Влад стояв біля вікна, тримаючи в руках м’ятий аркуш з адресою. Рукописний текст – почерк Світлани. Знайомі завитки, які він колись любив роздивлятися на листівках.
Три тижні тому вона з’їхала. Забрала валізу, кота Мурчика і залишила записку на холодильнику: “Нам час подумати.”
Подумати. Начебто тридцять років шлюбу – це щось, над чим можна просто подумати.
– Та що ж таке, – промимрив він, натягуючи старе синє пальто.
За вікном листопад мазав місто сірою фарбою. Влад поправив окуляри – вони постійно сповзали з носа – і вийшов надвір.
– Скажу їй що? Що сумую? Що вдома тиша така, що вуха закладає?
На зупинці вже стояла маршрутка – та сама, що йде до Борщагівки. Туди, де Світлана винаймає однокімнатну у своєї подруги Тамари.
Влад прискорив крок. І тут з-за гаража вилетіла псина розміром із теля. Руда, скуйовджена, з очима як у розбійника. І рвонула до нього так жваво, що у Влада волосся дибки встало.
– Гей! Стій! – крикнув він, задкуючи до дороги.
Собака стрибнув. Влад рвонув до маршрутки – водій уже закривав двері.
– Зачекайте! – заволав він, вчепившись у поручень.
Застрибнув на підніжку та відчув, як щось тягне його назад. Псина вчепилася в лівий черевик мертвою хваткою.
– Відпусти, клята!
Маршрутка сіпнулася. Шнурки не витримали – черевик залишився в пащі у чотирилапого бандита.
Пасажири зареготали. Хтось співчутливо цокнув язиком:
– Оце зустріч!
Влад притулився до вікна і глянув назад. Собака сидів на снігу, стискаючи в зубах його черевик. Дивився просто на нього. Не злісно – наче це гра така.
– Зупиніть, – попросив Влад водія. – Мені треба забрати черевик.
– Ти серйозно? – здивувався той. – А що як вона тебе з’їсть? – Але зупинив.
Влад обережно вийшов із маршрутки. Нога в одній шкарпетці одразу промокла наскрізь – калюжа виявилася глибшою, ніж здавалося.
– Ну і день, – буркнув він, накульгуючи до собаки.
Та, як і раніше, сиділа з його черевиком у зубах. Не гарчала, не скалилася – просто чекала. Шерсть на ній клаптями, ребра проступають крізь руду шкуру.
– Слухай, друже, – Влад присів навпочіпки метрів за три від псини. – Черевик мені потрібний. У мене справи важливі.
Собака нахилив голову набік. В очах майнуло щось майже людське – цікавість?
– Голодна, так? – Зрозумів Влад.
З маршрутки висунувся пасажир – мужик у будівельній касці:
– Агов, спробуй обміняти! У мене є бутерброд.
Простягнув Владу загорнутий у фольгу шматок хліба. Влад розгорнув – пахло непогано.
– Ну що, красуне? – Він повільно підняв бутерброд. – Міняємося?
Собака смикнула вухами. Принюхалася. Влад зробив крок уперед. Ще один. Псина не ворушилася, тільки стежила за їжею голодним поглядом.
– Давай домовимося, – прошепотів він, – ти мені черевик, я тобі харчі.
Він простяг руку з бутербродом. Собака обережно відкрила пащу – черевик упав у калюжу з мокрим хлюпанням. Вихопила їжу і проковтнула не жуючи.
Влад підняв черевик, обтрусив. Взуття хлюпало, але трималося.
– Ну от і добре, – він уже повертався до маршрутки, але щось зупинило його.
Собака не втекла. Сиділа і дивилася на нього знизу вгору. В очах завмерло очікування.
– Все, друже. Мені час, – сказав Влад, але ноги не рухалися.
А псина встала і зробила крок до нього. Не агресивно – просто підійшла і сіла поряд. Прямо біля його ніг.
– Гей, ти що? – Влад опустився на бордюр. – Думаєш, у мене ще є їжа?
Згадав, що в кишені завалялася недоїдена пачка печива. Залишилось три штуки. Тільки чи їдять собаки печиво? Простяг одну – собака взяв акуратно, зуби ледь торкнулися пальців.
– Вихована яка, – здивувався він. – Хто тебе так видресував?
Сніг падав повільно, великими пластівцями. Влад сидів на холодному бордюрі, поряд влаштувалася руда бродяжка. Маршрутка давно поїхала – водій посигналив і махнув рукою.
