Я наважилася розповісти про це, бо більше не має сил терпіти. Хочеться виговоритися хоч комусь. Загалом, мій хлопець, Юрій, займається бізнесом, спочатку була дрібна справа, набігали маленькі суми грошей, але згодом він набирався досвіду і починав їздити у відрядження.
Протягом усього цього шляху я підтримувала його, намагалася мотивувати до подальших кроків. За рік ми вирішили одружитися, починали планувати подальше життя, дітей, купівлю житла.
Сваритись не доводилося. Ми чудово ладнали. Після весілля ми винаймали квартиру і жили разом. Це був чудовий час.
Усю зиму бізнес стояв, а решту часу прогресував. Тому три місяці ми проводили вдвох. Усі біди почалися з того, що його батько потрапив до лікарні, але допомогти йому не змогли, і його не стало. Юрко пережив цю втрату, я підтримувала його і не залишала ні на хвилину.
Я виросла в дитячому будинку, тому особливо не любила людей похилого віку, але не могла сидіти на місці, коли мій чоловік переживав.
Мама залишилася сама, і Юра вирішив переїхати до неї. Щоб не платити гроші за квартиру, коли він працює. Щоб два місяці я жила з його мамою, а коли він приїжджав, ми проводили час тільки вдвох.
Щоб я могла доглянути його маму в разі чого. Я погодилася, хай і бачилася з нею кілька разів. Коли я приїхала, то побачила похмуру бабусю у величезній квартирі, половина якої була порожня.
Я хотіла поговорити з нею, зблизитись, але вона хмурила брови й говорила:
– О, дивись. Думаєш, загарбала синочка і все можна? Ні, я тобі життя спокійного не дам. Батрачитимеш у мене щодня. Я на тебе знайду управу.
Чи всі старі люди такі злі, чи тільки вона? Добре, що мені не доводилося мати справу з такими людьми раніше. Як я зрозуміла, на мене чекає два місяці в’язниці. Так і було.
Щодня вранці вона просила підігріти їй молоко з медом, налити в таз теплої води, щоб гріти ноги. Та такої води, щоб їй подобалося. Щоб я підливала та контролювала температуру.
Готувала їй щодня що забажає. Намагалася все робити чітко за її вказівками, але їй то не вистачало солі, то хліб черствий. Загалом, у плані їжі все не подобалося.
Це лише невелика частина її капризів. Коли ходили у ванну, то я воду їй не так увімкну, протяг їй дме, або ще щось.
Вдень вона читала книги, і в цей час найменший скрип дверей, і вона починала кричати:
– Даси ти мені спокійно посидіти, чи ні? Скільки вже можна гуляти квартирою. Знайди собі місце та сиди спокійно.
Я не можу працювати з ноутбуком або ввімкнути музику. В мене навіть вільного часу немає. Весь час я проводжу з цією злою людиною. Я ніби на роботі цілий рік, та працюю без вихідних.
Мені вдавалося вийти надвір тільки коли вона спускалася до своїх подруг у двір. Три рази на тиждень я гуляла по 3-4 години містом. Хоч трохи було часу, щоб відпочити від її криків, та скарг.
Я дзвонила Юрі, розповідала про це. Він казав, що коли приїде, то вже їздитиме менше, решту робитиме в телефонному режимі.
Я мрію і чекаю, доки настане цей чарівний момент. У мене в голові від її криків були такі темні думки, яких за життя не було. Виявляється, старі люди так вимотують.
З кожним місяцем у мене все більше розпалювалися нерви. Зараз мені залишилося почекати два тижні до кінця цих мук, та повсякденних «тюремних» зобов’язань. Хочу вже повноцінного жіночого кохання, та щастя!
