Ірина вкотре переставила тарілки на столі. От же нісенітниця яка – двадцять п’ять років прожили, а вона досі хвилюється, коли накриває для чоловіка святкову вечерю. Хоча, яка вона святкова? Так, чергова репетиція прощання із донькою.
– Катько! Вилазь вже зі свого барлогу! – гукнула вона у бік дитячої. – Заараз! – долинуло у відповідь звичне підліткове мукання.
Ірина зітхнула, і поправила пасмо, що вибилося. Останнім часом вона часто ловила себе на думці, що ці сімейні посиденьки стають якимись… не справжніми, чи що?
Начебто і готує, як раніше, і стіл накриває, а душевності тієї немає. Андрій вічно в телефоні копається, дочка у своєму світі, а вона… А що вона? Крутиться, як муха в окропі: робота-будинок-приготування.
– Андрію, може вистачить уже в цю штуковину витріщатися? Вечеря холоне, – вона спробувала додати голосу грайливості, але вийшло якось жалібно.
– Угу, – буркнув чоловік, не відриваючи погляду від екрана. Останнім часом він все частіше ховався за цим своїм смартфоном, ніби той був щитом від сімейних обов’язків.
Катька нарешті з’явилася – скуйовджена, з навушником у вусі.
– Мам, я тільки перекушу швиденько, гаразд? У мене там онлайн-консультація з вступу за пів години.
– Господи, дочко, ну хоч повечеряй нормально! Дивись, я твій улюблений жульєн зробила…
На кухні було чутно аромат грибів і вершків, але Ірина вже відчувала – сьогоднішній вечір піде не до ладу. Ось відчувало її серце…
Вона потяглася за сільничкою через стіл, і випадково зачепила ліктем телефон чоловіка. Екран блимнув, висвітливши повідомлення:
– Андрюша, дякую за вчорашній вечір. Ти такий уважний. Так хочеться знову…
Світ наче застиг. У скронях застукало, а в роті з’явився неприємний металічний присмак.
– У нас сімейна вечеря, а у твоєму телефоні чужі зізнання? – голос зрадливо здригнувся.
Андрій смикнувся, як від удару струмом, і потягнувся до телефону, але Ірина вже міцно стискала його в побілілих пальцях.
– Мам, тату, ви чого? – Катька нарешті витягла навушник, і розгублено переводила погляд з батька на матір.
– А ось ми зараз і дізнаємося… чого… – Ірина відчула, як зрадницькі сльози підступають до очей. – Хто така Марина? І чому вона дякує тобі за вчорашній вечір?
У кухні повисла дзвінка тиша. Тільки десь на плиті шипіло молоко, що тікало, та цокав старий годинник – подарунок свекрухи на новосілля. Двадцять п’ять років цього цокання. Чверть століття спільного життя. І ось – будь ласка…
Андрій повільно підвів очі від порожньої тарілки.
– Іра, ти що городиш? – його голос звучав стомлено, і якось байдуже.
– Я що? – Ірина гримнула телефоном об стіл. – Я, значить, тут зі шкіри лізу, готую-прибираю, а ти…
– Мам, та досить уже! – Катька схопилася, перекинувши стілець. – Вічно ти себе накручуєш!
– А ти мовчи! – Ірина різко обернулася до дочки. – Може, ти теж в курсі татових пригод?
Андрій почервонів:
– Які ще, до дідька, пригоди? Ти себе чуєш?
– Ой, та гаразд! – Ірина схопила телефон. – Зараз я тобі зачитаю…
– Не треба нічого зачитувати, – Андрій раптом якось обм’як, і потер скроні. – Марина – це…
– Мовчи! – Ірина виставила руку вперед. – Дай вгадаю… колега? Стара знайома? Чи, як там це зараз називається?
На кухні знову повисла тиша. Катька переводила розгублений погляд з батька на матір, зім’явши в руках серветку.
– Мам… – почала вона тихо.