– Ну, і що сидимо? – пробурмотів Влад. – А мені ж до дружини їхати треба було. Серйозна розмова мала бути.
Собака поклала морду йому на коліно, – теплу, вологу. І так довірливо, що у Влада щось здригнулося в грудях.
– Знаєш, дівчинко… – він погладив її по голові. – А може, й не треба їхати? Може, хтось розумніший за нас уже все вирішив?
Вовна під рукою була тверда, але приємна. Собака замружилася від задоволення.
– Світлана сказала – треба час подумати. Отож я й подумав, – Влад усміхнувся вперше за три тижні. – Думаю, настав час мені додому. А тобі куди?
Псина підвела голову, подивилась у бік його будинку, потім знову на нього.
– Зрозуміло. Теж додому хочеш, – кивнув Влад. – Тільки домівки в тебе, мабуть, немає. Як і в мене, якщо чесно. Домівка – це не стіни, це коли на тебе чекають.
Він підвівся, обтрусив сніг із пальта.
– Ходімо, чи що?
Собака схопилася, завиляла хвостом. Пішла поряд, не тікаючи та не відстаючи. Вони йшли засніженою дорогою – чоловік у промоклому черевику і руда бродяжка. І Влад раптом зрозумів, що щось змінилося.
Він більше не поспішав до Світлани з’ясовувати стосунки. Не хотів вибачатися за те, в чому не був винен.
Хотів додому. З цією дивною супутницею, яка звідкись знала, що його серце вільне. Вони йшли повільно.
Влад накульгував — черевик хлюпав на кожному кроці, а собака трусила поруч, постійно обертаючись. Перевіряла, чи йде він слідом.
Зупинився біля свого під’їзду. Сіра п’ятиповерхівка, облуплена фарба на дверях, поштові скриньки, як діряві зуби.
– Тут я живу, – сказав він. – Точніше, існую. На третьому поверсі. Вікна у двір.
Собака сіла біля входу і знову подивилася на нього. Очікувальний погляд.
– Що, зі мною хочеш? – Влад почухав потилицю. – А хто тебе годуватиме? У мене самого лічені гривні.
Але псина не йшла. Навпаки – стала на задні лапи, передніми оперлася йому на груди. Мовляв, не кидай мене. Важка виявилася.
– Ну гаразд, – зітхнув Влад. – Пішли нагору. Подивимося, що у холодильнику є.
Ліфт не працював – як завжди. Підіймалися пішки. Собака бігла за ним, пазурі цокали сходами.
На другому поверсі визирнула сусідка – тітка Валя.
– Владиславе Петровичу, – сказала вона, – а це хто у вас?
– Знайома, – коротко відповів Влад.
– Дуже знайома кудлата, – хмикнула сусідка. – У під’їзді собак тримати не можна.
– Вона не в під’їзді. Вона в мене буде вдома.
Тітка Валя ахнула, але двері зачинили. Влад усміхнувся – вперше за три тижні огризнувся комусь.
Вдома він роззувся, повісив мокре пальто. Собака обнюхала передпокій, потім обережно пройшла до кімнати.
– Не дуже хороми, – сказав Влад, дивлячись на свою оселю чужими очима.
Старий диван, допотопний телевізор. На столі – немиті кухлі, крихти хліба. Пил на полицях. Коли Світлана пішла, він ніби розучився прибиратися.
Собака підійшла до дивану, понюхала, але залазити не стала. Лягла на килимок біля дверей.
– Ти вихована, – здивувався Влад. – Точно домашня була. І хто ж тебе викинув, га?
Пішов на кухню, відчинив холодильник. Кефір прокис, хліб зачерствілий, ковбаса з душком. Натомість у морозилці знайшлися сосиски.
– Будеш сосиски? – крикнув він.
Собака прибігла на кухню, сіла біля плити. Хвостом не виляла – просто чекала. Влад зварив шість сосисок, п’ять нарізав у миску, одну з’їв сам. Налив води у блюдце.
– Їж, – сказав він.
Псина підійшла до миски, але не накинулась на їжу. Спершу понюхала, потім акуратно взяла один шматочок.
– І не поспішаєш, – зауважив Влад. – Дивна ти. Зазвичай дворняги, як вовки, жеруть.
Він сів за стіл, дістав телефон. Три пропущені від Світлани, два повідомлення:
– Де ти? Чекала, що все-таки приїдеш.
Влад дивився на екран. Чекала. Значить, знала, що він збирався їхати. Звідки?
Набрав її номер.
– Алло, Світлано?
– Влад! Де тебе носить?
– А з чого ти взяла, що я приїду?
