Мені 22 роки, я живу із батьками. Декілька місяців тому в мене з’явився чоловік, до цього не було серйозних стосунків.
У наших із ним стосунках все ідеально, за винятком одного — він одружений. Свою сім’ю він описує так: дружина пиляє, але є дитина, заради якої вона на все готова, а у разі розлучення він не зможе з ним нормально спілкуватися. Каже, що любить мене, але знає, яким болючим може бути розлучення для дитини, адже сам це пережив у дитинстві.
Я розумію, що це стандартні відмовки, проте схильна вірити. Пару тижнів тому поставила крапку в наших стосунках, але, не витримавши й тижня, здалася під його наполегливим бажанням повернути мене. Розумію, що так не може довго продовжуватися, для себе пояснюю це так: мене спілкування з ним робить кращою і жіночнішою.
Я ще не зустрічала такого обережного та шанобливого ставлення до себе, такого бажання дізнатися мене краще. Я стала сміливіше висловлювати свої бажання, раніше мені це було соромно, мене не вчили правильної поведінки з чоловіками.
Тепер про маму. Мама знала про нього все, крім його сімейного стану. У той момент, коли я вирішила поставити крапку в наших стосунках, вона здивувалася чому, адже все було так добре, тому, думаючи, що вже нічого приховувати, варто їй розповісти всю правду.
Зреагувала вона адекватно, підтримала, але коли я відновила спілкування з ним, вона була незадоволена. Каже, що продовжуючи, я в будь-якому разі програю, навіть у разі розлучення. Розумію і її, вона каже правильні логічні речі, але при цьому тисне на мене. Почуття, ніби я особисто її зрадила. Це просто якесь моральне насильство, я знову роблю не те.
За кілька місяців у мене буде своє житло, але здається, що проблему це не вирішить. Для мене мама — найрідніша і близька людина, вона завжди була опорою, але в той самий час у мене відчуття, що вона мене не любить, а намагається контролювати, робити мене до пари собі, не хоче розібратися з моїми думками і почуттями, замість цього тисне.
Мені хотілося б почути думку збоку, я втомилася прокручувати ці думки сама, заплуталася.