– Що – мам? Захищатимеш його? – Ірина відчула, як по щоках покотилися гарячі сльози. – Двадцять п’ять років… Двадцять п’ять років коту під хвіст!
– Та постривай ти! – Андрій стукнув кулаком по столу. Кухлі жалібно брязнули. – Марина – це консультант з вступу Катьки!
Ірина застигла з відкритим ротом:
– Що?..
– Отож! – Андрій скуйовдив посивіле волосся. – Хотів зробити сюрприз. Домовився зі знайомою – вона у приймальній комісії університету працює. Вчора зустрілися, обговорили шанси Катерининої…
– Без мене, значить? – голос Ірини здригнувся.
– Ой, все! – Катька раптом схлипнула. – Дістали ви вже обоє! Я взагалі нікуди не вступатиму! Залишуся тут з вами, двома недолугими! Вона вискочила з кухні, голосно грюкнувши дверима.
– Сюрприз, значить. – Ірина повільно опустилася на стілець. – А що ж ти телефон ховав?
– А ось тому й ховав! – Огризнувся Андрій. – Знав же, що ти все не так зрозумієш. Вічно тобі більше за всіх треба, вічно ти скрізь пхнеш свій ніс!
– Це я пхну носа? – Ірина відчула, як усередині все закипає знову. – А хто нишком вирішує долю нашої дочки?
– Господи, Іро, – Андрій стомлено заплющив очі. – Ну, яку долю? Я просто хотів допомогти.
– Як завжди – мовчки! Як завжди – один! – Ірина схопилася, і почала сердито збирати тарілки. – Все сам, все тишком-нишком, а я так, куховарка при чоловікові.
Згори долинув вибагливий стукіт у стелю. Сусідка Петрівна – божа кульбаба, яка не пропускає жодного сімейного розбирання в будинку.
– Щоб ти провалилася! – Прошипіла Ірина, з гуркотом опускаючи каструлю в раковину.
– Я ж хотів, як краще, – Андрій похитав головою. – Знаєш, може воно й правильно, що так сталося. Набридло вже все ховати, як пацан, що нашкодив.
Ірина завмерла біля мийки:
– Це ти про що зараз?
– А про те, що я задовбався! – Він важко опустився назад на стілець. – Кожен крок із тобою узгоджувати, кожне рішення виправдовувати. Ти ж у нас все знаєш, все вмієш…
– Ну вибач, що дбаю про сім’ю! – Вона різко розвернулася, розбризкуючи мильну воду.
– Та не треба так дбати! – Андрій підвищив голос. – Я ж не лише чоловік, я ще й батько. Маю право сам вирішувати!
– Вирішувати він має право! А я, значить, маю сидіти й мовчати? Як меблі кухонні?
– Мамо, тату, – у дверях знову з’явилася заплакана Катька. – Можна я скажу?
– Ну кажи вже! – хором видихнули батьки.
– Я… це… в цей універ і не збиралася вступати.
Повисла пауза. Андрій повільно обернувся до дочки:
– У сенсі?
– А в прямому! – Катька шморгнула носом. – Я в художку хочу. На дизайнера.
– Куди?! – Ірина схопилася за серце. – А як же економічний? Ми ж домовились…
– Ви домовились! – у голосі доньки з’явилися істеричні нотки. – Ви завжди все за мене вирішуєте! Ось тато зі своєю Мариною, ти зі своїм економічним!
– А ти що мовчала? – тихо спитав Андрій.
– А що казати? Ви ж один одного не чуєте, куди мене почути?
Ірина раптом відчула, як ноги стають ватяними. Вона поволі опустилася на табуретку.
– Доню, – почала вона.
– Не починай, мам! – Катька схлипнула. – Ви обидва, наче у різних світах живете. Тато все мовчки робить, ти все мовчки терпиш, а потім бах! – І скандал на порожньому місці.
У цей момент у двері подзвонили. Усі троє здригнулися.
– Це Петрівна приперлася, – Ірина втомлено махнула рукою. – Зараз почнеться…
Андрій раптом підвівся:
– Я відкрию.