Пауза.
– Тамара бачила тебе на зупинці. Сказала – Влад до автобуса біжить, мабуть, до тебе.
– Ага. І ти вирішила – коли біжить, значить, на колінах повзти буде?
– Владе, про що ти?
Він глянув на собаку. Та доїдала сосиски, але вухом поводила, слухала.
– Я не приїду, Свєта.
– Що?
– Не приїду. І не треба мені пояснювати, що між нами все скінчено. Я вже все зрозумів.
– Але ж ми домовилися поговорити!
– А про що говорити? – Влад погладив собаку по голові. – Ти вже прийняла своє рішення. Місяць тому прийняла. Просто мені сказати боялася.
Мовчання в слухавці.
– У мене тут нова знайома з’явилася, – продовжив він. – Руда. Вірна, мабуть, – подивимося.
– Влад?
– Прощавай, Світлано! Будь щасливою!
Він закінчив розмову, та вимкнув звук. Собака підійшла, тицьнулася носом у його руку.
– Як тебе звуть, га? – спитав він. – Вигадати треба. Веста? Лайма?
Псина нахилила голову, наче прислухаючись.
– Рада, – раптом сказав Влад. – Бо радість життя повернула.
Собака завиляла хвостом.
– Рада, значить, – посміхнувся Влад. – Розташуйся, Радо. Тепер це й твій дім також.
Минув місяць. Влад прокидався не від будильника, а від того, що Рада тицялася носом у його руку. Мовляв, настав час вставати, сніданок готувати.
– Ну що, дівчинко, – бурмотів він, чухаючи її за вухом, – надвір?
Рада стрибала біля дверей, хвіст мітлою. За місяць вона від’їлася, шерсть заблищала. Ветеринар сказав – здорова собака, років три-чотири. Хтось справді викинув.
– Недолугі, – говорив Влад, купуючи їй новий нашийник. – Їхня втрата – моя знахідка.
Вони гуляли щоранку. Тим самим маршрутом – повз гаражі, де зустрілися. Рада бігла попереду, але постійно оберталася. Перевіряла, чи поруч господар.
Сусіди звикли. Тітка Валя навіть кісточки приносила.
– Гарна собака у вас, Владе Петровичу. Розумна.
– Найрозумніша, – погоджувався Влад.
Світлана дзвонила кілька разів. Казала, що сумує, що, може, вони поспішили з розлученням.
– Пізно, Світлано, – відповів він спокійно. – У мене тепер інше життя.
– Через собаку?
– Не через, – завдяки!
Сьогодні вони поверталися із прогулянки, коли Рада раптом зупинилася. Насторожилася, дивлячись у бік зупинки.
– Що там? – Запитав Влад.
Біля автобуса стояла жінка з валізою. Плакала. Поруч крутився маленький хлопчик. Влад був за два кроки від них і не міг не зупинитися.
– Вибачте, – сказав він жінці. – Допомога потрібна?
Та підняла заплакані очі:
– Дякую, але… Ми просто… Від чоловіка пішли. А йти нікуди.
– Зрозуміло, – кивнув Влад. – А робота є?
– Вихователька у дитячому садку.
Влад подивився на Раду. Та тихенько гавкнула – наче підштовхнула.
– Знаєте, – сказав він. – У мене двокімнатна квартира. Одну кімнату можна винайняти. Недорого. Якщо, звісно, собаку не боїтеся.
– Ми собак любимо! – випалив хлопчик. – Справді, мамо?
Жінка дивилася на нього з недовірою та надією.
– Ви серйозно?
– Серйозно, – посміхнувся Влад. – Мене Владиславом звуть. А це Рада.
Собака підійшла до хлопчика, лизнула у щоку. Той засміявся.
– А мене Дмитро! А маму Ганна!
– Дуже приємно, – сказав Влад. – Ходімо додому?
За годину у його квартирі знову лунали голоси. Ганна готувала обід, Дмитрик грав із Радою, а Влад лагодив табуретку.
– Владиславе, – сказала Ганна, – а чому ви нам допомагаєте? Ми ж чужі…
Влад погладив Раду, яка лежала біля його ніг.
– Бо місяць тому одна розумна собака пояснила мені, що чужих не буває. Бувають ті, кому потрібна допомога.
Рада задоволено забурчала. За вікном падав сніг. У хаті пахло борщем та надією. Влад зрозумів, що він більше не самотній.
Як багато у світи тих, кому потрібна допомога! Будьте людяними та милосердними – не проходьте повз, і вам повернеться…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!
