Я зовсім такого не очікувала. Моя бабуся жила в місті на березі моря, і ми (всі її онуки) щоліта приїжджали в гості.
Я була самої нелюбою (як мені тоді здавалося) онукою, тому що постійно сперечалася, відстоювала свою точку зору, висловлювала в обличчя все, що я думаю.
Але водночас я могла залишитися вдома і допомагати бабусі на кухні, коли всі спокійно йдуть на море.
Час минав, ми повиростали, у всіх свої сім’ї, турботи, клопоти. Живемо в різних містах – хто далі, хто ближче. До бабусі стали приїжджати рідко. Але я єдина внучка, яка постійно їй дзвонила, переживала.
Коли бабуся зовсім злягла, а її дочка (моя тітка змушена була вирушити у відрядження), я взяла дітей і напередодні Нового Року вирушила до неї, щоб поспілкуватися.
Решта внуків – мої двоюрідні брати і сестри якось не особливо згадували про бабусю, їхати не хотіли (Навіщо? Там треба доглядати).
Коли її не стало, приїхала на похорон тільки я (з онуків). Довго переживала, любила я свою бабусю дуже.
А через пів року зі мною зв’язався нотаріус і сказав, що на мене написали заповіт. Думала, дрібниця якась, але поїхала – все-таки пам’ять.
А виявилося, бабуся заповіла мені квартиру. Це був шок, звичайно. Але зараз я розумію, що все добро, яке я робила, воно помічалося.
- Мамо, можеш приїхати? Будь ласка. Треба Лізу забрати, мене в лікарню забирають. Я її…
- Так, товар на митниці завис, - Вероніка притиснула телефон плечем до вуха, водночас перевіряючи…
Олена вміла говорити спокійно, навіть коли люди кричали. За дванадцять років у приймальному відділенні вона…
Аліна стояла біля вікна своєї двокімнатної квартири й дивилася на перший сніг, який поволі вкривав…
Віра не була злопам'ятною. Вона сама собі так говорила – тридцять років говорила, як мантру.…
- Ти ж розумієш, Таню, що я не від хорошого життя це пропоную, - Марина…