з грошима порядок, з друзями – теж. Але вечорами сиджу один перед телевізором, оглядаюся навколо, і раптом думаю – ось була б тут Алінка, було б взагалі ідеально.

З Аліною все так безглуздо вийшло. Вона хороша була, навіть занадто, напевно. Навколо неї завжди хлопці юрбами, а вона моя, розумієте?

Красуня, волосся довге світле, очі, фігурка, все при ній. Мініатюрна така, як лялечка. Я поруч з нею дихав з великими труднощами, і всі питали – що зі мною таке? А виявилося – любов.

Ось тоді й злякався. Любов – це ж назавжди, до весілля, діточок та іншого. А я ще в самому розквіті, хочеться погуляти, хочеться знайомств без зобов’язань. Сам її від себе відігнав, думав, що так потрібно. Мовляв, пройде, як тільки з очей геть приберу. Якби.

Знаю, що вона одна. Навколо неї хлопці в’ються, а вона одна. І ніби як знак мені – давай, Жека, дій, поки не пізно. А я її бачу, навіть з боку, і відразу коліна трясуться, як у підлітка.

Зірвався на днях, написав, запитав, як життя. Аліна відповіла через пару годин тільки, так я за ці пару годин трохи не збожеволів. Як істеричка себе веду. Відповіла мені холодно, мовляв, нормально все. Про мене навіть не запитала. Ось думаю – остаточно розтринькав щастя або ще є шанс?

Хочу на вихідних її покликати кудись, але, напевно, вона мене пошле.