У мене в голові зараз коїться такий безлад, а що в душі – цьому я навіть не можу підібрати пристойне визначення…
Але я вважаю, що маю право на таку реакцію. Не кожен у свої тридцять років дізнається, що мама тобі не мама, а бабуся, сестра – не сестра, а мама.
Я з дитинства росла з думкою, що я просто пізня дитина, яка випадково вийшла у батьків, які не чекали цього. Цим і пояснюється моя різниця зі старшою сестрою – цілих шістнадцять років.
Мені гріх було скаржитися, мама і тато, називатиму їх так (не можу звикнути, що вони мені бабуся і дідусь) дали мені все, що тільки я могла побажати.
У мене були всі іграшки, які мені хотілося, я ходила до гуртків за бажанням. Була музична школа, було малювання, танці, але до кінця я довчилася лише у музикальній школі.
Моя старша сестра вдома майже не з’являлася, у мене з нею взаємин не було майже ніяких, надто велика різниця у віці, а батьки з нею спілкувалися якось сухо та дуже рідко.
Мені було незрозуміло, чому так, питала у мами, вона говорила, що є свої причини, можливо, колись вона мені про них розповість.
Батькам було зі мною важко, бо на момент моєї появи їм вже було під сорок років. Вони дуже намагалися зі мною їздити в походи, гуляти, але було видно, що це їм важко.
Жалітися мені нема на що, батьки дали мені прекрасне виховання, прекрасну освіту. Я їм за все дуже вдячна.
Коли десять років тому не стало тата, я плакала, хотілося битися в істериці, але мене стримувало те, що мамі було ще гірше. А старша сестра навіть не приїхала на похорон.
Я їй тоді зателефонувала і наговорила купу гидот, що взагалі-то можна було приїхати хоча б підтримати маму, якщо вже до батька в неї не було жодних почуттів.
Після цього сестра взагалі перестала приїжджати, хоча зазвичай була у нас кілька разів на рік. Іноді привозила свою дитину, але чомусь мама реагувала на це якось відсторонено, а тато взагалі намагався на цей час кудись поїхати.
Кілька тижнів тому сестра раптом з’явилася. Не знаю, які справи привели її в місто, але вона приперлася до мене напідпитку і заявила, що нам треба серйозно поговорити, чому я дуже здивувалася.
Тоді вона мені й розповіла, що моя мама – це вона, а жінка, яку я називаю мамою, це моя бабуся. Я в неї з’явилася через тупість в шістнадцять років.
І її батьки, щоби не було якихось проблем, вирішили оформити мене як свою дочку. Не знаю, як вони це провернули, наче вони її відправили до села, де вона була до пологів, а коли я з’явилася, потім тільки повернули.
Я їй не повірила, вигнала з дому, а сама наступного дня приїхала до мами та розповіла про це марення. Несподівано мама сказала, що це не марення, так все і є.
Вони збиралися мені розповісти, коли я виросту, але потім вирішили, що цього робити не варто, всім так буде простіше. Вона не розуміла, навіщо ця “жінка” (тепер навіть не знаю як її називати) мені все розповіла.
У мене в голові повний безлад. До моєї мами, яка мене виростила, ставлення не змінилося, а ось жінку, яка мене народила і поводила себе все життя так, ніби вона взагалі тут не при справах, я зненавиділа.
У неї є чоловік, дитина, яка, виявляється, мені братом, але вона ніколи не виявляла якоїсь турботи, якоїсь хоч найменшої зацікавленості в моїх справах.
Вона і як сестра була тою ще стерво, а як мати в сто разів гірша. Не знаю, навіщо вона мені це розповіла, за фактом у моєму житті нічого не змінилося. Мама в мене залишилася мамою, а замість старшої сестри тепер незнайома жінка, на цьому все.
Але в голові та на душі все одно шкребе, сподіваюся, що скоро я все осмислю і все буде гаразд. Як собі допомогти справитися з цим станом?
