– У мене немає грошей, Кирило! Іди та розв’язуй свої проблеми сам, а не жебракуй по родичах!
– Тату, на вулиці листопад, а мене з хати виганяють! Мені справді нема чим платити за оренду, ось, їй-богу!
– Власник квартири сказав, що якщо завтра до полудня я не перекажу гроші, мої речі просто виставлять в під’їзд. – Ти розумієш це?
– Я все розумію. А ти розумів, що робиш, коли ніс вернув від рідної родини?
«Мені потрібний особистий простір, мені потрібна окрема ванна кімната!»
– Ось тепер і користуйся своїм простором. Нам ти ні гривні не дав, коли ми тут вп’ятьох на тридцяти метрах тулилися.
– Тому що в мене не було зайвих грошей! Я крутився, як міг. І я не прошу у тебе ці гроші просто так, я прошу у борг! – Я віддам із першої ж зарплати, я зараз активно шукаю роботу.
– Чули ми це вже… Шукай краще. А в мене немає зайвих коштів. І не дивись на мене так!
– Я дивлюся на тебе і не розумію, як можна бути таким черствим, – тихо промовив Кирило. – Ти ж мій батько! Хоча, про що я говорю… – Ти ніколи не був ним по-справжньому.
– Це я не був? – Віктор різко підвів голову. – Я вас із матір’ю з такої глухомані вивіз! В місто привіз, щоб ви стали людьми.
– Людьми? – Кирило гірко посміхнувся. – Ти привіз мене в сім років і замкнув у підвалі без вікон!
– Сестру та брата ви залишили у бабусі в селі, а мене притягли з собою. – Навіщо? Щоб я цілими днями дивився на пліснявілу стіну?
– У мене не було жодної іграшки, тату! Взагалі жодної!
– Ми працювали з ранку до ночі, – глухим голосом озвався батько. – Я на будівництві сторожем орав, мати підлоги мила в трьох місцях.
– Ти що про моє життя знаєш, недолугий? Чи тобі судити мене?
– Я не суджу за злидні, тату, я суджу за ставлення! – Ви забороняли мені виходити на вулицю, казали, що я загублюсь, або мене вкрадуть.
– Я ріс як арештант в окремій камері. – Фільм «Кімната» дивився колись?
– Так от, там у дитини умови були царські, порівняно з моїми! А у шістнадцять років я плюнув на все і пішов працювати офіціантом.
– І тільки тоді я зрозумів, що світ не обмежується вашим убогим підвалом. – Я побачив інше життя!
– Я приносив каву людям, які посміхалися, які були щасливі та вільні. – Я біг на роботу одразу після уроків.
– Поки мої однокласники йшли грати у футбол, я одягав фартух і тягав таці по десять годин.
– І одразу запишався, – перервав батько. – Став лахміття дороге купувати, на нас дивитися зверхньо.
– Я не дивився на вас зверхньо! Я просто хотів виглядати нормально. – Але найголовніше – ти пам’ятаєш, що я зробив після своєї третьої зарплати?
– Не пам’ятаю я! Стільки років минуло…
– А я нагадаю. Я обставив нашу кімнату, яку ми тоді винаймали. Ту саму, в тридцять квадратних метрів!
– Ви прожили в місті п’ятнадцять років і не спромоглися купити навіть нормальну шафу! Ми всі спали на підлозі, буквально за двадцять сантиметрів один від одного.
– Дорослі люди, підлітки – всі покотом. І я, шістнадцятирічний пацан, купив у цю кімнату нову шафу, диван, штори та килим, щоб ми не жили в злиднях.
– Ви хоч раз мені дякую сказали?
– Ти це для себе робив, щоб перед своїми друзями не соромно було, – відмахнувся батько.
– Я робив це для всіх нас, – тихо промовив Кирило. – Але жити в цьому хаосі більше не міг.
– У вісімнадцять років я винайняв окрему квартиру в сусідньому будинку, найпростішу, крихітну, але там була ванна.
– Господи, тату, ти не уявляєш, яке це було щастя – просто прийняти душ перед зміною, не просячи нікого вийти з кімнати й не гріючи воду в чайнику.
– І коли мені одного разу не вистачило грошей на оренду, бо ресторан зачинили на ремонт, я прийшов до тебе і попросив три тисячі в борг.
– Що ти тоді мені сказав?
– А потім, коли я зібрав грошей і полетів до Туреччини, а наступного року в Єгипет, ти влаштував такий скандал, ніби я в тебе ці гроші вкрав.
– Тому що це дурість! – батько стукнув кулаком по столу, через що задзвеніли старі чашки. – Витрачати такі гроші на закордон, коли у батьків дах у селі тече!
– Ми тут кінці з кінцями зводимо, а він по пляжах розкочує!
– То були мої гроші! Я заробив їх своєю працею, працюючи ночами й не досипаючи перед парами в університеті!
– До речі, про навчання. Ти мені теж ні гривні на нього не дав.
– Я пропонував тобі нормальний варіант, – насупився батько. – Пішов би в коледж на сантехніка. Завжди ситий, завжди з копійкою в кишені.
– Труби завжди тектимуть, робота вірна. А ти захотів вищу освіту. Ну, і де вона?
– Я вступив сам. І навчався сам три роки, поєднуючи з роботою. А на третьому курсі мене відчистили, платити за семестр було нічим.
