У моїх дочок між собою завжди була якась нездорова конкуренція, хоча я щосили намагалася обом дати все, що їм потрібно, але це не допомогло.
У нас із чоловіком не було улюблениці. Обох дочок ми любили, виховували, хвалили або карали, якщо заслужили. Ніхто не може сказати, що ми одній дали все, а другу тримали в тіні.
Єдині, хто з цим докорінно не погоджуються, це самі доньки. У кожної з них купа претензій, кожна вважає, що саме її любили менше.
Я не розумію, як таке взагалі могло вийти, але така конфронтація у них була з самого дитинства, хоча різниця лише у півтора року.
Старша ревнувала до молодшої, потім підросла молодша і почала обурюватися, що їй кохання та подарунків дістається менше. Загалом, щоб ми не зробили, дочки завжди були незадоволені.
У мене постійно голова пухла від їхніх скандалів. Якщо вони за тиждень не посварилися до бійки, то тиждень пройшов добре. Словесні суперечки вже не рахуються.
І розмовляли, і пояснювали, і лаялися ми з ними, але все було марно. Кожна вважала себе обділеною, а іншу більш винною. Це було просто нестерпно.
Ми дуже сподівалися, що вони переростуть ці дурниці, але вже й дитячі істерики переросли, і підлітковий вік залишився позаду, а вони продовжували скандалити.
Навіть роз’їхавшись по університетах, вони продовжували тріпати нам нерви. Чомусь кожна думала, що саме їй ми відправляємо менше грошей, ніж сестрі, саме її ми менше любимо та чекаємо у гості.
Була надія, що вони заспокояться, коли самі створять родини, але такого не сталося. Постійні звинувачення в тому, що одного зятя ми любимо більше, на те весілля більше подарували, з онуками частіше спілкуємося.
Це божевілля завдовжки у життя! Ми з чоловіком стійко трималися, бо як би вони не поводилися це наші дочки. Отже, ми винні, якось неправильно виховали. Хоча незрозуміло, що треба було зробити, щоб їх вгамувати. Хіба що бити.
Нещодавно мій терпець урвався остаточно. Доньки примудрилися посваритися на церемонії прощання з батьком. Вони ділили, кому має дістатися його машина!
У мене в планах було продати машину і роздати отримані гроші дочкам, але тепер я передумала це робити, бо вони не варті допомоги. Стояти над ще незачиненою труною і лаятись з приводу машини – це гора неповаги до батька і до мене: адже я стояла поряд і все чула.
Дочок я одразу після події виставила зі своєї квартири, навіть поминки не захотіла з ними проводити, бо мені гидко перебувати поряд з ними. Довели вони мене своєю поведінкою. Я тепер їх взагалі знати не хочу, прорви ненаситні! Тільки про гроші та свої образи й думають!
Я вирішила, що машину продам і на ці гроші поїду відпочити. А то всі гроші постійно йшли на дочок та онуків. То одній щось треба, то другій, вічно ми їм допомагали на шкоду собі.
Жаль, що в мене не урвався терпець, коли ще був живий чоловік. Треба було послати цих істеричок якомога далі та жити на втіху, бо від дочок лише негатив і йшов.
Зараз з жодною спілкуватися не бажаю. Машина виставлена на продаж, а я розглядаю варіанти ренти, щоб було кому потім доглядати за мною і хто отримає мою квартиру.
Дочкам я її залишати не хочу. Не хочу ще бути при смерті та слухати їхні претензії та сварки. Нехай сваряться, скільки їм влізе, але якось без мене. Я не розраховую на їхню допомогу у старості. Допомагати вони, можливо, будуть, але надто дорого морально мені ця допомога обійдеться.
Краще подумати над договором ренти, пошукати варіанти, поки ще є час, вивчити питання. Чомусь у мене тверда впевненість, що з чужими людьми мені буде набагато краще та простіше, ніж із рідними дочками.
