Мабуть, кожна людина, вдається в питання, чи існує дійсно Всевишній?
Віряни, часом сумніваються в Його присутності, а атеїсти, навпаки, сумніваються в Його неіснуванні. У кожного на це свої причини.
У мені, якщо вдуматися, виховали віру в Бога. Особливо старалася на цей рахунок бабуся. Мене водили до церкви, вчили молитвам, розповідали щось з біблії. Я не хочу сказати, що мені це не подобалося, не в якому разі. Але, як і у будь-якої дитини, що володіє величезною фантазією, у мене в голові крутилися різні думки.
В принципі, вони і зараз крутяться. Я намагалася зрозуміти віру, зрозуміти Бога, світ. Я ніби й вірила, але мене відвідували думки, що, раптом, Бога, в якого вірить більша частина населення нашого Світу, просто не існує?
Так ось, цих думок в один невеликий період мого життя просто не стало. Мені було років 7-10, не більше.
Пам’ятаю, що в цей день батьки займалися своїми справами, я була досить самостійною, і почала грати наодинці. Я вигадувала різні історії, обігравала їх, і все це тривало до тих пір, поки я не підійшла до дзеркала і не видала фразу: “я ненавиджу людей”.
У той же момент в зображенні я побачила, як у мене хлинула кров з носа. У мене з’явилося моторошне відчуття провини й страх, від чого я закричала. Коли підбігли батьки, я вже все залила. Її довго не могли зупинити.
Було також ще багато випадків, коли я говорила щось погане, або падала на рівному місці, або мене перехожий випадково бив, частенько прикушувала язик в той же момент.
І все це траплялося тоді, коли виникали погані думки або я щось говорила. Можливо, це вам здасться дурними збігами, але справа навіть не в тому, що це було від сказаного, а в тому, що відбувалося зі мною в ті моменти.
Зараз я не сумніваюся в існуванні Бога, я не впевнена ні в чому більше, але я знаю, що Він є. І що Він чує нас і допомагає нам.