– Я прийшов до тебе, просто запитати поради… І ти знову сказав мені, що я недолугий і сам у всьому винен.
– Мені довелося покинути навчання. У мене немає диплома тільки тому, що в найважчий момент мені не було кому допомогти.
– Ми не повинні були платити за твої примхи, – холодно промовив батько. – І зараз я тобі нічим не зобов’язаний!
– Це наші заощадження! Ми їх відкладали роками, у всьому собі відмовляли! Чому ми маємо віддавати їх тобі?
– Іди та працюй! Он, вантажники скрізь потрібні. Чи гордість не дозволяє спину гнути?
***
Кирило вийшов на сходовий майданчик і поволі пішов униз. Розмови з батьками знову не вийшло.
На що він сподівався, коли йшов до них допомоги просити? Від сумних думок його відволік телефонний дзвінок.
– Алло, Кирило? – пролунав у слухавці невдоволений голос старшої сестри. – Що ти знову влаштував у батьків?
– Мати дзвонить у сльозах, у батька тиск підскочив. – Ти навіщо до них ходиш та гроші вимагаєш?
– Я не вимагаю, Світлано, – втомлено відповів Кирило. – Я просив у борг. І в мене справді критична ситуація.
– У всіх критична ситуація! – Відрізала Світлана. – Мені теж за сад платити нічим, співмешканець мій без роботи сидить третій місяць.
– Але ж я не йду до них відбирати останнє! У них крихітна пенсія, вони кожну гривню відкладають на цей нещасний будинок у селі. А ти прийшов, влаштував скандал, брудом їх полив …
– Світлано, ти виросла у бабусі в селі, – спокійно сказав Кирило, крокуючи вздовж дороги. – Ти не жила у підвалі без вікон. Ти не знаєш, що таке сидіти в темряві серед мишей у сім років.
– Ой, почалося знову! – заголосила сестра. – Знову ця твоя платівка про підвал. Усі так жили в дев’яності, час такий був!
– Досить уже вдавати з себе жертву. Тобі двадцять шість років, а ти все дитячі образи няньчиш.
– Працювати треба, а не скаржитися.
– Я працюю з шістнадцяти років, Світлано. Поки ти гуляла по клубах і кидала своїх дітей на маму, я орав офіціантом і обставляв кімнату, в якій ви потім всі жили.
– І тобі теж допомагав, коли ти просила на підгузки. Забула?
– Ти мені це все життя нагадуватимеш? – у голосі сестри почулися верескливі нотки. – Подумаєш, шафу він купив!
– Та якби не батьки, тебе б взагалі не було! Вони тебе виростили, а ти їм тільки нерви мотаєш!
– Коротше, Кириле, якщо ти ще раз прийдеш до них зі своїми вимогами, я сама з тобою розберуся.
Зрозумів?
– Зрозумів, Свєта. Розбирайся зі своїм життям краще. Прощавай.
Він повісив слухавку і заблокував її номер, а за нею і номери батьків. За кілька хвилин він набрав свого старого друга Антона, з яким колись працював у ресторані.
– Алло, Антоне? Привіт. Не відволікаю?
– Кирюха! Привіт, друже! Радий тебе чути. Як сам? Знайшов щось по роботі?
– Та поки що глухо, Антоне. Щиро кажучи, я в повній ямі. Завтра мене виселяють із кімнати. Грошей немає зовсім.
– От дідько… Серйозно? А батьки? Ти ж казав, у них начебто якісь заощадження були на крайній випадок.
– Батьки сказали, щоб я йшов надвір, – тихо відповів Кирило. – Ми остаточно посварилися, я навіть заблокував їхні номери.
– Так, – зітхнув Антон. – Ну й родина в тебе, звісно. – Слухай, не панікуй. У мене є пропозиція. Мені якраз потрібний адміністратор на нічні зміни у кафе.
– Платять нормально, і там є невелика службова кімната з диваном та душем. Можеш поки пожити там кілька місяців, поки на ноги не встанеш. – Що скажеш?
– Що, правда? – зрадів Кирило.
– Звісно, правда. Приїдь сьогодні ввечері, обговоримо деталі. З речами допоможу, у мене машина під боком.
– Тільки давай без зайвих шмарклів – робота важка, доведеться орати.
– Я згоден, Антоне. Дякую тобі величезне. Я буду сьогодні ввечері.
– Давай, чекаю на тебе. Тримайся там.
Кирило прибрав телефон у кишеню та прискорив крок.
***
Десять років Кирило не спілкувався із родичами. Він давно й міцно стояв на ногах – відкрив свою справу та купив затишну квартиру.
Про минуле він намагався не згадувати, поки одного вечора на його телефон прийшов виклик із незнайомого номера.
Батька він упізнав не відразу:
– Синку, це я. У нас біда страшна… Пожежа сталася, наша хата згоріла вщент. Нам із матір’ю йти нікуди, спимо в чужих людей. Допоможи грошима на перший час, га?
Кирило довго мовчав, слухаючи нескінченне – «Алло, синку?»
– У мене немає грошей, тату, – нарешті спокійно відповів він. – Іди та розв’язуй свої проблеми сам.
Кирило скинув виклик. Він вніс і цей номер до чорного списку. І соромно йому за вчинок не було. Як кажуть, – як постелилися, недолугі, так і виспляться…
Як ви вважаєте, слушно вчинив Кирило, чи перегнув палицю? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
