У нас незабаром з чоловіком ювілей подружнього життя — 15 років. Вирішили якось романтично відзначити цю подію.
Давно мріяли побувати в Карпатах, а тут ще й путівки, по гарній ціні підвернулися. Ну, чим не варіант? Гори, СПА, смачна їжа, український колорит, комфортне проживання… Ми вже були в передчутті.
Була єдина справа: влаштувати дітей на тиждень. Синові тринадцять років, вже цілком самостійний хлопець. Доньці – п’ять, у садок ходить, але теж не проблемна дитина, хворіє рідко, не вередує, їсть добре.
Насамперед я до мами звернулася.
– Цілий тиждень за двома дітьми стежити? – ахнула мати. — Ой, ні, дочко, не можу. У мене тиск, діабет, нирки.
– Мамо, у тебе все життя діабет і нирки, – з образою відповіла я, – і я ж рідко тебе про щось прошу. Це ж твої рідні онуки. Діма взагалі клопоту не завдасть, тільки треба простежити, щоб у школу пішов, потім повернувся і зробив уроки.
– Отож, бо і воно, повернувся! А якщо куди з компанією якоюсь піде? Мені шукати по всьому місту?
– Та не спілкується він із жодними компаніями. Він серйозний хлопець. Навчання-будинок. Ще двічі на тиждень тренування у басейні.
– В басейні? А раптом щось там станеться?
– Мамо, припини ти каркати! – Розлютилася я. – Мені все ясно. Не потрібні тобі онуки. І раніше були непотрібні.
– Люба моя, народили самі, самі й вирощуйте! – буркнула мені мати.
– Що ж! А сама забула, як мене виховувала? — я все більше й більше нервувала. — Щоліта, на всі три місяці мене до села до бабусі відправляла.
– І що? У моєї матері вільний час був і здоров’я,— насупилась мати, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Ага, був у бабусі вільний час! Я як пам’ятаю, у свої сімдесят років старенька тримала корову, теля, двох поросят, повний двір всякого свійського птаха, а ще картоплі було посаджено з пів гектара.
Здоров’я, мабуть, було, але часу на мене точно не було. І я все літо пасла цих гидких гусей, які все намагалися мене вщипнути то за руки, то за ноги, а теля ні-ні й штовхалося, коли я його напувати з відра водою намагалася.
Ні, бабусі мені подобалося, і вона з радістю мене завжди зустрічала, і з сумом проводжала. Завжди мені готувала щось смачненьке.
Ми з нею то по гриби, то по ягоди ходили. І так усе літо. А тут тиждень не може мати своїх онуків доглянути. Прикро! Після провальної розмови з мамою вже вдвох із чоловіком поїхала спілкуватися зі свекрухою.
Зрозумівши, чого від неї хочуть, вона зморщила чоло, побігла до календаря.
– А я не можу! — мало не підстрибуючи від радості, відповіла свекруха. — Я ж у спортивний клуб почала ходити. Саме в ці дні, що вам потрібні, у нас змагання для ветеранів спорту будуть проводитись.
– А яке ви маєте відношення до ветеранів спорту? — здивувалася я, мимоволі дивлячись на досить пухку постать свекрухи.
Вона зрозуміла цей погляд.
– А я добре в шашки граю, — образливо сказала вона.
– Ясно, — зітхнув чоловік, — мама, а може, батько зможе? Діти у нас не немовлята, майже самостійні.
– Ага, особливо Дар’я самостійна,— крикнув з кухні свекор,— вона досі не може спати в темряві. Ні, я також не можу.
– Не чекав від вас,— образився чоловік,— ніколи ні про що подібне вас не просили. Єдиний раз, і ви так!
– Знаєш що, синку, ваші діти, от із собою беріть на відпочинок. А ми теж собі хочемо пожити!
Ось такі виявилися наші бабусі та дідусь. А з ким можна було залишити дітей, ми так і не придумали. У результаті нікуди не поїхали. Просто на річницю нашого весілля посиділи з дітьми за святковим столом, нікого не запрошували. А навіщо? Нехай наші батьки своїм життям насолоджуються.