– Куди?! – Ірина смикнулася слідом.
– Та хай іде, – Катька опустилася на стілець. – Хай хоч хтось щось зробить.
За дверима стояла не тільки Петрівна, а і її онука Настя – студентка третього курсу тієї самої художки.
– Що тут у вас за бедлам? – Петрівна бочком прослизнула до передпокою. – Я вже думала, карають когось.
Настя закотила очі:
– Бабусю, ну що ти відразу в чоло!
– А чого церемонитися? – Бабуся подалася на кухню. – Ой, а жульєн холоне! Безсовісні.
Катька раптом пирснула зі сміху. За нею не витримала Ірина. Андрій стояв у дверях, переводячи здивований погляд із дружини на дочку.
– Настя, – раптом випалила Катька, – розкажи предкам, як ти в художку вступила!
Настя зніяковіла:
– Та що розповідати… Бабуля теж проти була. Все в медичний мене пхала – типу, престижно, грошовито.
– І що? – Ірина подалася вперед.
– А то! – Підпряглася Петрівна. – Нині на четвертий курс переходить, вже замовлення бере. Напередодні таку картину намалювала – в соцмережах всі з глузду з’їхали!
– У сенсі? – Андрій насупився.
– У прямому! – Настя дістала телефон. – Ось, дивіться. Це мій останній проєкт – редизайн міського парку. А ось тут інтер’єри для нового ресторану. Вони вже за моїми ескізами ремонт почали.
Ірина відчула, як до горла підступає грудка. Вона подивилася на дочку – та сиділа, закусивши губу, з надією дивлячись на батьків.
– Ти тому весь час у кімнаті стирчиш? – тихо спитав Андрій. – Малюєш?
Катька мовчки кивнула.
– Ану, показуй! – Петрівна по-господарськи сіла за стіл. – Що там у тебе?
– Та гаразд, не треба, – Катька зам’ялася.
– Треба, Катю, треба, – раптом твердо сказала Ірина. – Ми маємо це побачити.
Через п’ять хвилин вся родина, включаючи Петрівну з онукою, розглядали роботи Катьки. Ескізи, нариси, цілі проєкти інтер’єрів – все те, що вона ховала останні два роки.
– А це що? – Андрій узяв останній лист.
– А це, – Катька почервоніла. – Це наша кухня. Якою б вона могла бути.
На малюнку їхня старенька кухня змінилася до невпізнанності. Світла, простора, зі зручною барною стійкою, та затишним куточком для сімейних посиденьок.
– Господи, Катюша, – Ірина провела пальцем по малюнку. – Чому ж ти мовчала?
– А ви б почули? – дочка знизала плечима. – Ви ж все вирішили: престижна професія, стабільна робота!
– Як твій батько, так? – Ірина подивилася на чоловіка. – Все життя в бухгалтерії, хоч у молодості машини проєктував.
Андрій смикнувся:
– Ти пам’ятаєш?
– Звісно, пам’ятаю! Усі стіни в гуртожитку були завішані твоїми кресленнями. А потім… потім потрібні були гроші, квартира, стабільність…
– Отож! – Підхопила Петрівна. – А стабільність – вона он де! – старенька постукала пальцем по картинках. – У тому, щоб справу свою любити!
– Мамо, тату, – Катька переводила погляд з одного з батьків на іншого. – Я все розумію, правда. Але я не хочу, як ви, все життя робити те, чого душа не просить.
У кухні повисла тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник – свідок стількох сімейних драм, та примирень.
– Знаєш, – раптом сказав Андрій, звертаючись до дружини, – адже я досі іноді малюю. Ночами, коли ніхто не бачить.
– А я вірші пишу, – луною відповіла Ірина. – У телефоні нотатки ховаю.
Вони подивилися один на одного – начебто вперше за довгі роки по-справжньому побачили.
– Ну що, по жульєну? – діловито поцікавилася Петрівна. – А то охолоне вже зовсім…
